Безсилля подесятерило мою ненависть. Але що я міг придумати? Я був воїном, звик знищувати ворога у двобої, коли все залежить від сили і спритності. А як перемогти Дінна, якщо він ховається, якщо я бачив його тільки один раз, та й то мигцем? Я вважав, що він не догадується про мої наміри і не з’являється на нашій галявин тільки тому, що досі в цьому не було потреби. Але я не наважився відверто запросити його до себе, — у Дінна могли виникнути підозри. Я пішов до мети манівцями. Того ж дня я сказав Дінну:

— О великодушний! Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Твоя доброта — наче невичерпне джерело, наче материнська любов. Іноді мені буває так хороше, що я починаю думати, ніби вже прийшов у Поля Щасливих Ловів.

Дінн слухав мовчки.

— Але часом, — вів я далі, — все ж підступає до мого серця туга.

— Чого? — спитав Дінн.

— Бо я людина. Я не можу бути самотнім. Не можу без того, щоб не поговорити з кимось, поділитись думками, порадитись…

— У тебе є Аола.

— Звичайно. Але ти ж сам знаєш, як тяжко вона хвора. З нею не дуже й поговориш.

— Я роблю все, що в моїх силах, Нагго, аби вилікувати її.

— Так, звичайно. Я бачу. Останнім часом їй стало нібито легше.

— Що я можу зробити для тебе ще?

— Дінне, — сказав я, — мабуть, буде найкраще, коли ти сам прийдеш сюди.

— Хіба тобі не досить, що я в будь-який час озиваюсь на твої слова? — відповів він. — Бачити мене — для тебе невелика втіха.

— Ні, чому ж, мені буде приємно, — невпевнено сказав я, і раптом мій мозок народив блискучу ідею. — Особливо якщо ти з’явишся в образі людини…

— Навіщо? Адже це знову буду не я, а підставна лялька.

Я почав пояснювати. Підшукував найнеймовірніші і найнесподіваніші доводи. Я був красномовніший за уславлених златоустів.

— Хоч ти висловлюєшся досить ясно, Нагго, — сказав нарешті Дінн, — все ж таки я не зовсім розумію тебе. Мені здається, ти чогось недоговорюєш… Найголовнішого.

— Ну що ти, Дінне, як ти міг подумати таке! — вигукнув я.

Він перебив:

— У мене є сто сорок сім здогадів щодо цього. Не так уже й багато, вибрати найвірогідніший зовсім не важко. Але я не стану цього робити. У тебе дивна будова розуму, Нагго. Твої вчинки часто суперечать елементарній логіці. Тому я не випускатиму з уваги жодного здогаду щодо твоїх намірів. Тим більше, що серед них є й досить цікаві.

— О великодушний, ти несправедливий до мене, — сказав я. — Хіба я не щирий? Хіба я не був покірний, хіба я дав тобі привід узяти під сумнів чистоту моїх помислів?

— Аж ніяк, — як завжди розмірено, відповів Дінн. — Але я певен, що при першій же нагоді ти спробуєш убити мене… Неодмінно. І коли я скажу, що тобі це не під силу, ти все одно не повіриш…

Мені нічого було відповісти, його звичка називати речі своїми іменами діяла вбивчо. Я зрозумів, що зазнав поразки, і примирився з тим. І саме в цю мить Дінн несподівано пішов мені назустріч.

— Якщо ти справді не можеш інакше, — сказав він, — зробімо так: я дам тобі пластичну масу, з якої ти виліпиш собі співрозмовника таким, яким його уявляєш, яким хочеш бачити, а я вже постараюся, щоб він справляв враження живого і міг балакати з тобою про все.

Відверто кажучи, я не зрозумів у хитромудрих словах Дінна і половини, тому обережно спитав:

— Але це будеш ти?

— Вважай, що так. Адже я запрограмую в нього свої знання, свій спосіб мислення і свої звички. Я постараюся, щоб його внутрішній світ був дзеркальним відбитком мого.

І знову я зрозумів далеко не все й перепитав:

— Але це будеш ти?

Я чекав, що він відповість просто: «Так». Але він мовчав. Образився, подумав я. Даремно я був такий настирливий, тим більше, що він догадується про мої наміри. Надалі треба бути обережнішим. І не завадило б подумати, з чого зробити списа. Або принаймні палицю.

Від цієї думки швидше побігла кров, і я посміхнувся. Як давно мені не доводилося тримати в руках палицю.

6

Вранці посеред галявини височіла сіра брила в’язкої маси.

