Тільки я не побіжу за дерева, бо за ними немає ні лісу, ні кручі, ні далеких гір. Металева стіна. І нагорі, за низькою кроною — вона. І під сухим піском. І сіно, таке справжнє, з волошками й королицею, з медункою і болиголовом, з м’ятою і полином, із дзвіночками і деревієм — таке свіже, наче в дитинстві, тільки аромат у нього трохи не той, якийсь очищений, помитий, без пряної духоти без пилу трав’яного, який так тонко-тонко пахне. І сонце вранішнє, гаряче, вже котрий день ніяк не пересунеться, все світить з однієї точки…

Аола більше не кличе мене. Я лежу ще трохи, потім розплющую очі, сідаю. Вона повертається до мене й питає, усміхаючись:

— Нагго, чому в тебе з очей текла рідина?

— Це сльози, — кажу я.

— А що таке сльози?

До цього звикнути неможливо. Та що робити? Адже я бранець, а доля бранця — ждати й сподіватись. Я стримую стогін і розповідаю Аолі про щастя, про горе, про тугу за батьківщиною.

— Як ти дивно говориш, Нагго, — сміється Аола. — Важко щось розібрати…

Від цих слів я зіщулююсь, наче від удару. Ех, коли б можна було весь час спати і спати, і щоб снилася Атлантида!.. Іноді я думаю, що сон — це дійсність, а дійсність — сон, така вона неправдоподібна й жахлива. Алі новий день завдає нових ран, і ніч їх не загоює.

Дні одноманітні, наче вода. Немає полювання, немає вечірнього глухуватого гомону бороданів, їх розповідей про минуле. Лише оцей ліс. Добре, що хоч він є. Адже спочатку і його не було, та якось я не витримав і почав благати: «О дух, ти могутній! Перенеси сюди хоч кусочок лісу…» Він відповів, що це йому не під силу — мовляв, ми далеко від Землі, та й там це було б для нього неможливо. Єдине, чим він може мені зарадити, — створити тут штучний ліс, і він пояснив мені значення слова «штучний». Я не повірив духові. Я не уявляв собі, що це можливо. Він перенесе сюди справжній ліс, думав я. А потім дух сказав: «Згадуй». І я лежав на помості й згадував кожну дрібницю, кожну деталь мого улюбленого куточка лісу. І дух створив ліс. Тільки я жодного разу не побачив у ньому нічого нового.

Час тягнеться нестерпно одноманітно: їда, сон, розмови з Аолою та духом, і знову їда й сон. Кілька разів я робив спробу втекти. Довго крався у темряві, намагаючись триматись одного напряму — і завжди в кінці дороги незмінно повертався сюди, в оцей зал, на свою лісову галявину. Я знав, що це витівки Дінна, що вій стежить за мною і веде оманною стежкою, але ніколи не обурювався — адже я був тільки бранцем.

Іноді я розмовляв з духом, навіть не лягаючи на поміст. Він скаржився, що не всі мої слова розуміє; але щоразу робив чималі успіхи, і спілкування наше спрощувалось.

Спочатку я називав його просто — дух. Він попросив пояснити йому значення цього слова, і, хоч скільки я бився, ми так і не зрозуміли один одного. Тоді я почав називати його інакше Дінн. Цей звук чути було завжди, коли дух збирався щось сказати або хотів просто привернути мою увагу. Це прізвисько він прийняв легко й озивався на нього охоче.

Я не лічив дні. Коли б навіть хотів їх лічити, це було 6 нелегко, бо тут не народжувались і не вмирали місяці і не заходило сонце. А в мене десь у грудях, в серці збиралась чи то туга, чи, може, ще якесь почуття — збиралось, як майбутні блискавки серед безхмарного дня. Мої невдалі спроби втекти з полону, слабоумство Аоли, туга за волею й за Атлантидою — у всьому був винний Дінн. Наші стосунки, дружелюбні спочатку, не могли залишатись такими й надалі. Моя дикунська психологія була надзвичайно примітивна: всіх я поділяв на друзів і ворогів. Середнього не було. Тому відносини з Дінном спочатку задовольняли мене, потім з’явилося нерозуміння, потім — підозра та гнів. Нарешті я зрозумів, що ми з ним смертельні вороги.

Я ж не знав, що Земля — страшенно далека, не знав 1 ніколи б не повірив, що я не в горі, на платі ойкоків, а в космосі (про який я теж не мав уявлення). Я не цікавився ні зорельотом, бо вважав, що перебуваю у звичайнісінькій горі, ні самим Дінном, який був для мене таким же всесильним і незрозумілим, як і всі інші духи; а їх так вчили старі, навкруги було чимало.

