…Це було… Кожного разу, коли я намагаюся пригадати, скільки днів тому це було, треба напружуватись і робити складні математичні розрахунки — сонце зовсім випекло мені пам’ять, і доводилось рахувати од віхи до віхи. На четвертий день ми набрели на висохле русло і пройшли ним кілометрів два, поки не побачили в одному місці кілька кущиків соковитої трави; їх ми зразу ж з’їли, а потім копали там, поки не докопалися до води, і, арешті, напилися й наповнили флягу; ще через добу у мене кінчились консерви, а наступного ранку — виходить, це був сьомий день, — Павло вже не міг іти сам, і ми брели, обнявшись; сьогодні я його ніс… Виходить, сьогодні тільки восьмий день? А мені здавалося…

Вісім днів… Вісім днів ми йшли на південь. У нас не було компаса, але Павло й без нього непогано орієнтувався, а через два дні я теж уже розумівся на зірках, знав, де заходить Арктур, впізнавав яскраві бризки Оріона над самим виднокругом, а трохи вбік, коли ледь повернути голову, — бліду, немічну Андромеду.

Я б віддав перевагу компасові, та вибирати не доводилось, і ми йшли по зірках, мабуть, досить точно йшли, бо коли сходило сонце, воно завжди було зліва.

Ми йшли вдень і вночі. Відпочивали тільки тоді, коли вже падали з ніг. Голод ставав нестерпним. Я пропонував Павлові:

— Їж крихти від сухаря, — але він не брав:

— Їж і не звертай на мене уваги, хлопче; ти повинен протриматись, розумієш, повинен… — казав він мені. Я сидів коло нього і після суперечок брався за кожну крихту.

Не знаю, кому з нас було гірше. Адже він розумів, чого варта його веселість і байдужість до їжі…

Коли я докопався до води і запропонував йому напитись, він відмовився. Він справді не хотів пити, хоч майже зовсім висох і обвуглився. Тоді я вимкнув електроемоціонатор і примусив його напитись.

Потім ми сиділи над ямою і говорили, яка це славна штука — вода, і ще про те, що наші справи взагалі не такі вже й погані, бо вранці ми бачили на сході вертоліт потім він з’явився на півночі і з півгодини кружляв на одному місці. Ми тоді схвилювалися. Нас шукали! Ми були занадто далеко — вертоліт висів над самим обрієм — та з’явилася впевненість, що нас обов’язково знайдуть. Жаль тільки, що Павло навіть не згадав, що це за русло а я дивився на нього, і мені було страшно, тому що електроемоціонатор був відключений, а Павло все одно не згадував про їжу.

«Ситість» я більше не вмикав…

Потім ми підвелися, і я пам’ятаю, що найважче було примусити себе піти з того місця.

Сьогодні я його ніс…

Я спробував пригадати сьогоднішній день — і не зміг. Пам’ятаю, що ніс Павла, і він був такий важкий, мабуть, з тонну важив, так що відпочивати я лягав тричі, бо відчував — частіше не можна, я не зміг би його підняти, адже він важив цілу тонну; навіть дивно було, звідки в нього така вага від самих кісток.

Я боявся лягати і навіть очі заплющувати. Знав — упаду і не встану. І тому йшов далі, наче лунатик. Ішов і думав, що зараз треба перенести вагу на ліву ногу, а праву витягти з піску, просунути вперед і спертись. Потім перенести вагу на неї і витягти з піску ліву ногу… спертись… а тепер праву… тепер знову ліву… Сонце відбивається від піску, як від дзеркала: чорне, вусате, багато-багато сонць, з усіх боків, від них весь пісок почорнів… Тепер знову ліву… ні, тепер праву, потім ліву…

Я б не зміг нести Павла — такий тягар! — але я перемкнув електроемоціонатор на себе і залишив тільки програму: рівну роботу серця і легенів. Я б ще увімкнув і «оптимізм», але акумулятор у приладі майже сів і треба було берегти кожну краплину енергії. Серце працювало на диво рівно, і я весь день ніс Павла. Як шкода, що в перший день я не догадався записати біоструми ніг при ходьбі. Як би я оце йшов! Не замислюючись, ішов би і йшов, поки в організмі залишалося хоч трохи сил. Тепер уже пізно про це думати.

