Изменить стиль страницы

— Це чудово.

— Я не люблю вечірок і такого подібного.

— Не твоя обстановка.

— Ні. — Тут він усміхається. — Зовсім.

Він повертає голову, дивиться на кухню.

— З моєї кімнати мені видно ваш будинок, — каже він. — Отам.

Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.

А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.

— Ой… — Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.

— Вибачте, — каже Ітан.

— Усе нормально, не вибачайся, — заспокоюю я його. — Щось не так?

— Нічого. — Він протирає очі.

Я чекаю. Він все ж таки дитина, нагадую я собі — висока, з мутованим голосом, але дитина.

— Я сумую за друзями, — говорить він.

— Розумію тебе. Це нормально.

— Я тут нікого не знаю. — По його щоці котиться сльоза. Він витирає її тильним боком долоні.

— Важко з цими переїздами. Мені теж знадобилося трохи часу, щоб познайомитися з тутешніми людьми.

Він гучно хлюпає носом.

— А ви коли переїхали сюди?

— Вісім років тому. Тобто вже дев’ять. Із Коннектикуту.

Він шморгає знову, витирає пальцем носа.

— Це не так далеко, як Бостон.

— Ні. Але переїжджати завжди важко, відстань не має значення. — Мені хочеться його обійняти. Та я цього не робитиму. Місцева відлюдниця розбещує сусідську дитину.

Якийсь час ми сидимо мовчки.

— Можна мені ще трохи води? — запитує він.

— Зараз принесу.

— Ні, все нормально, — він підводиться; Панч стікає по його нозі й збирається під журнальним столиком.

Ітан йде до кухонної раковини. Поки гуде кран, я встаю та підходжу до телевізора, шарпаю нижню шухляду.

— Ти любиш кіно? — запитую я. Відповіді немає; я обертаюся й бачу, що він стоїть біля дверей кухні, прикипівши очима до скверу. Поблизу, в корзині для сміття, флуоресцентно виблискують порожні пляшки.

— Любиш кіно? — повторюю я; він киває. — Ходи, глянеш. У мене ціла бібліотека дисків. Дуже велика. Навіть надто велика, як каже мій чоловік.

— Я думав, ви живете окремо, — бурмоче Ітан, перетинаючи кімнату в мій бік.

— Так, але він все одно мій чоловік. — Я перевіряю обручку на лівій руці, кручу її. — Хоча, ти маєш рацію. — Вказую на висунуту шухляду. — Якщо хочеш узяти на перегляд якийсь фільм, то не соромся. У вас є ДВД-плеєр?

— Тато має зовнішній привід для ноутбука.

— Підійде.

— Думаю, він дозволить мені скористатися.

— Будемо сподіватись. — Я помалу починаю розуміти, що за фрукт цей Алістер Расселл.

— А які у вас фільми? — запитує Ітан.

— Переважно старі.

— Типу чорно-білі?

— Переважно чорно-білі.

— Я ще ніколи не бачив чорно-білого кіно.

Я округлюю очі.

— Ти будеш приємно здивований. Усі найкращі фільми — чорно-білі.

Ітан дивиться на мене із сумнівом, але зазирає в шухляду. Майже двісті коробочок, «Крітеріон» та «Кіно»[88], колекція фільмів Гічкока від «Юніверсал», колекції вибраних нуар-фільмів, «Зоряні війни» (я ж людина, як-не-як). Досліджую корінці. «Ніч і місто»[89], «Водоверть»[90], «Це вбивство, кохана моя»[91].

— Ось, — виголошую я, висмикую одну коробочку й передаю її Ітану.

— «Повинна настати ніч»[92], — читає він.

— Чудовий фільм, як для початку. Повний саспенсу, проте не страшний.

— Дякую, — він прочищає горло, кашляє. — Вибачте, — говорить Ітан й тягнеться за водою. — У мене алергія на котів.

У мене очі лізуть на лоба.

— Чому ж ти одразу не сказав? — Блимаю очима на кота.

— Він такий привітний. Я не хотів його образити.

— Дурниці, — кажу я. — Хоча це й мило.

Він усміхається.

— Я, мабуть, піду, — каже хлопець. Він повертається до журнального столика, ставить склянку, згинається, щоб крізь скло звернутися до Панча. — Не через тебе, друзяко. Гарний хлопчик. — Він випростується, руками проводить по стегнах.

— Тобі принести липку щітку? Щоб познімати шерсть. — Я навіть не впевнена, чи вона в мене є.

— Усе нормально. — Він роззирається довкола. — Можна скористатися вашою вбиральнею?

Я вказую на червону кімнату.

— До твоїх послуг.

