П: Де мені дістати ліки?

В: Усі великі фармацевтичні компанії США тепер можуть доставити вам усе необхідне під самі двері. Попросіть вашого лікаря поговорити про це з представником місцевої аптеки, якщо виникнуть проблеми.

П: Як мені тримати дім у чистоті?

В: Прибирайте його! Найміть службу з прибирання чи займіться цим самотужки.

(Я не роблю ні те, ні інше. Мені б не завадило повитирати пилюку).

П: А як щодо сміття?

В: Ваш прибиральник може про це подбати, або можете попросити якогось із ваших друзів допомогти.

П: Як мені не померти від нудьги?

В: А оце вже складніше запитання…

Ну й так далі. Загалом, я задоволена цим документом. Було б непогано, якби свого часу хтось для мене такий створив.

Раптом на екрані вискакує віконечко чату.

СалліIV: Привіт, док!

Я відчуваю, як губи розтягаються в усмішці. Саллі: двадцятишестирічна, живе у Перті[44], на неї напали цього року на Великдень, у неділю. У неї були зламана рука й важкі забиття очей та обличчя; особу ґвалтівника так і не встановили, його не затримали. Саллі чотири місяці провела вдома, ізольована в найізольованішому місті у світі, але тепер вона вже протягом більше десяти тижнів періодично виходить із дому — молодчага, як вона сама каже. Психолог, аверсивна терапія і пропранолол[45]. Ніщо так не допомагає, як бета-блокатори.

доктор_тут: Тобі привіт! Усе добре?

СалліIV: Усе кльово! Сьогодні була на пікніку!!!

Вона завжди любить ставити знаки оклику, навіть у найглибші періоди своєї депресії.

доктор_тут: І як усе пройшло?

СалліIV: Я вижила!:)

А ще їй дуже подобається ставити смайлики.

доктор_тут: Та ти просто виживальниця! Як справи з «Індералом»?[46]

СалліIV: Добре, я вже зменшила дозу до 80 мг.

доктор_тут: 2 на день?

СалліIV: 1!!

доктор_тут: Мінімальна доза! Чудово! Побічні ефекти?

СалліIV: Сушить очі, оце й усе.

Дуже непогано. Я приймаю схожі ліки (серед багатьох інших), і час від часу головний біль ледь не роздирає мені мозок. Пропранолол може призвести до мігреней, серцевої аритмії, задишки, депресії, галюцинацій, важких шкірних реакцій, нудоти, діареї, зниження рівня лібідо, безсоння та сонливості. «Цим лікам не вистачає ще більше побічних ефектів», — якось сказав мені Ед.

— Самозаймання, наприклад, — запропонувала я.

— Енергійна срачка.

— Повільна і болісна смерть.

доктор_тут: Рецидивів не було?

СалліIV: Минулого тижня трусило.

СалліIV: Але я впоралась.

СалліIV: Вправи для дихання.

доктор_тут: Старий добрий паперовий пакет.

СалліIV: Відчуваю себе ідіоткою, але воно працює.

доктор_тут: Не можу не погодитись. Усе правильно.

СалліIV: дякс:)

Я потягую своє вино. Раптом вискакує віконце іншого чату: Ендрю, чоловік, з яким я познайомилася на сайті фанатів класичного кінематографу.

Серія фільмів за Ґремом Ґріном[47] @ Анжеліка[48], на цих вихідних?

Я вагаюся. «Повалений бовван»[49] — мій улюблений фільм за його твором — про приреченого дворецького і фатальний паперовий літачок, а ще минуло вже п’ятнадцять років, відколи я востаннє переглядала «Міністерство страху»[50]. А ще, звісно, саме завдяки старим фільмам ми зійшлися з Едом.

Та я ще не пояснювала Ендрю свою ситуацію. Моє «Не можу» її продемонструє.

Повертаюся до Саллі.

доктор_тут: Ти продовжуєш відвідувати сеанси своєї психологині?

СалліIV: Так:) Дякую. Тепер тільки раз на тиждень. Вона каже, в мене помітний прогрес.

СалліIV: Ліки та ліжко — ключ до всього.

доктор_тут: Проблем зі сном немає?

