— Ти добрий, дух, — пробурмотів я. — І дуже щедрий. — А сам міркував, як би перехитрити його й визволити Аолу.

Це було нелегко. Адже я діяв наосліп. Я був бранцем духа, перебував цілком під його владою. Щоправда, він не виявляв злих намірів, та хто міг ручитися, що його ставлення до мене не зміниться? Досі він був добрий, і я вирішив скористатися цим.

Наївшись, знову ліг на поміст і уявив, як Аола прийде до мене в зал. Вона увійде, некваплива, обережна. Побачить мене — і кинеться назустріч, прямо в мої обійми. «Нагго, Нагго, — шепотітиме, — тікаймо звідси, мені лячно». А я підкину її й піймаю, пригорну і сміятимусь: «Чого ти боїшся, маленька? Адже я поруч». «Мені лячно, Нагго, — швидко шепотітиме вона й оглянеться, і вимовить нечутно, самими губами: — Ти знаєш дорогу?» «Так…» А потім ми поринемо у глиб неосвітлених коридорів і будемо швидко йти, не натрапляючи ні на що і вчасно повертаючи, не боячись, що кудись провалимось, бо хазяїн сам вестиме нас крізь гору. І нам здаватиметься, що ми йдемо зовсім недовго. Раптом попереду замерехтить світло, відкриється круглий вихід і диск сліпучо-білого неба… Ми зупинимося на порозі. «Як тут гарно, Нагго!..» Рівнина випромінює нестерпне світло, у ній друге сонце і друге небо, чи то голубе, чи біле, сяюче. А вдалині, на обрії, попелясті гори, мертві: жодного деревця, жодної травинки. Зате за ними — Атлантида… Ноги швидко-швидко несуть униз крутим схилом, і от уже дружно застукотіли по ковзкому, лункому дзеркалу.

Я старався затримати перед очима те, що оце тільки-но виразно бачив, але воно мутнішало, тьмяніло, зовсім померкло, і раптом — білий спалах—і я знову лежу в темряві, й вітрець струмує крізь тіло. Я спробував ще уявити, як ми добіжимо до гір, але нічого не вийшло, і я подумав, що ж, якось уже самі доберемося. Та ось пролунав мелодійний звук, наче брязнув дзвіночок: — Дінн! — потім дуже знайомий голос промовив:

— Це неможливо, Нагго.

Я завмер. Хотів схопитись, але плита не давала й ворухнутись. Перевів подих. «Не хвилюйся, адже це дух гори», — заспокоював я себе. Звичайно, це він. І чому б йому не заговорити, якщо він розуміє тебе й виконує перше-ліпше твоє бажання. Ось тільки останнє не хоче виконати… Я облизнув губи й хрипким голосом перепитав:

— Ти не хочеш відпустити нас?

— Ні, чому ж, — почулось у відповідь. — Можливо, я відпустив би тебе. Але зараз це неможливо.

Я зрозумів, звідки знаю цей голос: він мій власний. Вірніше, це був голос духа, та він міг говорити зі мною тільки людською мовою, а людську мову чув лише від мене — от він і говорив точнісінько так, як я. Було моторошно чути себе збоку, але вибирати не доводилось.

— Чому? — спитав я. — Ти гадаєш, ми не знайдемо дороги додому?

— Так.

Я засміявся:

— Я і з заплющеними очима пройду стежками, що ведуть до нашої долини.

— Тут немає стежок, — почув я байдужу відповідь — Ми — не на Землі. Ми — в космосі.

Цього я не зрозумів. «Мабуть, він хоче сказати, що ми не на поверхні землі, а всередині, в горі — подумав я. — Ну й що з того? Тут неважко вибратись».

Але я не встиг заперечити, як він сказав:

— З твоїх думок я бачу, що ти не зрозумів мене. А я не приховую від тебе істини. Зореліт уже залишив межі сонячної системи. Навколо — самі зірки. Я не можу повернутись — у мене й так надто мало часу, щоб виконати те, що належить.

З усього цього я зрозумів лише одне: дух гори не збирається випускати мене. Він не такий добрий, як я вважав. Отже, слід поміркувати, як перехитрити його. Тільки не тепер, звичайно, коли він бачить усе, що б я не подумав.

— Гаразд, — мовив я, — тоді хоча б забери маленького пута.

— І це неможливо. Зореліт набирає швидкості. Прискорення ще довго діятиме на тебе.

— Ти злий, дух! — вигукнув я спересердя. — Ти тільки прикидаєшся добрим, але нічого не хочеш зробити для мене і навмисно говориш незрозуміло.

Він не одразу відповів. «Мабуть, образився», — по думав я, і тут же почув:

— Ти метушливий і багатослівний, Нагго.