Сьогодні я його теж ніс…

Я згадав ці жахливі години, кожен крок — витягнути ногу з піску, перенести вперед, спертися — червона каламуть перед очима. Павло важить тонну і розповідає, розповідає про діда — витягти ногу з піску, перенести… І раптом чомусь саме сьогодні я згадав, як пішла від мене Леся, давно, тисячу років тому, спокійна, привітна; як укладала речі: повільно, кожне плаття подовгу розглядала і журливо так говорила: «А пам’ятаєш, я була в ньому, коли ми слухали Баха, а цю блузку я вже стільки років не діставала, в той день так поспішала на побачення, що навіть пристрочити рукава не встигла, тільки приметала, а потім ми всю ніч каталися на човні, річка була біла і спокійна, а ти все не наважувався поцілувати мене… Ти не думай, я тебе ні в чому не звинувачую; я тебе розумію і рада, що можу хоч цим зробити тобі приємне, я все одно завжди любитиму тебе…».

— «Як робиться чудо?» — любив говорити дід, — почув я слабий голос Павла. — «Оцими руками. І щоб трохи пощастило…» Коли дід розповідав свої історії, то весь час підсміювався, але я розумів, що в той раз йому було нелегко: при такому тиску рухатись взагалі важко, а він пірнав знову і знову, з приміщення в приміщення, поки не знайшов і не витяг водолазну помпу. Кінець шланга від неї він прив’язав до двох порожніх діжок і випустив цей поплавок на поверхню. А потім — це ж і на поверхні робота! — качав собі повітря. Не пішло б туди повітря, казав я дідові і на папері все доводив, а дід і не сперечався. «Може, ти й правий. Павлухо, може, на папері воно й не піде, але ж пішло!..» І він плавав отак чортзна-скільки днів, слава богу, пити-їсти було що. От тільки холодно, але дід закріпив під стелею гамак — і нічого, обходився. Але ж як на поверхню вибратись? Спробував дід повітрям воду витіснити з суденця — не під силу це помпі, а що інше придумати — не знає… А тут ще нова пригода. Прокидається він одного разу від поштовху. Прислухався — виразні такі удари — б’ється «Туб» об щось тверде. Присвітив ліхтариком крізь ілюмінатор — крига. І з іншого боку — теж. Коротше: потрапив «Туб» усередину якогось айсберга, у льодовий грот, вигризений у кризі Гольфстрімом. Що робитимеш— пливеш, як Нептуну заманеться. І плив отак довго, поки почалось якесь двигтіння, «Туб» нахилився, закрутився, перекинувся кілька разів. Це тривало п’ять — десять секунд, але дід мало не загинув: вода і повітря змішались, усе кипіло, клекотіло, дихати не було чим. Потім «Туб» завмер, став, нахилився на борт, і в каюті посвітліло: крізь ілюмінатори увірвалося сонячне проміння, а «Туб» стояв на льоду, на поверхні. Дід зрозумів, що сталося: Гольфстрім так підточив айсберг, що той став нестійким і перекинувся. От і все. Дід казав: тимчасовий пластир на пробоїну він сам наклав, і вантажі в трюмі сам на місця перетяг, і динамітом пробив «Тубу» вихід в океан, і сам привів кліпер аж до Рейк’явіка. Спізнився дід майже на півроку — його стара страхові за нього вже давно одержала. Звичайно, «Туб» на ремонт поставили, а дід нічого, потім ще плавав…

…І от восьмий день минув… Червоних смуг попереду вже не було, навіть заграва погасла, і зірки викочувались із-за горизонту, наче розпечені краплинки металу. У нас дві години тому сів акумулятор, і це не дає мені спокою. Що далі робити?.. Я тільки знаю, що ось трохи відпочину і знову візьму Павла, йтиму довго, хоч тепер мені здається, що не зможу поворухнути навіть пальцем. Ітиму на південь, поки не впаду так, що вже не зможу підвестись. Я напевно знав, що це трапиться завтра: на спеці без електроемоціонатора довго не продержишся.

І раптом я зрозумів (досі гнав від себе цю думку), що в нас немає ніякої надії на порятунок. І чи ми будемо йти, чи залишимось лежати — від цього ніщо не зміниться. І ніхто нас не розшукає. Безглуздо шукати людей, які же вісім діб без води і їжі блукають у пустелі. Безглуздо…

«Ми боролись відчайдушно, — сказав я собі, — але будь хоч на хвилину чесним, і ти зрозумієш, що ми — мерці. Уже мерці»…

— Я уже мрець, — повторив я вголос. Слова пролунали глухо. Вони безнадійно впали у навколишню тишу. Незрозумілу, ворожу тишу.

Я прислухався.

Звичайна тиша. Але не тиша міста, коли чуєш кожне зітхання паровоза, хоч до станції чотири кілометри, коли… Ні, тут була особлива тиша, тиша пустелі.