СалліIV: Досі сняться жахіття.

СалліIV: А ти?

доктор_тут: Я багато сплю.

Мабуть, забагато. Треба згадати про це, коли говоритиму з доктором Філдінґом. Не впевнена, що зроблю це.

СалліIV: Як твій прогрес? Борешся?

доктор_тут: Не так швидко, як у тебе! ПТСР[51] — то жах. Але я сильна.

СалліIV: Звісно, сильна!

СалліIV: просто хотіла перевірити, як тут мої друзі — люблю вас усіх!!!

Я кажу Саллі adieu[52], й тієї ж миті у «Скайп» телефонує мій репетитор. «Бонжур, Ів», — бурмочу я собі під ніс. Якусь мить вагаюся перед тим, як підняти слухавку; я розумію, що хочу його побачити — те чорнильне волосся, той темнуватий рум’янець шкіри. Ті брови, що насуваються одна на одну та змикаються, наче l’accent circonflexe[53], коли я дивую його своїм акцентом, що буває досить часто.

Якщо Ендрю знову відмітиться, я його ігноруватиму, поки що. Можливо, назавжди. Класичний кінематограф: його я ділю з Едом. Більше ні з ким.

Я перевертаю пісочний годинник на своєму столі, дивлюся, як маленька піраміда піску ніби пульсує, коли піщинки утворюють ямочку. Так багато часу. Практично рік. Я майже рік не виходила з дому.

Ну, майже. П’ять разів за вісім тижнів я наважувалась вийти назовні, через задній вихід, до саду. Моя «таємна зброя», як називає її доктор Філдінґ, то моя парасоля — Едова парасоля, якщо точніше, розхитана штукенція фірми «Лондонський туман»[54]. Доктор Філдінґ, якого також можна назвати розхитаною штукенцією, наче опудало, стояв у саду, а я відчиняла двері, розмахуючи парасолею, ніби мечем. Ривок пружини — вона розцвітає; я уважно вивчаю її тіло, її ребра та шкіру. Темний тартан[55], на кожній складці купола розміщені чотири чорні квадрати, чотири білі лінії по горизонталі та вертикалі. Чотири квадрати, чотири лінії. Чотири чорних, чотири білих. Вдихни, порахуй до чотирьох. Видихни, порахуй до чотирьох. Чотири. Магічна цифра.

Парасоля виступає просто переді мною, наче шабля, наче щит.

І тоді я виходжу.

Видих, два, три, чотири.

Вдих, два, три, чотири.

Нейлон сяє від сонця. Я спускаюся однією сходинкою вниз (хоча там їх, звісно, чотири) та підіймаю проти світила парасолю, зовсім трішечки, розглядаю крайчик його туфель, його гомілки. Бічним зором бачу, як зливою осипається світ, наче вода, що хоче залити мій водолазний дзвін[56].

— Пам’ятай, що в тебе є своя таємна зброя, — чую голос доктора Філдінґа.

Ніяка це не таємна зброя, хочеться закричати мені; це тільки задрипана парасоля, яку я витягла на вулицю під яскраве сонце.

Видих, два, три, чотири; вдих, два, три, чотири — і несподівано, але це спрацьовує; я виводжу себе вниз сходами (видих-два-три-чотири) та проходжу далі кілька ярдів по газону (вдих-два-три-чотири). Доки панічний приплив усередині не проривається вгору висхідним потоком, заливає мені зір, глушить голос доктора Філдінґа. А тоді… краще про це не думати.

Субота, 30 жовтня

7

Буря. Ясен у дворі страхітливо загинається, спохмурнілі вапнякові плити набрякають вологою. Пригадую, як одного разу я була у патіо та через вітер упустила келих; він вибухнув, наче мильна бульбашка, мерло спалахнуло на землі й наповнило вени кам’яної кладки, темною кривавою павутиною підповзло до моїх ніг.

Іноді, коли небо насувається донизу, я уявляю себе над ним, у літаку чи на хмарі, я розглядаю острів унизу: мости, що спицями тягнуться від його східного узбережжя; машини, яких до нього притягує, наче мух, що рояться навколо лампочки.