— Розумієш, хвилі були такі, що коли «Туб» ^[1]вискочив із-за молу, над гребенями виднілися тільки клотики передніх щогл і гафель на бізані. Уявляєш? Тільки клотики — і верхній гафель. Це розповідали люди, які все бачили на власні очі і звикли брехати тільки жінкам. Коли б хто-небудь інший сказав, я б не повірив. Щоб тільки верхній гафель… А потів раптом налетів шквал. Три пориви. Та це вже занадто. Вистачило б і одного. Дід розповідає: щогли наче зрізало. Він навіть не чув, як лопнули шкоти, а коли отямився, навколо кипіла холодна зелена вода і в піні кружляли уламки «Туба», лише уламки, а він був колись кліпером^[2]на всю Атлантику, несправедливо його називали старим коритом, хоч йому було й за тридцять… І називався він якось інакше, я вже й не пам’ятаю як…

Павло розповідав про це триста сімнадцятий раз, а може, тільки третій. Не пам’ятаю вже. Але кожне слово було знайоме, кожне слово врізалося в пам’ять, і коли він що-небудь пропускав, я ловив себе на тому, що це мене дратує. Однак мовчав. У триста сімнадцятий раз, а може, втретє…

Павло не одразу почав розповідати цю історію. Було б смішно, коли б він заходився розповідати її, коли ми сиділи на піску і дивились, як тліли уламки нашого літака, розкидані після вибуху по всій улоговині біля підніжжя великого бархана, як вони димились і поступово зникали під піском.

Був сильний вітер. Пісок шмагав по обличчю і колючими струминами вривався під одежу, і це було страшенно неприємно.

Я дивився, як вітер жене пісок на уламки літака, і думав, що до вечора від катастрофи не залишиться й сліду. А днів через п’ять, якщо не вщухне вітер, весь бархан пересунеться на це місце.

Певно, Павло думав про те ж саме, бо сказав:

— Якби літак упав на тридцять — сорок метрів далі — якраз потрапив би на вершину. І нас уже завтра знайшли б.

— Може, вітер вщухне, — відповів я.

— Ні. — Він важко підвівся і з хвилину дивився на сіре марево над нашими головами і на уламки. — Ні, я знаю ці вітри. Чекати погоди безнадійно. Будемо йти.

— Куди?

— На південь, — сказав він. — Здається, там десь є селище… Ти не дивись на мене так, справді там селище я це добре пам’ятаю, от тільки назву забув… Кілометрів дев’яносто звідси…

Я спробував уявити, як пройду дев’яносто кілометрів по цих пісках, у пекельну спеку… А може, не дев’яносто може, більше. Адже він навмання сказав… Я сидів похмурий і думав, що витрушувати пісок з черевиків немає рації — за хвилину він знову туди наб’ється, і ще думав чим би накрити голову, бо капелюха я загубив у першу ж мить, коли виплигнув із літака.

— Зроби чалму з парашута, — порадив Павло.

Він був у шлемі, в унтах, у глухому комбінезоні, йому не дошкуляли ні сонце, ні вітер. І пісок не натирав йому ніг. Він допоміг мені зробити чалму і все розповідав жваво так, що в цих краях часто зустрічаються русла пересихаючих річок, і коли ми набредемо хоч на одне, він по профілю точно визначить, де ми знаходимось, і вже тоді напевне дійдемо до селища.

Він був такий бадьорий і енергійний… От скільки я з ним літав — ніколи не пам’ятаю його таким. А перед цим польотом він був не в настрої, навіть полаявся на аеродромі з Сапарбаєм, не сподобалось йому щось у моторі. Сапарбай кричав, що Павло до нього завжди прискіпується, і так чудно розмахував руками. У цього Сапарбая гонору на трьох вистачить, отож він і відмовився ще раз перевірити двигун, а тепер внизу, біля підніжжя бархана, димлять уламки літака…

…Павло повернувся на бік, і я знову почув, як він мимрить:

— Дід був дуже старий, і ми вже думали — втихомириться. Так ні ж. Він ще багато років ходив простим матросом на «цинготниках». Під час імперіалістичної війни їх двічі торпедували німці, і десь — чи то в Бірмі, чи на Цейлоні — він підчепив малярію, а потім майже відразу — трахому, і відтоді очі його завжди сльозилися; сльози текли по глибоких зморшках, які так складалися, що було незрозуміло, чи він плаче, чи сміється. Але дід ніколи не плакав.

Останні роки він жив у мого батька в маленькій хатині над самісінькою Сулою, біля мальовничої заводі. Йому подарували таку гарну рибальську снасть, що всі хлопчаки мліли від заздрощів, але він ніколи не ловив риби — наловився за своє життя. Він казав, що йому й так добре, тільки інколи хочеться маслин і кортить хоч востаннє подивитись, як підіймається з-за моря сонце. Іноді він цілими днями сидів на призьбі і дивився на сині луки за Сулою, і я знав, що він думає про рейси, які робив від Буенос-Айреса до Танжера, від Сан-Хуана до Монровії.

