Вона простягає мені руку, долонею догори.

— Я хочу якось загладити свою провину. За Принцесу Баттерскотч. Та за електронні листи, — додає вона. — Я хочу дати тобі щось, Кейді.

— Ну добре, — кажу я. Складаю долоні і дозволяю Міррен пересипати мені камінці. Я зберігаю їх у передній кишені свого светра з відлогою.

— Я люблю тебе! — кричить вона. Потім повертається і горлає в бік моря: — Я люблю свою двоюрідну сестру Кейденс Синклер-Істмен!

— Чи не занадто? — Це Джонні тупотить по сходах босими ногами, вдягнений у стару фланелеву піжаму в тоненьку смужку. У нього напівкруглі чорні окуляри та сонцезахисний крем на носі, як у охоронця.

У Міррен псується настрій, але лише на хвильку.

— Я висловлюю свої почуття, Джонні. Оце й означає бути живою і теплою людською істотою. Второпав?

— Ну гаразд, жива і тепла людська істото, — каже він, легенько поплескуючи її по плечу. — Але не обов’язково робити це так голосно і так рано. У нас усе літо попереду.

Вона закопилює нижню губу.

— Кейді приїхала лише на чотири тижні.

— Я не можу напитися з вами з самого ранку, — говорить Джонні. — Я ще не пив свого модного чаю. — Він нахиляється і заглядає в кошик для білизни, що стоїть біля мене. — Що там?

— Рослинні візерунки. І мої старі малюнки.

— Але чому? — Джонні сідає на камінь, і я вмощуюся поряд з ним.

— Я роздаю речі, — відповідаю я. — З вересня. Пам’ятаєш, я надіслала тобі смугастий шалик?

— А, ага.

Я розповідаю, як роздаю речі, знаходячи їм кращий дім, людям, яким вони можуть стати в пригоді. Я говорю про благодійність і засуджую мамину любов до накопичення.

Мені хочеться, щоб Джонні та Міррен зрозуміли мене. Я не якась божевільна з дивними нападами болю. Я контролюю своє життя. Я живу за власними принципами. Я дію і жертвую.

— Не розумію, тобі не хочеться мати якісь речі? — питає мене Джонні.

— Які, наприклад?

— Ну, мені постійно чогось хочеться, — каже Джонні, широко розкинувши руки. — Машина. Відеоігри. Дорогі вовняні пальто. Я люблю годинники, вони такі олдскульні. Мені хочеться прикрасити стіни справжнім мистецтвом, картинами відомих художників, які я і за мільйон років не зможу купити. Гарні тістечка у вітринах кондитерських. М’які смугасті речі, загалом.

— Чи ти могла б хотіти залишити ці гарні картинки, які намалювала в дитинстві? — питає Міррен, стаючи на коліна біля кошика. — Сентиментальні штуки. — Вона дістає зображення бабусі з ретриверами, зроблене олівцями. — Дивись, ось Фатіма, а ось Принц Філіп.

— Ти їх упізнала?

— Звісно. У Фатіми кругліший носик і повніша мордочка.

— Боже, Міррен, яка ти чутлива, — каже Джонні.

Я ЧУЮ, як Ґет вигукує моє ім’я, коли йду стежкою в Новий Клермонт. Я обертаюся, і він підбігає до мене в блакитних піжамних штанах і без сорочки.

Ґет. Мій Ґет.

Чи буде він моїм Ґетом?

Він зупиняється переді мною, важко дихаючи. Його волосся стирчить після сну. М’язи на животі пульсують, і він здається навіть більш оголеним, ніж був би в плавках.

— Джонні сказав, ти була на маленькому пляжі, — задихається він. — Тож я спершу пошукав тебе там.

— Ти щойно прокинувся?

Він потирає шию ззаду. Дивиться вниз на свій одяг.

— Ну так. Я хотів тебе піймати.

— Справді?

— Пішли на кільцеву стежку.

Ми прямуємо туди, йдучи так само, як ходили дітьми: Ґет попереду, а я за ним. Ми перетинаємо низький пагорб і обходимо будиночок персоналу по дорозі до місця, де біля сараю для човнів відкривається вид на гавань Він’ярд.

Раптом Ґет обертається так несподівано, що я врізаюся в нього, і, перш ніж я встигаю вимовити бодай слово, він уже обіймає мене. Притискає до своїх грудей і ховається обличчям мені в шию. Я обіймаю його за талію оголеними руками, внутрішня поверхня моїх зап’ястків торкається його хребта. Він такий теплий.

— Учора мені так і не вдалося обійняти тебе, — шепоче Ґет. — Усі обіймали тебе, окрім мене.

