— Це чудово.
— Я не люблю вечірок і такого подібного.
— Не твоя обстановка.
— Ні. — Тут він усміхається. — Зовсім.
Він повертає голову, дивиться на кухню.
— З моєї кімнати мені видно ваш будинок, — каже він. — Отам.
Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.
А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.
— Ой… — Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.
— Вибачте, — каже Ітан.
— Усе нормально, не вибачайся, — заспокоюю я його. — Щось не так?
— Нічого. — Він протирає очі.
Я чекаю. Він все ж таки дитина, нагадую я собі — висока, з мутованим голосом, але дитина.
— Я сумую за друзями, — говорить він.
— Розумію тебе. Це нормально.
— Я тут нікого не знаю. — По його щоці котиться сльоза. Він витирає її тильним боком долоні.
— Важко з цими переїздами. Мені теж знадобилося трохи часу, щоб познайомитися з тутешніми людьми.
Він гучно хлюпає носом.
— А ви коли переїхали сюди?
— Вісім років тому. Тобто вже дев’ять. Із Коннектикуту.
Він шморгає знову, витирає пальцем носа.
— Це не так далеко, як Бостон.
— Ні. Але переїжджати завжди важко, відстань не має значення. — Мені хочеться його обійняти. Та я цього не робитиму. Місцева відлюдниця розбещує сусідську дитину.
Якийсь час ми сидимо мовчки.
— Можна мені ще трохи води? — запитує він.
— Зараз принесу.
— Ні, все нормально, — він підводиться; Панч стікає по його нозі й збирається під журнальним столиком.
Ітан йде до кухонної раковини. Поки гуде кран, я встаю та підходжу до телевізора, шарпаю нижню шухляду.
— Ти любиш кіно? — запитую я. Відповіді немає; я обертаюся й бачу, що він стоїть біля дверей кухні, прикипівши очима до скверу. Поблизу, в корзині для сміття, флуоресцентно виблискують порожні пляшки.
— Любиш кіно? — повторюю я; він киває. — Ходи, глянеш. У мене ціла бібліотека дисків. Дуже велика. Навіть надто велика, як каже мій чоловік.
— Я думав, ви живете окремо, — бурмоче Ітан, перетинаючи кімнату в мій бік.
— Так, але він все одно мій чоловік. — Я перевіряю обручку на лівій руці, кручу її. — Хоча, ти маєш рацію. — Вказую на висунуту шухляду. — Якщо хочеш узяти на перегляд якийсь фільм, то не соромся. У вас є ДВД-плеєр?
— Тато має зовнішній привід для ноутбука.
— Підійде.
— Думаю, він дозволить мені скористатися.
— Будемо сподіватись. — Я помалу починаю розуміти, що за фрукт цей Алістер Расселл.
— А які у вас фільми? — запитує Ітан.
— Переважно старі.
— Типу чорно-білі?
— Переважно чорно-білі.
— Я ще ніколи не бачив чорно-білого кіно.
Я округлюю очі.
— Ти будеш приємно здивований. Усі найкращі фільми — чорно-білі.
Ітан дивиться на мене із сумнівом, але зазирає в шухляду. Майже двісті коробочок, «Крітеріон» та «Кіно»[88], колекція фільмів Гічкока від «Юніверсал», колекції вибраних нуар-фільмів, «Зоряні війни» (я ж людина, як-не-як). Досліджую корінці. «Ніч і місто»[89], «Водоверть»[90], «Це вбивство, кохана моя»[91].
— Ось, — виголошую я, висмикую одну коробочку й передаю її Ітану.
— «Повинна настати ніч»[92], — читає він.
— Чудовий фільм, як для початку. Повний саспенсу, проте не страшний.
— Дякую, — він прочищає горло, кашляє. — Вибачте, — говорить Ітан й тягнеться за водою. — У мене алергія на котів.
У мене очі лізуть на лоба.
— Чому ж ти одразу не сказав? — Блимаю очима на кота.
— Він такий привітний. Я не хотів його образити.
— Дурниці, — кажу я. — Хоча це й мило.
Він усміхається.
— Я, мабуть, піду, — каже хлопець. Він повертається до журнального столика, ставить склянку, згинається, щоб крізь скло звернутися до Панча. — Не через тебе, друзяко. Гарний хлопчик. — Він випростується, руками проводить по стегнах.
— Тобі принести липку щітку? Щоб познімати шерсть. — Я навіть не впевнена, чи вона в мене є.
— Усе нормально. — Він роззирається довкола. — Можна скористатися вашою вбиральнею?
Я вказую на червону кімнату.
