Я засміявся від щастя — і хотів замазати на сірій масі очі. А потім подумав: адже можна його залишити без рук і без ніг, щоб сама голова стирчала. Тоді він буде цілком підвладний мені. Як просто!..

І я вже схопив було одну з тонких рук, збираючись відірвати її, та раптом згадав зелено-голубу світну кулю, що не мала ні очей, ні вух, але все бачила й чула. Вона була могутньою і всесильною — особливо тут, у своєму домі. Вона здатна була на більше, ніж я, простодушний мисливець Нагга; вона спроможна зробити те, чого не зроблять стільки мисливців, скільки листків на баобабі — хіба зможуть вони створити такий штучний ліс?

«Штучний»… Я прислухався до звучання цього слова, і раптом мене пронизала думка: а може, Аола — теж штучна? Чомусь лише тепер я збагнув, що це означає: в очах у мене потемніло, я захитався, відступив од брили. Адже це, мабуть, так і є. Штучна!

— Що з тобою, Нагго? — сказала Аола.

Я чув її голос наче крізь стіну. Повернувся, ступив два кроки, втратив рівновагу і впав. Поповз, розгрібаючи пісок, до свого ложа.

— Що з тобою, Нагго?

Я обернувся.

— Чому в тебе такі очі? — сказала вона.

Я сів. Відчував: от-от збожеволію.

— Не підходь, — прошепотів я, а потім закричав: — Не підходь! Не підходь!!! — з жахом дивився на неї і відступав, повз кудись назад, аж поки вперся у стовбур дерева.

Вона підбігла, легко підхопила мене на руки й перенесла в наш куточок, на купу сіна.

Мене нудило. Я лежав на боці. Коли починався приступ, усе переверталося в мені, і я думав, що лечу в безодню. Потім поступово покращало. І я заснув.

Коли прокинувся, то зараз же згадав про Аолу. Але тепер думав про неї спокійніше. Ми вороги з Дінном, і я не повинен сліпо довіряти йому, думав я. Може, він хоче перехитрити мене, спрямувати мою енергію в інше річище, відвернути від боротьби. Цілком можливо. У смертельній сутичці всі прийоми дозволені.

Я сів і глянув на Аолу. Вона хвора, це видно. Але не штучна! Через нього хвора. Що ж, він заплатить і за це. Я з ним за все розрахуюсь одним ударом — останнім для нього.

Ця думка заспокоїла мене, та десь глибоко в серці лишилася червоточина, і я з нею нічого не міг вдіяти. Тоді я примусив себе не думати про це і повернувся до виліпленого мною людиноподібного павука. Він уже жив. Сидів прямий, підібравши під себе тонкі лапки, і я подумав, що тепер він буде рухатись, розмовляти зі мною, робити мені послуги, а я затаю ненависть і в слушну хвилину завдам вирішального удару. І удар буде марним, безглуздим, — тепер я це розумів також. Та що я міг ще зробити, коли не знав, як добратися до справжнього Дінна?

Я стогнав, усвідомлюючи своє безсилля, і похитувався вперед — назад. Потім з глухим стогоном впав обличчям у сіно.

— Нагго…

Аола нахилилась до мене, її дихання зігрівало й зволожувало мені вухо.

Я ледь повернув голову і люто глянув на неї одним оком.

— Все одно я вб’ю його…

Голос був хрипкий, слабий. Мені було до сліз жаль себе, безпорадного й переможеного, та коли я знову побачив маленьку сіру потвору, то подумав: я все ж таки розтрощу тобі череп… про всякий випадок.

7

Два дні після цього я лежав знесилений; іноді тільки голову повертав, спостерігаючи Дінна. А втім, і повертати доводилось не часто: Дінн без потреби не любив рухатись, а які у нас могли бути особливі справи? От він майже весь час і сидів на місці, сидів і дивився на мене, а я — на нього.

На третій день стало ясно, що кволість, яку я вважав за реакцію після нервового потрясіння, насправді була черговим стрибком хвороби. Я відчував, як сили залишають мене.

Хвороба зробила мене дратівливим. Я злився, що Аола досить-таки спокійно ставиться до моєї хвороби, і пожалівся Діннові:

— Послухай-но! Вона зовсім неуважна, недбайлива. Ніколи не зробить так, щоб мені було краще. Жодного разу поїсти сама не запропонувала!.. Спробуй їй про це втлумачити, бо тебе вона, здається, краще розуміє.

— Що повинно спонукати її до цих дій? — спитав Дінн.

Я замислився, які тут можуть бути спонукання.

