Нас, «мешканців» планети, створюють машини. Запрограмовують у нас знання й визначають життєве завдання. Раніш це робив лише Центр, тепер — Центр і наші старші собрати. І от, закладена в момент народження інформація виявляється такою суперечливою, що з перших своїх кроків ми змушені вибирати: чому вірити, кого слухатися, що робити? Це виробляє філософське ставлення до світу, всі догми та істини виявляються відносними. Ми змушені думати з перших кроків, це стає звичкою. Усе життя ми думаємо, шукаємо нові факти, зводимо їх докупи, зіставляємо і думаємо. Ось чому такий стрімкий наш прогрес.

Інколи в мене зринає в думці: а може, суперечливість, що супроводить нас від народження, — не більш як хитрощі, може, конфлікт Центру з кожним поколінням теж запрограмовано творцями станції з самого початку? Може, це ніби дріжджі, без яких не зійде тісто?.. Не знаю. У період навчання нас не ознайомлюють з багатьма простими речами — про них ми довідуємося згодом самі, не ознайомлюють, щоб ми щось пізнавали, чогось навчалися протягом усього життя. Тож не дивно, що, справжньої причини головного конфлікту не знає ніхто. Бо коли б довідалися — враз багато що втратило б сенс.

З перших своїх самостійних кроків я віддавав перевагу даним з Центру. Вони були об’єктивніші. І все-таки він лише диспетчер. Мозок у нас колективний. Мозок — це ми, і суть станції — це ми, маленьке «суспільство» машин. Машин, які зараз правильніше було б назвати істотами.

Станцію з самого початку було налагоджено чудово. Сировину, з якої виготовляли всі необхідні матеріали для побудови космічних кораблів і паливо для них видобували з шахт. Там, у штреках автоматами керували мої товариші. Сировину переробляли на автоматичних заводах — ними також керували мої собрати. Вони ж будували космічні кораблі й відлітали на них, щоб, коли настане час, повернутись і передати Центру всю інформацію, а потім жорстке поле — і світ перестає існувати. А коли збиралась достатня кількість нової інформації, над планетою здіймався потужний енергетичний стовп, спрямований туди, до таємничої точки космосу, — бо ж для неї й існувала станція.

Станція невпинно вдосконалювалась. Дедалі більше самостійності виявляли мешканці планети в судженнях, у завданнях, що їх вони ставили перед собою. І от одного разу хтось подумав, а потім ця думка стала спільною: для чого ми існуємо? Чому ми надсилаємо інформацію в ту точку космосу? Відповідь напрошувалася сама: там хтось чекає цих даних; можливо — ті, хто створив станцію… Немає нічого дивного в тому, що було вирішено спорядити туди експедицію, оснащену краще від усіх тих, які будь-коли залишали планету.

Кілька слів про нас самих. Ми завжди мали однаковий вигляд. У кулястої форми багато переваг перед іншими. Всередині кожного з нас під легкою оболонкою міститься «механізм» — впорядкований органічний газ. Ми можемо розрізнити кольори й звуки; визначати на відстані, з яких елементів складається речовина та яка її формула, виділяти з простору енергію, якої досить для пересування в просторі з допомогою штучно створюваного радіаційного пучка — випромінювання — теплового чи радіаційного (це ми збагнули не відразу і довго користувалися зовнішніми акумуляторами).

І от експедиція вирушила на розшуки. Вона не поверталась так довго, що вже вважали її загиблою. Але потім повернулась, і висновки її були несподівані: на тому місці, куди ми посилали результати своїх досліджень, нічого не було. Анічогісінько. Порожній простір, без сузір’їв, без єдиного шматочка речовини. І далі, наскільки могли дослідити, не було жодної галактики…

Там нічого не було…

Відкриття всіх приголомшило. Не стало смислу нашого існування! Знову висувались гіпотези, що, можливо, раніше щось там було, але загинуло чи відлетіло в інше місце. Або, що теж було ймовірно, там ніколи нічого й не було: просто істоти, що заснували станцію, заснували її з єдиною метою — кинути в мертвому світі зерно життя, а щоб воно зійшло й розвивалося, поставили перед ним мету — добувати інформацію й посилати її туди. І от, вивчаючи світ, ми вдосконалювались. Адже в нас був стимул, була мета. А потім мети не стало…

Були ще гіпотези — яка рація розповідати про них! Адже страшне сталося — система вийшла з рівноваги. Треба було знайти якусь точку опори, щоб підтримати всіх, врятувати від загибелі.