Як всякий бранець, я мріяв лише про одне: швидше вирватись на волю. Втекти не вдалося. Обставини примушували знову взятися за палицю.

Це я зрозумів не одразу. Але ж настала така хвилина. Дрібні факти, що чималий час накопичувались, раптом викликали вибух, і як наслідки — нову якість моїх з Дінном відносин.

Поштовхом стала по суті справжня дрібниця.

Одного разу Аола, що сиділа у високій траві під молодим бананом і гладила долонею його широкий лист, раптом сказала:

— Я хочу додому.

Я здригнувся й подивився на неї. Ні, вона навіть не думала про значення слів. Тільки прислухалась, як вони звучать.

— Я хочу додому, — повторила вона, тепер з іншою інтонацією, потім скрикнула: — Я хочу додому!.. — прислухалась і спитала: — Я хочу додому?..

Незрозуміла сила підхопила мене. Я ступив кілька кроків, зметнув руки, підвів голову й закричав так, як не кричав ще ніколи в житті:

— Дінне! О всемогутній Дінне, відпусти нас у наш ліс, у наше селище, о великодушний Дінне!..

Я вперше за весь час полону не просив — благав його про це.

І він відповів:

— Не можу.

Я закричав страшно, впав на пісок і качався по ньому, кусаючи руки, і все кричав; а потім раптом почув голос Аоли. «Ямки», — сказала вона, присіла і почала розрівнювати ямки на піску.

Я відразу скам’янів. Сів і все дивився на неї.

— Відпусти нас, Дінне, — тихо мовив я. — Відпусти додому…

— Ні…

Він став пояснювати, чому не може цього зробити, але ц вже не слухав його.

Я дивився, як Аола старанно розгладжує штучний пісок на штучній галявині штучного лісу, і раптом зрозумів, що ніколи не побачу рідного гаю, що цей штучний світ стане моєю домовиною. І тоді я поклявся собі, що вб’ю Дінна, мушу вбити, аби не бути бранцем.

Я ще не знав, як здійсню свій намір і коли, але твердо поклав собі: він не втече від мене, я все одно доберусь до нього і вирву його серце. Серце Дінна…

Потім нервове напруження спало, сили залишили мене, і я довго сидів до всього байдужий. Густий гарячий клубок, який душив мене всередині, перетворився на маленьку кульку, що сховалася десь під серцем.

Тепер я не був просто бранцем. Я став супротивником, ворогом Дінна. Запеклим ворогом. Але я затаїв ненависть, це трепетне, солодке чекання останнього бою. Вичікував і вдавав, нібито я все той же простодушний і покірливий Нагга. Дінн був зі мною лагідний; щоранку ми говорили один одному: «Добрий день». Іноді мені було тут справді добре, і, можливо, я зазнав би справжнього щастя, якби хоч раз Аола мені сказала: «Любий, у тебе біля рота з’явилися зморшки. Ти занедужав? Про що ти думаєш весь час? Ти не забуваєш про свої думки, навіть коли дивишся на мене».

Та вона говорила інше.

«На цьому дубі дванадцять тисяч сорок три листки».

А іноді: «Ти вже повернувся з полювання». Або: «Я кохаю тебе, Нагго», і все це однаковим голосом, рівним і байдужим.

І щодня, прокинувшись, я чув те саме:

— Ти кричав, Нагго.

А мені щоночі снилась Атлантида.

5

До незвичайної ваги свого тіла, яка мучила мене перші дні (лише значно пізніше я зрозумів, що вона була викликана прискореним рухом зорельота), я поступово звик і лише зрідка відчував її. Зате прийшла інша біда: я захворів.

Хвороба підкралась нишком.

Деякий час я відчував легке паморочення, потім воно посилилось. Далі почалися приступи нудоти. Спочатку я це приписував тому, що мало рухаюсь, почав більше ходити, хоч і нелегко це мені давалося. Не допомогло. Я дуже ослаб і майже весь час лежав.

Хвороба робить мудрим. Несподіване дозвілля, спричинене фізичною нерухомістю, заповнюється рухом думки, відточує її.

Весь час я думав про те, як уб’ю Дінна.

Якось я став такий кволий, що вже не міг підвестися. Тоді я сказав собі: Нагго, загостри свій розум; нехай твоя думка стане невідпорною, як твій спис. Поспішай, бо інакше смерть випередить твою помсту.