Дінн наблизився й поклав свої лапки мені на голову. В останню мить я навіть відсахнувся — самовладання почало повертатись до мене, але відразу ж усе обгорнуло туманом, і я знепритомнів.
Прийшовши до пам’яті, я насамперед згадав слова Дінна, які так приголомшили мене, але згадав їх спокійно — мабуть, поки я був непритомний, Дінн встиг так вплинути на мій мозок, що голова стала ясна й чиста, але думки були якісь вайлуваті й приглушені.
— Того, що трапилось, не виправити. Будь стриманішим у почуттях, Нагго. Будь хоч трохи філософом, — прошамотів Дінн.
Я сів і мимохіть сказав йому:
— Ти огидний мені… Вбивця…
— Я не міг зробити інакше. Атланти знищили всіх моїх собратів. Я залишився сам, і мене б також неминуче вбили.
— Ти більше, ніж убивця, Дінне. Ти знищив увесь живий світ, — так само повільно й мимохіть сказав я. — Навіщо ти виправдуєшся? Хіба може бути якесь виправдання такому винищенню?
— Це була боротьба. Я рятувався і не дуже думав про наслідки.
— Ти вбивця, Дінне, — сказав я, відвернувся і ліг. — Ти вбивця, але даремно тріумфуєш. Ти погано знаєш людей. Вони виживуть. На зло тобі, на зло цьому мертвому Всесвіту. Аоло, підійди до мене! — покликав я.
Вона підійшла, сіла поруч і поклала руку мені на плече.
— Не слухай Дінна, — сказав я. — Він думає, що нас так легко вбити. Він не знає нас. А я бачив, як у битві при Аулулу в Кінгля встромили три списи, але він не помер відразу і навіть не впав. Він добрався до своїх убивць і двом розтрощив сокирою черепи, а третього підім’яв під себе, і той так і захлинувся кров’ю Кінгля… А Дінн гадає, що нас легко винищити. Ні-і, помиляєшся! — з люттю сказав я, і Аола повторила: — Помиляєшся… — тільки я бачив, що думає вона зовсім про інше.
— Ти фанатик, — почав було Дінн, — сліпий у своїй люті, нерозумний фанатик…
Але я не хотів його слухати й зразу перебив:
— Замовкни! Ти мені огидний, — а сам собі пробурмотів: «Ти будеш убитий». Я вже анітрохи не вагався. Я почував себе месником не тільки за свою понівечену долю, а й за мій народ. Я раптом зрозумів, що на мої плечі ліг тягар розплати за всіх атлантів. І тут уже для мене не було відмовок, а тим більше — перешкод. «Ти помреш, Дінне!»
Раніше, не роздумуючи довго, я б озброївся палицею й кинувся виконувати задумане. Але дні, проведені в зорельоті, зробили мене розсудливим. Тут палиця — поганий порадник, сказав я собі. Убивши Дінна, ти й себе вб’єш, адже нікому буде керувати зорельотом. Ти мусиш стати мудрим, Нагго. Мусиш знати все, що знає Дінн — і тоді, вже як рівний, боротися з ним. Нехай зореліт перестане для тебе бути незнайомим лісом.
Два дні я не міг бачити Дінна — такий він був мені огидний. Потім пустився на хитрощі.
— Слухай, Дінне, — сказав я йому. — До останньої хвилини я не втрачав надії на повернення. А тепер бачу: який сенс? Нікуди мені повертатися…
Тут я зробив промовисту паузу, але Дінна завжди цікавила сама тільки, інформація, а не те, з якою інтонацією вимовлялися слова. Я вчасно згадав про це й перейшов до діла:
— Не я обрав собі цю долю, і ти, я бачу, не хочеш завдати мені прикрощів. Дінне! Коли вже судилася нам з тобою спільна стежка, я волів би, щоб ішли ми нею поруч. Навчи мене твоєї мудрості, Дінне!..
На кілька хвилин запала мовчанка. Я й не сподівався чогось іншого. Я вже мав напоготові слова, якими стану умовляти, улещувати, переконувати, коли Дінн зненацька сказав:
— Світ єдиний і вічний; усе відбувається в ньому закономірно, все доступне для пізнання — однак ніхто не осягне неосяжного…
Так почався перший урок.
11
Я був поганим учнем. Дінн навчав мене з азів, але я не сприймав тих азів, не вірив у них; вони суперечили безлічі понять, очевидних для мене, самовпевненого дикуна, озброєного печерною, корисливою мудрістю стариків.