— Маєш рацію, Дінне, я поводжусь не так, як личить воїнові, — сказав я, присоромлений його словами. — Але чому ти ховаєш від мене маленького пута? Я хочу вбити його!

— Нагго, ти сміливий воїн, — сказав дух. — Дужий і витривалий. Коли зореліт стартував з Землі, в ньому було ще кілька атлантів, які пролізли сюди так само, як і ти. У перші ж хвилини польоту прискорення розчавило їх. Лише ти вижив. Це великий подвиг. Я був би радий хоч тепер полегшити твою долю — не можу.

— Віддай мені маленького пута! — закричав я.

— Ні.

— Віддай!..

Він не відповідав. Я кричав ще щось, потім заспокоївся й сказав, уже не сподіваючись, що він озветься.

— Дух, приведи Аолу. Нехай вона побуде коло мене.

— Мені б не хотілося цього, Нагго… Вона…

— Приведи її, дух, благаю тебе!

— Ти пожалкуєш, Нагго. Вона не така, як завжди.

— Що ти з нею зробив?! — закричав я.

— Вона… нездужає.

— Я хочу бачити її.

— Як знаєш…

Морок розвіявся. Я схопився з помосту — назустріч мені йшла Аола. Я підбіг до неї, взяв її за руки, заглянув їй у вічі.

— От ми й знову разом, — сказав я, приховуючи тривогу.

— …разом, — наче луна, озвалась Аола. Мені здалося, що вона стоячи, з розплющеними очима спить.

— Аоло, дух сказав, що ти нездужаєш. Що в тебе болить?

— …болить…

Я відступив на два кроки. Мені стало моторошно. Вже б краще мовчала, подумав я. А вона, ніби тільки тепер побачила мене, глянула на мене величезними очима, посміхнулась якось дивно і сказала:

— Ти — Нагга…

Серце моє впало. Я втратив голос і, відступивши крок… ще крок… повільно позадкував від Аоли, відмахуючись, відгороджуючись от неї розчепіреними пальцями.

4

Мені снилась ріка. Бліки — важкі злитки світла — сипались лунко до ніг. Сіті пахли баговинням. Зеленів пісок.

Тіло пружне, сильне. Налягти на жердину!

— О-ге-ге-ге-гей!.. Гей… ей… ей!.. — лине над водою.

Ноги вперлися, вросли в колоди, колоди зариваються у воду, вода дзюркоче, а навколо стільки світла: голубого, білого, зеленого, стільки сонця, і засохлі дерева, жорсткі, незграбні, повертаються там, під ногами, в яскравій бездонній блакиті, і скелі повертаються, і хмари, і весь світ повертається і котиться колесом в оглушливому сонячному сяйві. І щось величезне розпирає груди. Хочеться кричати на весь світ переможно, радісно.

— О-ге-ге-ге-гей! Гей… ей… ей… — лине у безмежній блакиті.

Буяють соки в деревах, і в мені буяють соки, і весь світ хитається, п’яний від весни й буяння соків. Старе ірні чвалає з дитинчам через протоку, наче знає, що нема в мене списа, наче знає, що коли б і був зі мною спис, я б не підняв його у цей вируючий життям день.

— О-го-го-го! О!., о… о…

Атлантидо! Яка ти прекрасна навесні, Атлантидо!..

…Хтось доторкнувся до мого плеча. Я прокидаюсь. Знаю, що це Аола. Лежу не розплющуючи очей, усім тілом ще там, у голубому й зеленому, на бистрині, але мозок уже не спить.

— Ти кричав, Нагго, — каже Аола.

Я не відповідаю і не розплющую очей. Відчуваю, як сіно лоскоче шию і різко пахне м’ятою. Прямо у вічі б’є вранішнє сонце. Хочеться повернутись у сон.

— Ти кричав, Нагго…

Вона повторює це холодно, без інтонацій. Я уявляю, як розплющу очі й побачу її блукаючу посмішку, і весь день чутиму: — Ти ходиш, Нагго… Це трава… Чому ти мене гладиш?

Я трохи розплющую повіки. Сонце білими стрілами пробиває вії, тихо. Я знаю: якщо розплющити очі, навколо побачу ліс. Черстві стовбури, заткані лишайниками, оповиті ліанами; низьке густе гілля; плями квітів, яскраві, жадано трепетні; сірий пісок, засипаний ламкою глицею і чорним торішнім листям; а в глибині — пальми й банани, і за серпанком не видно, що ж далі там, за стовбурами, і так хочеться забігти за них і побачити, що далі теж дерева, дерева, дерева… Чи, може, круча, внизу річка й селище, а на маленькому майдані, в центрі, жовтий, викладений з пісковику, храм. І ліс за селищем синіє, з горою зливається, а далі біле небо…