— До твоїх послуг.
Поки він там, я дивлюсь на себе у дзеркало над комодом. Сьогодні в душ, точно. Максимум, завтра.
Повертаюся на диван і відкриваю ноутбук. «Дякую за допомогу, — написав «ДискоМайкі». — Ти моя героїня».
Я вистукую йому швидку відповідь, коли чую звук зливу води. За момент із туалету виходить Ітан, витираючи долоні об джинси.
— Готово, — повідомляє він мені. Хлопець крокує до дверей, з руками в кишенях, типовою школярською ходою.
Я йду слідом.
— Дуже дякую за візит.
— Ще побачимося, — каже він, тягнучи на себе ручку дверей.
Не побачимось, думаю я.
— Звісно, побачимось, — відповідаю я вголос.
9
Після того, як Ітан пішов, я вкотре переглядаю «Лору»[93]. Це не мало б допомогти: Кліфтон Вебб упивається пейзажами, Вінсент випробовує південний акцент, абсолютно полярні, як крига й вогонь, головні ролі. Але воно спрацьовує, та, о Боже, ця музика. «Вони надіслали мені сценарій, а не музику», — скаржилась якось Геді Ламарр.
Я не гашу свічку, маленька крапля вогню пульсує в темряві.
А далі, намугикуючи мелодію з «Лори», я розблоковую телефон і заходжу в Інтернет на пошуки своїх пацієнтів. Моїх колишніх пацієнтів. Десять місяців тому я їх усіх втратила: я втратила дев’ятирічну Мері, яка страждала через розлучення батьків; я втратила восьмирічного Джастіна, чий брат-близнюк помер від меланоми; я втратила Енні-Мері, яка у дванадцять років продовжувала боятися темряви. Я втратила Рашида (одинадцять років, трансгендер) та Емілі (дев’ять, цькування у школі); втратила десятирічну дівчинку в надзвичайно глибокій депресії, яку, подумати лише, звали Джой[94]. Я втратила їхні сльози, проблеми, лють і полегшення. Загалом я втратила дев’ятнадцять дітей. Двадцять, якщо врахувати ще мою доньку.
Звісно, я знаю, де тепер Олівія. За іншими я наглядала. Не дуже часто — психологам не варто надто слідкувати за життям своїх пацієнтів, колишніх також, — але приблизно раз на місяць, роздута жагою інформації, я лізу в мережу.
Я використовую кілька інструментів для досліджень: фіктивну сторінку на «Фейсбук»; давній профіль «Лінкдіну»; хоча, насправді, з молодими людьми допомагає тільки Ґуґл.
Після того, як я дізнаюся, що Ава виграла чемпіонат знавців орфографії[95], що Джейкоба обрали до учнівської ради в середній школі, після дослідження «Інстаґрам»-профілю матері Ґрейс та перегляду стрічки «Твіттера» Бена (йому справді варто увімкнути певні налаштування приватності), після того, як я стираю сльози та перехиляю третій келих червоного, я опиняюся у спальні, переглядаю фото на телефоні. А тоді знову спілкуюся з Едом.
— Вгадай, хто, — кажу я, як завжди.
— Ти вже добряче наклюкалась, ударнице, — зауважує він.
— Сьогодні був довгий день. — Я дивлюся на порожній келих, відчуваю поколювання провини. — Як там Лівві?
— Готується до завтра.
— Ой, дійсно. Який у неї костюм?
— Привида, — каже Ед.
— Тобі пощастило.
— Тобто?
Я сміюся.
— Минулого року вона була пожежною машиною.
— Дідько, ми кілька днів із тим провозилися.
— Я провозилася.
88
Criterion Collection, Kino International — американські компанії-розповсюджувачі носіїв з фільмами-представниками класичного кінематографу, арт-хаузу, низькобюджетного сучасного кіно.
89
«Night and the City» (1950) — фільм-нуар реж. Жюля Дассена.
90
«Whirlpool» (1949) — трилер-нуар реж. Отто Премінґера.
91
«Murder, My Sweet» (1944) — класичний фільм-нуар реж. Едварда Дмитрика (1908–1999), яскравого представника української діаспори у США.
92
«Night Must Fall» (1937) — американський фільм реж. Річарда Торпе.
93
«Laura» (1944) — американський детектив-нуар реж. Отто Премінґера.
94
Joy (англ.) — радість, щастя.
95
«Spelling bee» (англ. spell — вимовляти по літерах, bee — зібрання) — популярні, зокрема в англомовних країнах, конкурси, де учасникам необхідно по літерах вимовляти певні складні в написанні слова.