Тоді він перестав пояснювати. Щодня я лягав на металевий поміст, і Дінн програмував безпосередньо у мій мозок, немовби карбував долотом на граніті, квінтесенцію своїх знань. Він не захоплювався деталями, нюансами. Він закладав у мене істини, наріжні камені, на яких височіла споруда його мудрості.
Дінн догадувався про відносну цінність моїх знань. Метод, яким мені їх передали, виключав творче начало. Я був нездатний розвивати думки Дінна, бо не міг узяти їх під сумнів. Для мене вони були догмами. Догмами, так міцно вписаними у мозок, наче були з ним неподільним цілим.
Я не пам’ятаю, щоб після якогось чергового сеансу почав дивитись на світ іншими очима, але судження мої самі собою змінились, і я, стежачи за цим процесом начебто збоку, інколи з цікавістю спостерігав, як у мене борються дві людини: одна керувалася інстинктами й рефлексами, друга — розумом. І я не можу твердити, що хтось із них завжди перемагав.
Ні, Дінну так і не вдалося витравити з мене дикуна, і навіть тепер, коли я вже двадцять чи тридцять років не брав у руки списа, і всі ці роки в мені пульсувала не моя гаряча кров, а фізіологічний розчин — у душі, в серці я все-таки лишився дикуном. Запам’ятовуюче-міркуючого автомата з мене не вийшло.
Роки були одноманітні, наче рух по колу. Я не лічив їх. Віхами мого життя стали кілька епізодів, про які, можливо, варто згадати.
Найболючішим ударом для мене, черговим ударом по моїй фанатичній ідеї повернутись на Землю, було усвідомлення того, що час — не таке вже розмірене й непохитне поняття, яким я його вважав. Зореліт давно досяг швидкості світла. Це я знав од Дінна ще раніше, та не надавав цифрі значення. І от виявилось, що при таких швидкостях час уповільнює свій біг…
Спочатку я був тільки вражений цим, далі відчув тривогу. Зробив розрахунки. Математику я знав тоді слабо, і відповіді в мене не збігались, але в принципі цифри говорили одно. Я повторив розрахунок уп’яте чи вшосте, потім почвалав у свій куток і впав на сіно.
— Усипи мене, Дінне, — попросив я. — І, прошу, не треба снів…
Відколи я залишив Землю, на ній пролетіло близько тисячі літ, засинаючи, думав я.
Там народжувалися й згоряли весни, піднімались і вмирали народи. Час розмірено відлічував кожний крок, але тут, у зорельоті, скутий кайданами світлової швидкості, він майже спинився. Поки тут тягся день, там встигав промчати місяць; а може — і рік… Втім, яке це мало значення?..
Коли Дінн говорив про руйнування, можливі під час старту зорельота, я, всупереч здоровому глузду, вірив: виживуть люди. І до кінця не залишала мене надія, що варто повернутись, — і я зустрінуся з друзями, з матусею, з одноногим дядечком Регром, і все буде по-старому. І от виявляється, що давно вже нікого з них немає!
Мабуть, це був найтяжчий удар у моєму житті. Зовні я зустрів його спокійно. Прокинувшись, довго лежав і все думав: для чого я? Навіщо я, коли я сам? Чи є сенс у моєму існуванні? Адже я — живий анахронізм, викопна істота, що чудом вижила. Кому потрібна моя помста? Мені самому? Напівбожевільній Аолі?.. Я раптом відчув, що без свого народу, без сучасників я ніщо. Я жив в ім’я їх, боровся в ім’я їх і помсту виношував у серці в ім’я їх. Я не сподівався вижити — яке це мало значення! — помста мала звершитись в ім’я тих, кого Дінн зробив нещасними. Тепер вона втратила смисл.
Цілий день я ходив тихий, пригнічений. Я не кричав і не шаленів, як раніше, — надто великим було горе. Вперше я з болем подумав, що навіть після смерті залишусь відірваним, непотрібним, нікчемним клаптиком мертвої матерії, що мчить крізь чужий мені космос. Яким щастям здавалось мені тепер бути похованим у землі моєї батьківщини, змішатися з прахом батьків, віддати цій землі останнє, що мав, — своє тіло. Навіть цього я був позбавлений…
Коли я замишляв помсту, я був певний, що перехитрю Дінна; та я забував, який він мудрий. Не знаю, як Дінн добився, — можливо, просто затемнив гальмуванням ті ділянки мого мозку, в яких сидів диявол помсти, — але я гадаю, що все було значно простіше. Мабуть, виною всьому були знання. Я-не помітив, як мій мозок почав мислити інакше, як з’явилися в мене нові духовні цінності, що прийшли на зміну колишнім, варварським. Зате це зрозумів Дінн, і якось він влаштував мені велике випробування.