— Знав.
— Ось бачиш, — каже Міррен. — Ґет слухав.
Моє обличчя горить. Я дивлюся в підлогу. На мить усі замовкають.
— Це нормально — забувати після того, як сильно пошкодив голову, — озиваюся я нарешті. — Моя мама пояснювала вам?
Джонні нервово сміється.
— Я здивована, що мама вам сказала, — продовжую я. — Вона ненавидить говорити про це.
— Вона сказала, що тобі краще не надто звертати на це увагу і запам’ятовувати все у власному ритмі. Усі тітки знають. Дідусь знає. Малеча. Персонал. Кожна душа на острові знає про це, окрім, як виявилося, Джонні.
— Я знав, — обурюється Джонні. — Просто не все.
— Не викручуйся. Принаймні не зараз.
— Усе гаразд, — заспокоюю я Джонні. — Ти не викручуєшся. Ти просто вибрав неоптимальний момент. Упевнена, відтепер ти будеш оптимальним.
— Я завжди оптимальний, — каже Джонні. — Але не такий оптимальний, як хотілося б Міррен.
Ґет сміється, коли я вживаю слово «неоптимальний», і плескає мене по плечу.
Ми розпочали все спочатку.
МИ ГРАЄМО В ТЕНІС. Ми з Джонні виграємо, але не тому, що я досі добре граю. Джонні дуже спортивний, а Міррен зазвичай більше зосереджена на тому, щоб ударити по м’ячу і весело потанцювати після цього, не хвилюючись про те, що м’яч взагалі-то повертається. Ґет сміється з неї без упину і тому пропускає.
— Як тобі Європа? — питає Ґет, коли ми йдемо назад у Каддлдаун.
— Мій тато скуштував чорнило каракатиці.
— А що ще?
Ми заходимо у двір і кидаємо ракетки на ґанок. Розтягуємося на траві.
— Щиро кажучи, мені і нічого тобі розповісти. Знаєш, що я робила, коли тато пішов дивитися Колізей?
— Що ж?
— Лежала, притулившись обличчям до кахлів, у ванній готелю. Витріщалася на ніжку блакитного італійського унітаза.
— Унітаз був блакитний? — питає Джонні, підводячись.
— Ніхто, крім тебе, не проміняв би краєвиди Рима на блакитний унітаз, — зітхає Ґет.
— Кейденс… — каже Міррен.
— Що?
— Та нічого.
— Що?
— Ти просиш не жаліти тебе і раптом розповідаєш історію про туалет, — випалює вона. — Як це може не викликати жалості? Що нам на це казати?
— А ще ми заздримо, що ти була в Римі, — каже Ґет. — Ніхто з нас там не бував.
— Я хочу поїхати до Рима! — вигукує Джонні, знов лягаючи. — Я так хочу побачити блакитний туалет!
— А я хочу побачити терми Каракалли, — каже Ґет. — І спробувати всі смаки морозива, які там є.
— То їдь, — пропоную я.
— Навряд чи все так просто.
— Ну добре, але ти обов’язково поїдеш, — запевняю я. — Під час навчання чи після коледжу.
Ґет зітхає.
— Я кажу лише про те, що ти вже там побувала.
— Було б круто, якби ти теж був там, — кажу я йому.
— ТИ БУЛА НА КОРТІ? — питає мама. — Я чула стукіт м’ячика.
— Просто вбивала час.
— Ти так довго не грала. Це чудово.
— Моя подача зіпсувалася.
— Я дуже рада, що ти знову тренуєшся. Скажи, якщо захочеш пограти завтра зі мною.
Вона сама себе обманює. Якщо я й пограла одного разу в теніс, це ще не означає, що я тренуюся, але в будь-якому разі я не хочу грати з мамою. Вона вдягне тенісну спідничку, хвалитиме мене, застерігатиме мене і нависатиме наді мною, аж поки я не розізлюся.
— Подивимося. Схоже, я розтягнула плече.
Ми вечеряємо на вулиці в японському саду. Спостерігаємо за заходом сонця о восьмій вечора, сидячи групками навколо невеликих столиків.
Тафт і Вілл хапають з великої тарелі шматки свинини і їдять їх руками.
— Ви двоє — тварини, — зауважує Ліберті.
— А що ти пропонуєш? — питає Тафт.
— Є така річ, як виделка, — нагадує Ліберті.
— Є така річ, як іди в дупу, — каже Тафт.
Джонні, Ґет і Міррен їдять у Каддлдауні, тому що вони не інваліди. А їхні матері не контролюють їх. Мама навіть не дозволяє мені сидіти з дорослими. Вона ставить мені тарілку на окремому столику поруч із моїми двоюрідними братами й сестрами.