Так звично і так незвично торкатися його.

Ми бували тут і раніше.

Ми ніколи раніше тут не були.

На мить,

чи на хвилини,

чи, можливо, на години,

я просто щаслива тут, відчуваючи тіло Ґета під своїми долонями. Чуючи шурхіт хвиль і його дихання біля свого вуха. Рада, що він хоче бути поряд.

— Ти пам’ятаєш, як ми приходили сюди разом? — говорить він мені в шию. — Той раз, коли ми вийшли на ту пласку скелю?

Я роблю крок назад. Бо я не пам’ятаю.

Ненавиджу свій грьобаний дефективний мозок, те, яка я вічно хвора, яка я стала скалічена. Ненавиджу те, що мій вигляд інакший, те, що я пропустила стільки занять, і покинула спорт, і жорстока до своєї матері. Ненавиджу те, як мене тягне до Ґета попри те, що минуло вже два роки.

Може, Ґет і хоче бути зі мною. Можливо. Але схоже на те, що він шукав мене, лише аби я сказала, що він не зробив нічого поганого, покинувши мене два літа тому. Він хотів би почути, що я не божевільна. Що він класний хлопець.

Але як я можу пробачити його, якщо навіть не знаю, що конкретно він мені зробив?

— Ні, — відповідаю я. — Напевне, вилетіло з голови.

— Ми були — Ти і Я, ми — це був суттєвий момент.

— Хоч би там як, я не пам’ятаю. І, очевидно, між нами не сталося нічого такого, що лишалося б важливим у далекій перспективі. Правда ж?

Він дивиться на свої руки.

— Добре. Пробач. Це було не оптимально. Ти сердишся на мене?

— Звісно, серджуся. Два роки відсутності. Ти ніколи не телефонував мені, і не відповідав на листи, і погіршував ситуацію, поводячись так, ніби тебе це не обходить. А тепер ти весь такий «о, я боявся, що вже ніколи тебе не побачу», і тримаєш мене за руку, й «усі обіймали тебе, окрім мене», і напівгола прогулянка вздовж моря. Так, це не оптимально. Якщо вже ти так хочеш вжити це слово.

Він змінився на обличчі.

— Звучить жахливо, коли ти повертаєш усе отак.

— Ага, але саме так це сприймаю я.

Він куйовдить собі волосся.

— Я погано впорався з усім, — каже він. — А що, якби я попросив тебе почати все спочатку?

— Боже, Ґет.

— Що?

— Просто попроси. Не питай, що було б, якби ти попросив.

— Добре. Я прошу. Почнімо все спочатку. Будь ласка, Кейді. Давай почнемо після обіду. Це буде чудово. Я жартуватиму, а ти сміятимешся. Ми полюватимемо на троля. Будемо щасливі бачити одне одного. І ти знов вважатимеш мене класним, обіцяю.

— Таку обіцянку важко виконати.

— Добре, нехай не класним, та принаймні не неоптимальним.

— Нащо казати «неоптимальним»? Чому б не розповісти про те, який ти насправді? Бездумний маніпулятор, який тільки й уміє, що спантеличувати.

— Боже. — Ґет аж підстрибує від нетерпіння. — Кейденс! Мені справді потрібно це — почати все спочатку. А то з «неоптимально» це перетворюється на «повний провал».

Він стрибає, викидаючи вперед ноги, як маленький розлючений хлопчик.

Ці стрибки змушують мене посміхатися.

— Добре, — кажу я. — Почнімо спочатку. Після обіду.

— Гаразд. — Він припиняє стрибати. — Після обіду.

Якусь мить ми витріщаємося одне на одного.

— Я зараз втечу, — каже Ґет. — Не сприймай це на свій рахунок.

— Добре.

— Для нового початку буде краще, якщо я втечу. Якщо я просто піду, це буде безглуздо.

— Я вже погодилася.

— Тоді добре.

І він втік.

ГОДИНОЮ ПІЗНІШЕ я йду на обід у Новий Клермонт. Я знаю, що мама не пробачить моєї відсутності після того, як я пропустила вчорашню вечерю. Дідусь влаштовує мені екскурсію маєтком, поки кухар виносить їжу, а тітка збирає малих.

Це дуже елегантне місце. Блискучі дерев’яні підлоги, величезні вікна, низькі меблі. Зали старого Клермонту від підлоги до стелі прикрашені чорно-білими родинними світлинами, малюнками з зображеннями собак, книжковими полицями та дідусевою колекцією карикатур з журналу «Нью-Йоркер».

Зали нового Клермонту скляні з одного боку і порожні з іншого.