Найбільше він любив говорити про «Туб». Який у нього чудовий силует, які вітрила стояли на ньому та хто їх шив; а вже коли мова заходила про рангоут — з якого дерева та як його робили — він не міг наговоритись…

Найгірше у нас було з їжею. Години за три до катастрофи ми поснідали в тому селищі, де я виправляв електроемоціонатором роботу серця старого, який не міг посидіти й хвилини спокійно — все крутився і жартував, — мабуть, думав, що ми не бачимо, як він хвилюється. У хвості літака, правда, лежало два круги бринзи і невеличкий міх з вином — їх непомітно залишив нам той дідуган, коли ми відлітали, — але туди неможливо було добратися, бо літак горів і втрачав висоту. Треба було швидше плигати, а я довго возився з парашутом, не тому, що в мене тремтіли руки, — просто мені вперше до. велося мати з ним справу. Павло все поглядав на мене через плече і нічого не говорив, а коли я все ж таки закріпив парашут і треба було плигати, я встиг схопити тільки електроемоціонатор і зразу ж поліз через борт. Потім на землі, Павло дивувався, як я втримав електроемоціонатор, бо коли парашут розкрився, мене страшенно рвонуло. Я й сам дивувався, як утримав його в ту мить? Більш нічого в мене з собою не було. Зате Павло дістав з кишень ціле багатство: банку тушонки, банку бичків у томаті, величезний сухар і майже півфляжки води. Я як побачив усе це, відчув такий голод, наче не їв дві доби І ніби навмисне мені закортіло саме тушонки та бичків у томаті, і сухарів.

Я боявся навіть розмови про їжу, але Павло все вирішив надзвичайно просто. Він сказав, що до селища доведеться йти днів три, а може й більше. Все може бути. Припасів на двох малувато, але в нас є вихід; одному буде їжа, а другому електроемоціонатор. «Виходить, — сказав Павло, — вся їжа дістанеться одному тобі, а до мене ти підключиш електроемоціонатор і «годуватимеш» своїми біострумами, щоб я не відчував голоду й спраги і міг іти».

Я, звичайно, так просто не міг на це погодитись, тим паче, що всю їжу зберіг він, і ми кілька хвилин сперечалися, поки я не визнав, що Павло правий тому, що він витриваліший за мене і в приладі нічого не тямить, а я хоч і не академік, — звичайний фельдшер, та електроемоціонатор знаю добре.

Потім я прилучив до Павла електроемоціонатора, і ми рушили на південь.

Дув різкий вітер, а спеку я з дитинства погано переношу. Я йшов похмурий і прикидав, як нам довше протриматися. Звичайно, нас шукатимуть по всій трасі, але знайти нелегко: тисячі кілометрів пустелі, а вона нерівна, суспіль у барханах — спробуй-но розшукати за ними людину!..

Поміркувавши, я вирішив «годувати» Павла не своїми біострумами, адже і я тепер перейшов на мінімальний раціон, тож навіщо нам голодувати обом, коли в мене є прекрасний запис «ситості» і «відсутності спраги». Обережно, щоб не помітив Павло, я відразу ввімкнув обидва записи, а потім ще й запис «оптимізму». І коли Павло помалу ожив і навіть почав насвистувати й розповідати анекдоти, я пожалкував, що апарат не може одночасно обслуговувати двох. А Павло все намагався розсмішити мене і все підбадьорював, та тільки я знав справжню ціну «підвищеного тонуса».

Згодом він почав розповідати про діда.

…Трапилось це, здається, у двадцять п’ятому році. «Туб» ішов Гольфстрімом в Ісландію. Якось дід спав у себе в каюті. Раптом страшенний поштовх скинув його на підлогу, і в ту ж мить дід почув, як у трюм з гуркотом вривається вода. Зрозумів: у тумані хтось протаранив суденце. Треба сказати, досить вдало протаранив, бо палуба відразу нахилилась, «Туб» зарився у хвилю і миттю щез під водою. За ілюмінатором вода була зеленою, потім стала блакитною, потім фіалковою. В каюті впала темрява, а кліпер все заглиблювався… «Думаєш, — говорив дід, — у мене тоді була якась надія на порятунок? Аніякісінької. Бачив би ти, як «Туб» пішов униз. Наче камінець…» А дід — не салака, він певно знав — під кілем дві милі з хвостиком; на наші, на сухопутні, всі чотири кілометри набіжить. На яке тут диво будеш надіятись?.. «Тільки я все ж людина, — говорив дід, — а не болванка чавунна, а людина до останньої миті бореться; хай підсвідомо, хай інстинктивно, але бореться…» Підскочив він до дверей і — крек-крак! — замкнув їх, бо в коридор крізь люк вода — стіною. Вода з-під дверей струменями б’є, а дід на неї — ніякісінької уваги; думає, де зараз Баклан, де Коля Бомбей, де інші хлопці. Прикинув — мабуть, усі повинні бути нагорі. Виходить, не пропадуть — підберуть їх. Трохи заспокоївся дід. Стоїть посеред каюти, а в ній темно, і води вже по коліна. У вухах ломить — тиск все-таки великий і швидко підвищується. Відчуття таке, наче в ліфті спускаєшся. Тільки раптом «Туб» почав уповільнювати хід і зовсім зупинився. Диферент на ніс у нього градусів п’ятдесят. І все збільшується. Вантажі в трюмі поповзли до носа, все більше порушуючи рівновагу, поки «Туб» не став зовсім сторч. Так і стоїть. Вода перестала прибувати — повітря її далі не пускає, дихати важко, перед очима мигтять зірки, а все ж веселіше, ніж на дно йти… По тиску і по кольору в ілюмінаторі дід прикидає: глибина метрів вісімдесят, ну, сто від сили. Що за чортівня? Адже напевно він знає, що тут зачепитися нема за що. А потім відчув, що вода холодною стала, і не від того, що довго в ній пробув — яке там довго, і двох хвилин не пройшло! — а справді-таки холодна. Де такій взятися всередині Гольфстріма? Раптом догадався дід: з Лабрадорської течії. Тут йому все стало ясно. У цих течій через температуру густина води неоднакова, на кордоні — стрибок густини. Крізь теплий шар, гібралтарський, судно пройшло, а крізь холодний не може — вода занадто густа, а в «Тубі» до того ж повітря лишилося, от він і плаває на кордоні течій, наче поплавок. «Ну і ну, — подумав дід, — історія хоч куди, буде про що розповісти хлопцям у «Гамбрінусі»…