Дідусь прочиняє двері чотирьох гостьових кімнат нагорі. У них тільки ліжка та широкі низькі комоди. На вікнах легкі фіранки, які пропускають світло в кімнату. На ліжках прості покривала вишуканих відтінків блакитного та коричневого, без візерунків.

Дитячі кімнати трохи веселіші. У кімнаті Тафта на підлозі поле для бакуганів[17], футбольний м’яч, книжки про чарівників та сиріт.

Ліберті та Бонні принесли журнали та MP3-плеєр. У них стоси книжок про мисливців за привидами, психологію й небезпечних янголів. Їхній комод заставлений косметикою та пляшечками парфумів. У кутку тенісні ракетки.

Спальня дідуся найбільша, і з неї найкращий вид. Він запрошує мене увійти і показує мені ванну кімнату з ручками в душовій. Ручками, які прикріплюють для старих, щоб вони не впали.

— Де твої карикатури? — запитую я.

— Усе вирішував дизайнер.

— Як щодо подушок?

— Щодо чого?

— У тебе були такі подушки. З вишитими собаками.

Він хитає головою.

— А рибу ти залишив?

— Яку, рибу-меч, чи що?

Ми йдемо сходами на перший поверх. Дідусь рухається повільно, я за ним.

— Я зробив тут усе по-новому, — просто відповідає він. — Старе життя минуло.

Він прочиняє двері до свого кабінету. Він такий само строгий, як і весь будинок. Посеред великого столу стоїть лептоп. Велике вікно виходить на японський сад. Стілець. Етажерка на всю стіну, цілком порожня.

Тут чисто і просторо, але не по-спартанськи, оскільки всі речі дорогі.

У цьому плані дідусь більше схожий на маму, ніж на мене. Він стер своє старе життя, витрачаючи гроші на нове.

— А де молодий чоловік? — раптом питає дідусь. Обличчя його стає відстороненим.

— Джонні?

Він хитає головою.

— Ні, ні.

— Ґет?

— Так, молодий чоловік. — На мить він хапається за стіл, ніби от-от знепритомніє.

— Дідусю, з тобою все гаразд?

— Так, добре.

— Ґет у Каддлдауні з Міррен та Джонні.

— Я обіцяв йому одну книжку.

— Але тут майже немає твоїх книжок.

— Досить казати мені, чого тут немає! — кричить дідусь, раптом набувши сили.

— З тобою все гаразд? — Це тітка Керрі стоїть у дверях.

— Усе гаразд, — запевняє він.

Тітка Керрі кидає погляд на мене і бере дідуся під руку.

— Ходімо. Обід готовий.

— Ви змогли заснути вчора? — питаю я тітку, коли ми прямуємо на кухню. — Джонні прокидався минулої ночі?

— Не розумію, про що це ти, — відказує вона.

КУХАРІ КУПУЮТЬ ПРОДУКТИ й готують їжу, але меню планують тітки. Сьогодні у нас у їдальні холодна смажена курка, томатно-базиліковий салат, камамбер, багет і суничний лимонад. Ліберті показує мені картинки симпатичних хлопчиків у журналах. Бонні читає книгу «Колективні появи привидів: міфи та реальність». Тафт і Вілл намагаються вмовити мене покатати їх на банані, прив’язавши його до моторного човна.

Мама каже, що, поки я п’ю ліки, мені не можна керувати човном.

Тітка Керрі каже, що це не важить, тому що вона однаково не відпустить Вілла. Тітка Бесс із нею згодна, тому Тафтові краще навіть і не питати.

Ліберті та Бонні питають, чи можна їм покататися на банані.

— Міррен ти завжди дозволяла, — каже Ліберті. — Ти і сама знаєш, що це правда.

Вілл наливає лимонад і намочує багет.

Лимонад розливається дідусеві на коліна.

Тафт тримає мокрий багет і лупить ним Вілла.

Мама витирає бруд, поки Бесс біжить нагору за чистими штанами для дідуся. Керрі відчитує хлопців.

Коли обід закінчується, Тафт і Вілл просочуються у вітальню, щоб не допомагати із прибиранням. Вони, як ненормальні, стрибають по дідусевому новому шкіряному дивану. Я йду за ними.

Вілл невисокий і рум’яний, як Джонні. Волосся майже біле. Тафт вищий і дуже худий, золотавий і веснянкуватий, з довгими темними віями і брекетами на зубах.

— Отже, ви двоє, — кажу я. — Як ваше минуле літо?

— Ти знаєш, як отримати попелястого дракона в «Долині драконів»?

— Я знаю, як отримати вогняного, — говорить Тафт.