Поки він там, я дивлюсь на себе у дзеркало над комодом. Сьогодні в душ, точно. Максимум, завтра.

Повертаюся на диван і відкриваю ноутбук. «Дякую за допомогу, — написав «ДискоМайкі». — Ти моя героїня».

Я вистукую йому швидку відповідь, коли чую звук зливу води. За момент із туалету виходить Ітан, витираючи долоні об джинси.

— Готово, — повідомляє він мені. Хлопець крокує до дверей, з руками в кишенях, типовою школярською ходою.

Я йду слідом.

— Дуже дякую за візит.

— Ще побачимося, — каже він, тягнучи на себе ручку дверей.

Не побачимось, думаю я.

— Звісно, побачимось, — відповідаю я вголос.

9

Після того, як Ітан пішов, я вкотре переглядаю «Лору»[93]. Це не мало б допомогти: Кліфтон Вебб упивається пейзажами, Вінсент випробовує південний акцент, абсолютно полярні, як крига й вогонь, головні ролі. Але воно спрацьовує, та, о Боже, ця музика. «Вони надіслали мені сценарій, а не музику», — скаржилась якось Геді Ламарр.

Я не гашу свічку, маленька крапля вогню пульсує в темряві.

А далі, намугикуючи мелодію з «Лори», я розблоковую телефон і заходжу в Інтернет на пошуки своїх пацієнтів. Моїх колишніх пацієнтів. Десять місяців тому я їх усіх втратила: я втратила дев’ятирічну Мері, яка страждала через розлучення батьків; я втратила восьмирічного Джастіна, чий брат-близнюк помер від меланоми; я втратила Енні-Мері, яка у дванадцять років продовжувала боятися темряви. Я втратила Рашида (одинадцять років, трансгендер) та Емілі (дев’ять, цькування у школі); втратила десятирічну дівчинку в надзвичайно глибокій депресії, яку, подумати лише, звали Джой[94]. Я втратила їхні сльози, проблеми, лють і полегшення. Загалом я втратила дев’ятнадцять дітей. Двадцять, якщо врахувати ще мою доньку.

Звісно, я знаю, де тепер Олівія. За іншими я наглядала. Не дуже часто — психологам не варто надто слідкувати за життям своїх пацієнтів, колишніх також, — але приблизно раз на місяць, роздута жагою інформації, я лізу в мережу.

Я використовую кілька інструментів для досліджень: фіктивну сторінку на «Фейсбук»; давній профіль «Лінкдіну»; хоча, насправді, з молодими людьми допомагає тільки Ґуґл.

Після того, як я дізнаюся, що Ава виграла чемпіонат знавців орфографії[95], що Джейкоба обрали до учнівської ради в середній школі, після дослідження «Інстаґрам»-профілю матері Ґрейс та перегляду стрічки «Твіттера» Бена (йому справді варто увімкнути певні налаштування приватності), після того, як я стираю сльози та перехиляю третій келих червоного, я опиняюся у спальні, переглядаю фото на телефоні. А тоді знову спілкуюся з Едом.

— Вгадай, хто, — кажу я, як завжди.

— Ти вже добряче наклюкалась, ударнице, — зауважує він.

— Сьогодні був довгий день. — Я дивлюся на порожній келих, відчуваю поколювання провини. — Як там Лівві?

— Готується до завтра.

— Ой, дійсно. Який у неї костюм?

— Привида, — каже Ед.

— Тобі пощастило.

— Тобто?

Я сміюся.

— Минулого року вона була пожежною машиною.

— Дідько, ми кілька днів із тим провозилися.

— Я провозилася.

вернуться

88

Criterion Collection, Kino International — американські компанії-розповсюджувачі носіїв з фільмами-представниками класичного кінематографу, арт-хаузу, низькобюджетного сучасного кіно.

вернуться

89

«Night and the City» (1950) — фільм-нуар реж. Жюля Дассена.

вернуться

90

«Whirlpool» (1949) — трилер-нуар реж. Отто Премінґера.

вернуться

91

«Murder, My Sweet» (1944) — класичний фільм-нуар реж. Едварда Дмитрика (1908–1999), яскравого представника української діаспори у США.

вернуться

92

«Night Must Fall» (1937) — американський фільм реж. Річарда Торпе.

вернуться

93

«Laura» (1944) — американський детектив-нуар реж. Отто Премінґера.

вернуться

94

Joy (англ.) — радість, щастя.

вернуться

95

«Spelling bee» (англ. spell — вимовляти по літерах, bee — зібрання) — популярні, зокрема в англомовних країнах, конкурси, де учасникам необхідно по літерах вимовляти певні складні в написанні слова.