— Гадаю, що я заслуговую на чесну відповідь, хай навіть те, що між нами відбувається, триватиме недовго.

Ґетове обличчя перекошує, і він ховає його в долонях.

— Я не знаю, що робити. Не знаю, як вчинити правильно.

— Просто скажи мені, — відповідаю я.

— Я більше не можу тут лишатися. Мені потрібно назад, до Каддлдауну.

— Чому?

— Я мушу. — Він встає і йде. Потім зупиняється й обертається. — Я все зіпсував. Вибач, Кейді. Мені так шкода, так шкода. — Він знову плаче. — Не треба було мені тебе цілувати, робити тобі гойдалку, дарувати троянди. Не треба було казати тобі, яка ти вродлива.

— Але я хотіла цього.

— Я знаю, та краще було мені триматися осторонь. Даремне я все це зробив. Вибач.

— Йди сюди, — прошу я, але, коли він не рухається, підходжу до нього. Кладу йому руки на шию і притискаюся щокою до його щоки. Я міцно його цілую, аби показати, що відчуваю насправді. Його губи такі м’які, і він просто найкраща людина, яку я знаю, накращий з усіх, кого я будь-коли знала, хай що там відбулося між нами і ще відбудеться.

— Я кохаю тебе, — шепочу я.

Він робить крок назад.

— Ось це я і мав на увазі. Пробач. Я лише хотів побачитися з тобою.

Він розвертається і зникає в темряві.

ЛІКАРНЯ НА МАРТАС-ВІН’ЯРДІ. П’ятнадцяте літо, після мого нещасного випадку.

Я лежу в ліжку під блакитними простирадлами. Зазвичай усі вважають, що в лікарнях білі простирадла, але там були блакитні. У кімнаті спекотно. В моїй руці голка від крапельниці.

На мене дивляться мама й дідусь. У дідуся в руках — пакунок із помадкою з Едгартауна, який він приніс мені в подарунок.

Так зворушливо, що він пам’ятає, що я люблю помадку з Едгартауна.

Я слухаю музику в навушниках, тому не чую, що кажуть дорослі. Мама плаче.

Дідусь відкриває пакунок, відламує шматочок і пропонує мені.

У пісні співають:

Нашу молодість змарновано.

Але ми не витратимо її даремне.

Запам’ятай моє ім’я,

Тому що ми творимо історію.

На-на-на-на-на-на-на.

Я ПІДНІМАЮ РУКУ, щоб витягти навушники. Руку, яку я бачу, забинтовано. Обидві руки забинтовано.

І стопи теж. Під простирадлом я відчуваю на них бинти. Мої руки і ноги перев’язали тому, що вони обгоріли.

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі доньки. Ні-ні, зачекайте.

Колись дуже давно було собі троє ведмедів, які жили в маленькому будиночку в лісі. Колись дуже давно було собі троє цапів, які жили біля мосту. Колись дуже давно було собі троє солдат, що після війни перетворилися на волоцюг. Колись дуже давно було собі троє поросят.

Колись дуже давно було собі троє братів. Усе, досить. Я знайшла потрібний варіант.

Колись дуже давно було собі троє прекрасних дітей — двоє хлопчиків і дівчинка. Народження кожного з них було щастям для батьків, для небес і навіть для фей. Феї приходили на хрестини і приносили немовлятам чарівні дарунки.

Енергійність, успіх, невловимість.

Сподівання й ентузіазм.

Цукор, цікавість і дощ.

А ще там була відьма.

У казках завжди є відьми.

Відьма була одного віку з прекрасними дітьми й весь час заздрила і хлопчикам, і дівчинці. Їх благословили чудовими дарунками, у яких відьмі відмовили під час її хрестин.

Найстарший хлопець був сильним, швидким, спритним і гарним. Хоча правда й те, що він був дуже маленьким на зріст.

Другий хлопець був дуже розумний і мав відкрите серце. Хоча правда й те, що він був аутсайдером.

А дівчинка була кмітлива, щедра, людяна. Хоча правда й те, що вона почувалася безсилою.

Відьма не мала жодної з цих чеснот, тому що її батьки розізлили фей. Їй не дісталося жодного подарунка. Вона була самотня. Єдиною її силою була її мерзенна чорна магія.

Вона сплутала аскетичність з благочинністю і роздавала своє майно, насправді без жодної користі для інших.

Вона сплутала сміливість і хворобу і страждала від болю, вважаючи, що цим заслуговує на похвалу.

Вона сплутала почуття гумору з розумом і смішила людей замість того, щоб наштовхувати їх на роздуми чи розвіювати темряву в їхніх серцях.

