— Зіграймо в покі-покі, — запропонував я потім.

— Зіграймо. Тільки я не знаю такої гри.

Я пояснив йому.

І ми почали грати в покі-покі.

8

— Нагго, — сказав мені якось Дінн. — Сьогодні ми вийдемо з корабля.

— Я побачу Атлантиду? — вихопилося в мене.

— Ти побачиш космос.

Це здивувало мене. Адже я добре пам’ятав, що зовні було плато ойкоків. Аби тільки вибратися з лабіринту, а там я знайду дорогу.

— Візьми з собою більше м’яса та коржів, — звелів я Аолі.

— Аола залишиться тут, — сказав Дінн.

Він воліє мати заложницю. Він знає, що я не втечу без Аоли. Я розсердився:

— Ти недовірливий, Дінне. Я обіцяю, що не робитиму ніяких спроб утекти. І нехай Аола йде з нами.

— Я не хочу, — сказала вона.

— Не будь дурною, — шепнув я їй. — Може, втечемо.

— Ні. Адже Дінн сказав, що там — космос.

— Ну, то подивимось, що це таке. — Мій голос зривався, я насилу стримував лють, так мене дратувала її впертість.

— Мені здається, я колись бачила його. Нічого особливого.

«Вона марить, — вирішив я, — їй знову погіршало».

— Гаразд, залишайся, — мовив я з жалем.

Довелося йти удвох з Дінном.

Дорога виявилась недовгою. Перед виходом назовні Дінн звелів мені влізти у прозору кулю, закрив її щільно, без помітних зусиль підняв своїми тонкими ручками й через отвір виніс у космос.

Переді мною було чорне небо — чуже, незнайоме, сіяне скам’янілими зірками. Воно було скрізь, і тільки за моєю спиною тьмяно сріблилася стіна — гора Дінна. Я впізнав гору, впізнав отвір у ній, та не було ні долини, ні далеких гір, ані самої Землі. Я бачив, де кінчається гора, а далі були знову зорі. Землі не було. Я стояв, принишклий, мовчазний. Дінн був поруч.

Ми попливли спочатку трохи вбік від гори, потім обігнули гору навколо. Всюди були тільки морок і зорі.

— Земля — там, — вказав Дінн туди, де рідшали зорі: голос його виразно було чути з непрозорого кружальця в мене під ногами.

— Далеко?

— Та вже як для кого, — ухильно відповів він.

— Якби я йшов весь час, коли не сплю.

— Тоді — дуже далеко. Тобі не вистачило б життя, життя всіх твоїх одноплемінників на додачу.

Космос приголомшив мене. Він був на боці Дінна. Я зрозумів, що, коли навіть уб’ю Дінна, переможцем все одно залишиться він.

Мені захотілося повернутись на корабель. Тут я був порошинкою, непомітною й безпорадною. А я не хотів бути порошинкою. Я хотів вірити, що є сенс у моєму житті, моїй боротьбі, в моєму чистому коханні до Аоли, в моїй відданості їй. Тут же масштаби змінювалися; щастя виявлялося вигадкою, а спогади про нього породжували думки про трагізм і приреченість.

— Як там наша Аола? Мабуть, скучила за нами, — сказав я.

Дінн зрозумів і мовчки спрямував кулю до входу. Ми йшли вже темними коридорами, коли я спитав:

— Ти міг би відшукати шлях до Землі?

— Звичайно. Потрібні були б складні, копіткі розрахунки. Але це річ здійсненна.

— Так повернімося, Дінне… — Уперше я сказав йому це легко, не благаючи й не погрожуючи. Просто запропонував: «повернімося», як удома звертався було до друзів. Мені здалося, космос зблизив нас, зробив наші відносини простими, щирими. От я й звернувся до нього, мов до свого приятеля. Та, певно, він того не відчув, бо його відповідь була, як завжди, суха й лаконічна.

— Ні.

Сила засліплює, думав я, а той, хто просить, має бути мудрим.

Коли ми увійшли до залу, Аола підбігла до мене й спитала:

— Чого ти плачеш, Нагго?

Я стояв посеред цього маленького штучного світу, зіставляв його з космосом і з Атлантидою. Дінн підійшов до мене.

— Я повернув би тебе на Землю, але це неможливо, бо сам поспішаю на свою планету. Я теж безнадійно хворий і теж умираю, а мені ще треба донести естафету.

Признання Дінна, висловлене із звичайною для нього холодною байдужістю, прозвучало дуже трагічно.