— Можеш використати вогняного, щоб отримати попелястого, — каже Вілл.

Уф. Ці десятилітні.

— Ну ж бо. Минуле літо, — повторюю я. — Розкажіть. Ви грали в теніс?

— Звичайно, — підтверджує Вілл.

— А плавати ходили?

— Ага. — Це Тафт.

— А на човнах з Ґетом та Джонні каталися?

Вони обидва припинили стрибати.

— Ні.

— А Ґет щось казав про мене?

— Мені не можна говорити з тобою про те, як ти опинилася у воді і таке інше, — каже Вілл. — Я пообіцяв тітці Керрі, що не буду.

— А чому не можна? — питаю я.

— Це погіршить твої болі, і цю тему краще облишити.

Тафт киває.

— Вона сказала, що, як ми погано впливатимемо на твоє здоров’я, вона прикінчить нас і повідбирає айпади. Ми мусимо поводитися бадьоро і не бути ідіотами.

— Це не стосується нещасного випадку. Я говорю про літо, коли була в Європі.

— Кейді… — Тафт торкається мого плеча. — Бонні бачила у твоїй спальні пігулки.

Вілл задкує від мене і сідає на дальньому поруччі канапи.

— Бонні копирсалася в моїх речах?

— І Ліберті теж.

— Боже!

— Ти казала, що не наркоманка, але у тебе в комоді пігулки.

Тафт поводиться нахабно.

— Перекажи їм, щоб трималися подалі від моєї кімнати, — кажу я.

— Якщо ти наркоманка, — зазначає Тафт, — тобі потрібно дещо знати.

— І що ж?

— Наркотики тобі не друзі. — Тафт робить серйозне обличчя. — Наркотики тобі не друзі, а ще ти маєш подружитися з людьми.

— О Боже мій! Може, просто розкажете мені, як провели минуле літо, малі?

— Ми з Тафтом хочемо пограти в «Енгрі бьордз», — каже Вілл. — Ми не хочемо більше з тобою говорити.

— Як хочете, — відказую я. — Йдіть собі.

Я виходжу на ґанок і бачу, як хлопці біжать стежкою в Ред-Ґейт.

КОЛИ Я ПОВЕРТАЮСЯ з обіду, усі вікна в Каддлдауні прочинені. Ґет запускає музику через старий CD-програвач. Мої старі малюнки кольоровими олівцями прикріплені магнітами до холодильника: нагорі тато, бабуся з ретриверами внизу. Мого малюнка фарбами прикріплено скотчем до буфета. Драбина та велика упаковка подарункового паперу стоять посеред великої кімнати. Міррен тягне крісло по підлозі.

— Мені ніколи не подобалося, як мама облаштувала це місце, — пояснює вона.

Я допомагаю Ґету та Джонні рухати меблі, аж поки Міррен не задоволена їх розташуванням. Ми знімаємо акварельні пейзажі Бесс та згортаємо її килимки. Ми цупимо різні прикольні речі з кімнат молодших.

Коли ми закінчуємо, велику кімнату прикрашено свинками-скарбничками, клаптиковими ковдрами, стосами дитячих книжок та лампою у вигляді сови. Широкі блискучі стрічки з коробки з подарунковим папером покреслили стелю.

— Бесс не збожеволіє від вашої перестановки? — питаю я.

— Запевняю тебе, що її нога і не ступить у Каддлдаун до кінця літа. Вона роками намагалася вирватися з цього місця.

— Ти про що?

— О-о, — зневажливо тягне Міррен, — знаєш оце: тра-та-та, батьки мене не люблять, бу-бу-бу, кухня таке лайно. Чому дідусь не хоче її переробляти? І так далі.

— А вона просила його?

Джонні якось дивно витріщається на мене: «Ти не пам’ятаєш?»

— Та в неї казна-що з пам’яттю, Джонні! — вигукує Міррен. — Вона ж половини п’ятнадцятого літа не пам’ятає.

— Що, правда? — каже Джонні. — Я думав…

— Ні, ні, зараз же замовкни! — гаркає на нього Міррен. — Ти що, не слухав, що я тобі розповідала?

— Коли?

Він здається спантеличеним.

— Якось уночі, — нагадує Міррен. — Я розповідала тобі про те, що сказала тітка Пенні.

— Охолонь, — каже Джонні, кидаючи в неї подушку.

— Але ж це важливо! Як можна так неуважно ставитися до цього?!

Здається, Міррен от-от заплаче.

— Але ж я вибачився, — говорить Джонні. — Ґете, ти знав про те, що Кейденс майже не пам’ятає п’ятнадцятого літа?