Магія — ось і все, що вона мала, і вона використовувала її, щоб руйнувати те, чим найбільше захоплювалася. Вона відвідала кожного з дітей, коли їм було по десять, але не завдала їм шкоди відкрито. Якісь чари, можливо бузкові, завадили їй.

Але натомість вона їх прокляла.

— Коли вам виповниться по шістнадцять, — сповістила відьма голосом, сповненим люті і заздрості, — коли нам усім виповниться по шістнадцять, — сказала вона прекрасним дітям, — ви проколете палець веретеном… ні, ви чиркнете сірником, так, сірником, і помрете в його полум’ї.

Батьки прекрасних дітей злякалися прокляття і намагалися, як люди зазвичай це роблять, уникнути його.

Разом з дітьми вони переїхали далеко, на відкритий усім вітрам острів. У палац, де не було жодного сірника.

Там вони, звісно, будуть у безпеці.

Там відьма, звісно, ніколи їх не знайде.

Але вона знайшла їх і там. І коли прекрасним дітям було по п’ятнадцять, просто перед їхнім шістнадцятим днем народження, тоді, коли їхні знервовані батьки аж ніяк цього не очікували, заздрісна відьма втрутилася в їхні життя з усією своєю ненавистю та отрутою під маскою світловолосої дівчини.

Дівчина потоваришувала з прекрасними дітьми. Вона цілувала їх, і кликала кататися на човнах, і приносила солодощі, і розповідала історії.

А потім подарувала коробку сірників.

Діти були зачудовані, адже до шістнадцяти років ніколи не бачили вогню.

— Ну ж бо, запаліть його, — сказала відьма, посміхаючись. — Вогонь гарний. Нічого поганого не станеться. Ну ж бо, вогонь очистить ваші душі. Запаліть його, — наполягала вона, — ви ж незалежні мислителі. Давайте, — казала вона, — яким стане ваше життя, якщо ви нічого не зробите?

Вони взяли в неї сірники і запалили їх. Відьма спостерігала, як горять

їхні енергійність,

розум,

кмітливість,

відкриті серця,

шарм,

мрії про майбутнє.

Вона бачила, як усе це розтануло в димові.

Частина 5. Правда

ОТ ВАМ ПРАВДА про Прекрасну Родину Синклерів. Принаймні така правда, якою її бачить дідусь. Правда, яку він ретельно приховував подалі від газет.

Якось уночі, два літа тому, одного теплого липневого вечора Ґетвік Метью Петіл, Міррен Синклер-Шеффілд і Джонатан Синклер-Денніс загинули в пожежі, яка, ймовірно, сталася через те, що в передпокої будинку розлилася каністра з пальним для моторних човнів. Будинок, про який ідеться, згорів ущент до того, як найближчі пожежні бригади встигли прибути на місце.

Кейденс Синклер-Істмен була на острові під час пожежі, але не помічала її, доки вогонь не охопив будинок повністю. Коли вона зрозуміла, що в будинку лишилися люди і тварини, полум’я не дозволило їй зайти всередину. Вона зазнала опіків рук та ніг, намагаючись їх урятувати.

Коли допомога нарешті прибула, міс Істмен знайшли на маленькому пляжі, частково зануреною у воду, скрученою калачиком. Вона була не здатна відповідати на запитання про те, що сталося, а також, схоже, отримала черепно-мозкову травму. Довгий час після нещасного випадку дівчина приймала сильнодійні седативні препарати.

Гарріс Синклер, власник острова, відмовився від будь-яких офіційних розслідувань причин пожежі. Також постраждало багато дерев навколо будинку.

Було влаштовано похорон для Ґетвіка Метью Петіла, Міррен Синклер-Шеффілд і Джонатана Синклера-Денніса у їхніх рідних містах — Кембриджі та Нью-Йорку. Кейденс Синклер-Істмен почувалася недостатньо добре, щоб прийти.

Наступного літа родина Синклерів повернулася на Бічвуд. Вони роз’єдналися. Вони тужили. Вони багато пили.

Вони збудували новий будинок на згарищі старого.

Кейденс Синклер-Істмен не пам’ятала нічого ні про події, пов’язані з пожежею, ні про саму пожежу. Її опіки швидко загоїлися, але стосовно подій минулого літа спостерігалася вибіркова амнезія. Вона наполегливо наголошувала на тому, що пошкодила голову під час плавання. Лікарі припустили, що її важкі мігрені були спричинені неусвідомленими почуттями провини й горя. Кейденс пила сильні ліки і була дуже вразлива як фізично, так і психічно.