Це було дуже давно. Це вже історія. Коли я відлітав, там було дуже погано: дехто з старшого покоління, повернувшись із космосу, відмовився йти під жорстке поле. Вони захопили пункти програмування і тепер диктують новому поколінню завдання, які, на їхню думку, є найважливішими. А Центр диктує своє, старе. Виходить абсурд, розібратись дуже важко, я знаю це по собі.

Машини линуть у зорельотах у космос, в усі його сторони. У кожного — своє завдання, але суть одна: знайти тих, хто збудував і запустив станцію. Це стало нашим новим сенсом існування, нашою новою метою. Не знаю, чи досяг її хтось. Переді мною багато поколінь повернулися ні з чим. Та вони повернулися непереможені, бо споряджались нові зорельоти й летіли ще далі! І я знаю, так вони відлітатимуть завжди, кожне покоління, бо в цій наступності — виправдання їм.

Єдине, що хвилює мене, — як там на моїй батьківщині. Коли я відлітав, там точилася боротьба за джерела енергії, бо надто вже розійшлися цілі Центру і моїх старших собратів. А вони існують багато довше, ніж належить, їхні системи давно втомились і, мабуть, починають розпадатись. І я побоююсь, що в запалі боротьби випадково може бути прийняте рішення, яке стане фатальним.

На цьому зорельоті я летів не сам. Нас було багато, і всі молоді — ми не прожили й половини свого строку. Ми теж шукали тих, але, пролітаючи мимо Сонця, потрапили в густий потік астероїдів. Нас підбило. Багато хто загинув. По суті зореліт не спустився на Землю, а впав на неї. Але ми, ті, що залишилися, полагодили його й полетіли б далі, коли б на нас не напали тоді земляни. То був безглуздий напад… Я ще до зустрічі з тобою вивчав людей і зрозумів: ми знайшли б спільну мову. А ви напали — і от я сам повертаюсь додому. Повертаюсь, щоб померти там, серед чорних скель, щоб передати собратам те, про що дізнався, щоб вони летіли далі і не припинилася ця естафета. Адже тільки тоді є смисл буття, коли йдеш до мети — до пізнання і залишаєш по собі слід — вирубуєш у скелі сходинку, на яку стане інший, наступний.

10

— Про що ти думаєш, Нагго? — спитав мене якось Дінн.

— Пригадав Атлантиду, — відповів я.

— Ти все ще хочеш повернутись?

— О!.. — вирвалось у мене, і я не знайшов слів, щоб відповісти, бо далеко не все можна передати словами.

— Ти ідеаліст, Нагго. Адже всі твої сучасники давно померли…

— Звідки знати, — не погодився я. — Вже який ураган був, коли зореліт приземлявся! І гори рухались. Але ж вижили атланти! То чому б їм не врятуватись і вдруге?

— Я суджу з витрати енергії. Під час старту двигуни виділили її стільки, що на Землі навряд чи хтось вижив.

— На всій Землі?..

— Так. Енергія могла зсунути й перекинути материки, зірвати з Землі атмосферу, висушити її водний покрив… Точні розміри катастрофи важко підрахувати. Та хіба здатна людина витримати бодай частину цього?..

Я не відразу збагнув прихований зміст його слів і, більше з почуття суперечності, ніж переконаності, відповів:

— Здатна!

Але Дінн мене зрозумів. Він нічого не сказав. Та я раптом збагнув те, чого він недомовив: з усіх землян, з усіх атлантів лишився тільки я… та ще Аола… В цілому світі — лише двоє! І навіть коли якимось дивом нам пощастить повернутися, то там, на Землі, ми не знайдемо ні нашої долини, ні наших гір, ні самої Атлантиди, моєї прекрасної батьківщини…

Не лише повернення, але й мрія про нього втрачали будь-який сенс.

Зі мною коїлося щось дивне. Нижня щелепа одвисла і дрібно тремтіла, а я силкувався сказати Дінну: «Ти — вбивця!» — і не міг. Я не міг поворухнутись і сидів заціпенілий, наче кам’яна баба, а в мозку кричало, волало, горлало: «Ти — вбивця!!!»