— Я ще дуже молодий, — вів він далі. — Ще не прожив і половини свого строку. Мені б іще жити й жити. але катастрофа кинула наш корабель на Землю. І от магнітне поле Землі, без якого ти не можеш існувати, виявилось для мене згубним. Його невидимі хвилі збудили в мені нові шкідливі електричні струми; порушили, зім’яли численні найтонші зв’язки й створили нові, неправильні, які існують короткий час і лишають після себе шкідливі продукти розпаду. Мізерні порівняно з розмірами мого тіла, ці руйнування виявились тими маленькими камінчиками, які, зірвавшись з вершини, тягнуть за собою інші, нові, поки процес не переходить у лавину, що мчить униз, наростаючи й наростаючи…

Його признання було несподіваним і приголомшливим. Я відчув незбагненну прихильність до цього чудиська. Відчув жаль до нього, бо, здається, він шукав у мене підтримки…

— Лавини ще нема, — мовив Дінн, — але камінці сиплються дедалі густіше. І мені несила поставити перед ними загату… Ось чому я поспішаю і не можу повернути назад, щоб врятувати тебе. Мені конче треба долетіти до своєї планети…

Він замовк і уважно подивився на мене.

— Мені дуже шкода, що все складається так, — невесело сказав я йому. — Певно, якби ти був людиною, з тебе вийшов би непоганий хлопчина. Ми б оце випили разом, і все стало б значно простішим.

Я попрямував у свій куток і простягся на трав’яному ложі.

Того дня Дінн розповів мені про себе.

9

Розповідь Дінна

Я не пам’ятаю батьківщини. Я бачив її лише кілька хвилин — саме стільки, скільки забрала дорога від Центру до полігона: чорні потрощені скелі, чорні гостроверхі гори пустої породи біля шахт, чорні далекі куполи Центру, а вище — чорне небо і зорі. Далі нас перекинули на зореліт — він чекав на стартовій орбіті; потім був старт.

Здавалося б, яке ще почуття, крім байдужості, може в мене бути до цієї загубленої у Всесвіті маси скель? Але в кожного з нас було запрограмовано незгладиму, невщухаючу тугу за ними — сліпий інстинкт; і ось, коли настає строк, він жене моїх собратів, розкиданих по міжзоряних шляхах, туди, до чорних куполів Центру, до приймуть зібрану ними інформацію, з каталогів узнають вік, увімкнуть жорстке поле — і світ, яскраво спалахнувши, стане враз меншати, меншати, обернеться на чорну цятку — і все скінчиться.

Коли це скінчиться зовсім? Не знаю. Коли ми стартували, там було недобре. Там було так погано, що вже тепер на всій планеті не лишилося, мабуть, жодної мислячої машини. Усе можливо. Та я не вірю в це. Я не можу повірити, бо завжди сподіваєшся на щасливий кінець, завжди думаєш — минеться, і навіть на грані смерті не віриш у неї, заперечуєш її, забуваючи, що це природний результат усякого життя, усякого суспільства, всякого світу.

Так, можливо, там уже все скінчилось…

Коли це почалося? Не знаю. Але дуже давно. Певно, прилетіли звідкись до згасаючої зірки розумні істоти, зупинились на маленькій планетці й заснували там автоматичну станцію.

Їх не пам’ятає ніхто. Ніхто не знав, який у них вигляд і спосіб життя. І все, що я міг би тобі розповісти про них — лише здогади, бо станція була тоді ще дуже недосконала: вона шукала тільки ту інформацію, котру від неї вимагали.

Але ця споруда була надзвичайно цікава задумом і виконанням. Передбачено було все: розробку надр для добування джерел енергії та матеріалів для побудови нових машин; найдокладнішу програму самовдосконалення Центру; програму заснування на планеті розумних машин, яка враховувала б усі природничі закони; нарешті,— і це найважливіше, бо заради цього створено станцію, — програма дослідження навколишнього Близького Всесвіту з часом ускладнювалась. Передбачено було нагромаджувати дані, обробляти їх і передавати за допомогою потужного енергетичного випромінювання в певну точку космосу. Чому саме туди? Програма не давала відповіді.

Центр виконує функції диспетчера. Він — єдиний, хто зостався вірним первісній програмі донині, єдиний, хто виконує її й тепер — всупереч «мешканцям» планети, всупереч їх погрозам припинити подачу до нього енергії. Лише завдяки йому кожне нове покоління дізнається про те, що було, як почалося й розвивалося наше суспільство, які традиції, нині забуті, цьому сприяли.