— Любов…

На другий ранок, тільки-но я прокинувся, Аола сказала:

— Ти, мабуть, голодний, любий? Хочеш, я принесу снідати?

Буденні фрази, але я їх так довго не чув, що вони для пісне прозвучали чарівною музикою. Навіть про хворобу забув. Однак я ще не хотів їсти, зате хотів знову й знову слухати Аолу. І, напрошуючись на таку звичайну розмову, яку частенько чув вдома між батьками, озвався:

— Ні, поки що не хочу.

Я знав, що вона мала сказати. Вона мала спалахнути й накинутись на мене: «Знову ти своєї співаєш: хочу — не хочу! Користуєшся тим, що хворий? Я чекаю, поки він прокинеться, підігріваю сніданок, щоб усе було свіже, смачне. А він, невдячний…» Якби це сталося в селищі і у нас були сусіди, вона мала б вибігти на поріг і скаржитись сусідці досить голосно, щоб почула вся вулиця: «Ні, ви лишень послухайте, тітонько Міеміє…» — пішло, і пішло, а я б лежав на циновках та посміхався: приємно мати поряд дівчину, що отак за тебе вболіває…

І тепер я чекав чогось подібного, але вона промовила:

— Гаразд, я подам тобі пізніше.

Я одразу скис, але потім вирішив вдатися до крайнього заходу і сказав з викликом:

— А я не знаю, коли схочу їсти.

Таке обурило б будь-яку жінку. Та що там жінку, — кам’яна мумія розлютилася б і вчинила сцену!.. Але…

— Нічого, любий. Я почекаю, — сказала Аола.

Я ліг долілиць і з люттю вдарив кулаком по стовбуру.

— Давай снідати!..

— Несу…

«О небо, — подумав я, — з нею й сам станеш ненормальним».

Я відвернувся й заплющив очі. Мені хотілося вмерти.

— Ти незадоволений? — сказав Дінн. — Я зробив щось не так?

— «Не так»!.. — дратівливо викликнув я. — Ти тільки послухай, які страшні речі вона говорить!

— Я все чую. Вона була уважна й послужлива.

— Звісно! Звісно!!! Ще й як! — я глянув на Долу і пирхнув. — Хіба це жінка? Це ж ідол! У ній жіночності менше, ніж у моєму мізинці.

— Не гарячкуй, Нагго, — зупинив мене Дінн. — Здається, ти вже схотів чогось іншого. Послужливість тебе вже не задовольняє. Поясни, що ти розумієш під жіночністю.

Я довго не розмірковував.

— Насамперед — непослідовність, суперечливість і запальність, — сказав я. — Без цього жінка — не жінка. Якщо цього не буде в ній, якщо її настрій не змінюватиметься, наче погода у місяць молодої трави, якщо вона буде тільки покірлива, лагідна, уважна й послужлива, це буде так само огидно, як гора з цукру.

Я говорив про це з Дінном довго. Мабуть, він добре зрозумів мою думку, бо на другий ранок між мною і Аолою відбулася така розмова.

— Доброго ранку, любий, — мовила вона тільки-но я розплющив очі, і поцілувала мене. — Ти, певно, голодний? Я вже приготувала сніданок.

— Ні, — сказав я, — пізніше…

— Ну я тебе прошу! — В її голосі вчувався мед.

— Ні…

Вона вдарила блюдом об підлогу — та так, що коржі відлетіли до кущів.

— Ну, знаєш, любий, твої фокуси мені набридли. — І показала на шию.

Я забувся стерти з обличчя масні бризки. Дивився на неї широко розкритими очима: Аола, колишня Аола! А вона, накричавшись досхочу, раптом сіла, заплакала і все нарікала, що я її не люблю, а тоді перестала плакати, підсіла до мене і так лагідно:

— Любий, ну поїж…

Це вже було навіть надто схоже.

Надвечір цього дня я знепритомнів. Свідомість повернулася дзвоном у вухах. Наді мною нависли тривожні і напружені очі: Дінна й Аоли. Обоє мовчали. Я подумав, що отак втрачу колись свідомість і опритомнію вже в Полях Щасливих Ловів. Думка була приємна: там я знову зможу блукати в лісі зі списом на плечі і хвороба залишить моє змучене тіло.

Я спробував посміхнутись і сказав:

— Здається, мене дуже скрутило.

— Так, — сказав Дінн.

— Ти не знаєш, що це таке?

— Ні.

У розмові він користується тільки словами, подумав я. От зараз він сказав: «ні», а людина просто знизала б натомість плечима або заперечливо похитала б головою. Аола тут теж зовсім перестала користуватися мімікою, жестами. А втім, вона ж хвора…