Вони сміються, і обзивають, і говорять з повними ротами. Я не слухаю, про що вони говорять. Замість цього я дивлюся через стіл на маму, Керрі, Бесс та дідуся.
Є ОДИН ВЕЧІР, який я згадую тепер. Було це, напевне, за два тижні до нещасного випадку. Ми всі сиділи за довгим столом на галявині Клермонту. На ґанку горіли свічки з цитронелловою олією. Малі покінчили зі своїми бургерами і робили колеса на траві.
Решта їли смажену на грилі рибу-меч з базиліковим соусом. Ще були салат із жовтих томатів і каструлька цукіні під скоринкою сиру пармезан. Ґет під столом притулився своєю ногою до моєї. У голові паморочилося від щастя.
Тітки акуратно їли, тихі й ввічливі одна з одною на фоні дитячого галасу. Дідусь відхилився на спинку стільця і склав руки на животі.
— Як думаєте, чи варто мені зробити ремонт у Бостоні? — спитав він.
— Ні, тату, — першою озвалася Бесс. — Ми любимо цей будинок.
— Ви вічно скаржитеся на протяги у вітальні, — мовив дідусь.
Бесс поглянула на сестер.
— Я — ні.
— Вам не подобається інтер’єр, — наполягав дідусь.
— Так і є, — мамин голос критичний.
— Мені здається, це невчасно, — зауважила Керрі.
— Я б скористався твоїми порадами, — звернувся дідусь до Бесс. — Може, приїдеш і поглянеш на все уважно? Скажеш мені, що думаєш?
— Я…
Він нахилився до столу.
— А ще я можу його продати.
Нам усім відомо, що тітка Бесс поклала око на будинок у Бостоні. Усі тітки хотіли б ним володіти. Цей будинок коштує чотири мільйони долларів, і вони виросли в ньому. Але Бесс живе ближче за всіх до нього, і лише у неї достатньо дітей, щоб заповнити всі спальні.
— Тату, — різко озвалася Керрі. — Ти не можеш його продати.
— Я можу робити все, що завгодно, — сказав дідусь, наколюючи останній помідор на тарілці і кладучи його до рота. — Тобі він подобається і так, Бесс? Чи тобі б хотілося його переробити? Вирішуй, не будь ганчіркою.
— Я б з радістю допомогла тобі, якби ти вирішив щось змінити, тату.
— Та невже? — вигукнула мама. — Лише вчора ти розповідала, яка зайнята, а сьогодні погоджуєшся допомагати з ремонтом бостонського будинку?
— Він попросив нашої допомоги.
— Він попросив твоєї допомоги. А нас ти викреслюєш, тату?
Мама напилася.
Дідусь розсміявся.
— Розслабся, Пенні.
— Я розслаблюся, коли питання нерухомості владнається.
— Ти доведеш нас до божевілля, — пробурмотіла Керрі.
— Що ти там кажеш?
— Тату, ми всі тебе любимо, — голосно сказала Керрі. — Це був важкий рік, я знаю.
— Якщо ти божеволієш, то це твій власний триклятий вибір, — заперечив дідусь. — Опануй себе. Не можу ж я відписати нерухомість божевільним.
ПОГЛЯНЬМО Ж на моїх тіточок тепер, сімнадцятого літа. Ось тут, у японському саду Нового Клермонту, мама обіймає Бесс, яка тягнеться, щоб відрізати Керрі шматок малинового торта.
Навколо прекрасна ніч, а ми — прекрасна родина. Я не знаю, що змінилося.
— У ТАФТА Є ДЕВІЗ, — кажу я Міррен. Опівніч. Усі Брехуни грають у скрабл у кімнаті-студії в Каддлдауні.
Моє коліно торкається стегна Ґета, хоча я не впевнена, чи відчуває він. Поле майже заповнене літерами. Мій мозок втомився. У мене погані букви.
Міррен відсторонено переставляє свої фішки.
— У Тафта є що?
— Девіз, — повторюю я. — Знаєш, типу як у дідуся.
— «Не будь ганчіркою», «не сиди на задніх рядах». — Міррен імітує інтонацію дідуся.
— «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй», — додає Ґет. — Здається, це з Дізраелі.
— О так, це його улюблений, — каже Міррен.
— О Боже, Кейді! — горлає Джонні. — Ти можеш просто скласти слово і дати іншим змогу зробити хід?
— Не кричи на неї, Джонні, — просить Міррен.
— Пробач. Чи не була б ти така ласкава скласти вже це довбане слово?
Моє коліно торкається Ґетового стегна. Я справді не в змозі думати.