Гаряче проміння дедалі рішучіше продиралося крізь листя, впиралось у брилу й згасало в ній. Я пильно дивився на брилу, наче ось-ось мав побачити обриси майбутньої фігури. Голову стискав біль, бо я не спав, а від нудоти так знесилився, що не міг сидіти.

Аола принесла сніданок: вино, коржі і м’ясо. Поставила піднос біля мене, присіла навпочіпки, вперши підборіддя в долоні, і пильно подивилася на мене.

Я випив трохи вина і погладив Аолу по плечу, а сам не відривав погляду від брили.

— Що ти збираєшся робити? — спитала дівчина.

Я подумав, що Дінн, мабуть, сказав правду. Певно він таки старається вилікувати Аолу. В усякому разі, останнім часом вона рідше вимовляла безглузді фрази й більше схожа була на колишню Аолу.

Я пригнув її голову, щоб не підслухав Дінн, і прошепотів на вухо:

— Я вб’ю його.

— Он як!..

Її очі стали наче глибшими, а брови зійшлися, і в усьому обличчі відбилася напружена робота думки. Потім обличчя посвітліло.

— Він твій ворог? — спитала вона голосно.

Я злякався, — адже це підтверджувало здогади Дінна! — і швидко заговорив: — Ну що ти, Аоло! Як ти могла подумати таке! Я люблю Дінна!.. — а в душі проклинав себе за балакучість.

Вона уважно вислухала мою плутану мову й знову сказала:

— Отже, вбивають — якщо люблять…

Я зрозумів, що все загинуло. І тут уже не мало значення, відповідатиму їй чи ні. Я не міг її обвинувачувати, бо вона була хвора, і я так жалів її, а ще більше — кохав. І коли все загинуло, вона навіть не догадувалась про це, дивилась на мене запитливо — чекала відповіді.

Я провів долонями по обличчю.

Вона сказала: «вбивають — якщо люблять» — і жде відповіді. І я відповів:

— Так, мабуть. Якщо той, кого люблять, жорстокий.

— А Дінн жорстокий?

— Не знаю. — Я ще подумав і — знову: — Не знаю. Іноді він буває дуже добрим. — Я раптом різко пригнув до себе голову Аоли й прошепотів їй прямо в обличчя. — Тільки все одно я уб’ю Дінна!..

В її очах раптом щось змінилось. Вони потьмяніли, мов бура річкова галька на сонці. Мені стало неприємно, Я поцілував її в гарячу, нагріту сонцем щоку і повернувся до брили. Я сподівався, що Дінн зараз щось зробить або хоч скаже, але він мовчав, ніби нічого не сталося. Спочатку це здалося мені дивним, та я швидко розгадав причину: самовпевненість. Губи мої мимоволі скривились у злорадній посмішці, і я знову почав думати, яким виліплю Дінна.

Мене ображала зневага, з якою він поставився до моєї погрози. «Так, Нагга слабкий, Нагга хворий, — бурмотів я, — але ненависть допоможе йому підняти палицю й зробить удар точним і невідпорним».

Ця думка наче підштовхнула мене. Так, ненависть! Тільки нею маю я дихати, поки ліпитиму, тільки вона повинна мені підказувати форми. Нехай Дінн викликає в мене лише огиду й неприязнь, вирішив я.

Аола допомогла мені підвестись і підійти до брили. Я занурив руки у в’язку сіру масу, вирвав шматок і почав ліпити.

Я ліпив уперше в житті. Руки були важкі, і паморочилась голова, а я ліпив і ліпив, доки не проступили обриси великого гулястого черепа і кружечки-очі, а під важким набряклим носом — старечий рот, беззубий, з опущеними вниз куточками; вдавлене підборіддя, яке переходило в тонку шию.

Я трохи відійшов і подивився, чи досить вона тонка, ця шия, щоб можна було перебити її одним ударом. Подивився — і був задоволений, взявся за тулуб, ліпив його кволим, недоладним, і руки й ноги тонкими й кволими. Але навіть це здалося мені недостатнім, і я ще довго возився з немічною фігурою, — все ослабляв її, де тільки міг. Знов і знов повертався то до рук, то до тулуба. Нарешті залишив їх і раптом подумав: а що як зробити Дінна без очей?..

Ця несподівана думка приголомшила мене своєю геніальною простотою. Адже, коли Дінн не помітить обману, то спочатку, хай зовсім недовго, лише кілька секунд коли оживе, лишатиметься сліпим. І, поки він збагне в чому річ, я встигну пустити в хід свою палицю…