Не має значення. Я поговорю з ними ще раз завтра. Тим часом, жодних ознак людей по сусідству.

Середа, 27 жовтня

4

Довготелесий підліток вистрибує з дверей будинку номер 207, наче кінь через пересувний бар’єр, та галопом несеться вулицею повз мої передні вікна. Я не встигаю його добре роздивитися — прокинулась рано після пізньої ночі з фільмом «З минулого»[18] та намагаюся вирішити, чи один ковток мерло буде мудрим рішенням; аж раптом краєм ока вловлюю, як за вікном проноситься білява чуприна й перекинутий через одне плече рюкзак. За мить його вже не видно.

Перехиляю свій келих, пливу нагору та всідаюся за стіл. Беру свій «Нікон».

На кухні будинку 207 я бачу батька, кремезного чоловіка, спину якого освітлює екран телевізора. Я прикладаю фотоапарат до ока та наближаю телезображення: програма «Сьогодні»[19]. Я могла б збігти униз і собі увімкнути телевізор, роздумую я, та дивитися програму разом із сусідом. Або можу переглядати її просто тут, на його екрані, крізь свій об’єктив.

Віддаю перевагу другому варіанту.

Востаннє я вже досить давно виходила роздивитися фасад сусідньої будівлі, натомість Ґуґл дарує мені панорами вулиць: побілений камінь із ледь вловними ознаками стилю боз-ар[20], увінчаний «вдовиною доріжкою»[21]. З вікна, звісно, я можу роздивитися тільки один бік будинку; крізь східні вікна чітко видно кухню, невелику вітальню на другому поверсі та спальню над нею.

Вчора прибув взвод вантажників, й вони по черзі тягали дивани, телевізори та старовинний гардероб досередини. Чоловік контролював цей потік. Я не бачила дружини ще відтоді, як вони тільки заїхали. Мені цікаво, як вона виглядає.

Я саме збираюся поставити шах і мат гравцю з ніком «Рук-н-Ролл»[22], коли чую дзвінок. Човгаю донизу, ляскаю по кнопці зумера, відмикаю вхідні двері й бачу за ними постать мого жильця знизу, який виглядає, як то кажуть, грубувато, але путяще. Він справді вродливий, з масивною щелепою, очима, наче два люки, темними та глибокими. Такий собі Генрі Фонда[23] після довгої нічки (я не єдина, хто так вважає. Девід любить весело провести час із випадковими подругами, як я помітила. Тобто почула).

— Сьогодні їду на Бруклін, — повідомляє він.

Я проводжу пальцями крізь волосся.

— Добре.

— Тобі потрібно з чимось допомогти перед тим, як я піду? — Звучить, неначе пропозиція, неначе репліка з нуарового фільму. Просто склади губи докупи та подуй[24].

— Ні, дякую. У мене все в нормі.

Він дивиться на мене, звузивши очі.

— Лампочки поміняти не треба? Тут темно.

— Мені подобається, що кімнати темні, — кажу я. Як і мої чоловіки, хочеться додати. — Це ж з «Аероплану»?[25] — Що ж, весело тобі… — Потусити? Провести вечір? Покохатися? — …Провести вечір.

Він обертається та йде.

— Знаєш, ти можеш заходити через двері з підвалу, — кажу я йому в спину, додаючи ноток грайливості до голосу. — Найімовірніше, я буду вдома. — Сподіваюся, він хоча б усміхнеться. Він тут вже два місяці, та я жодного разу не бачила бодай натяку на посмішку.

Він киває. Він виходить.

Я зачиняю двері, двічі прокручуючи замок.

Розглядаю себе у дзеркалі. Зморшки — неначе спиці навколо моїх очей. Неприбрана копна темного волосся, де-не-де потигрована сивиною, вільно спадає мені на плечі; у заглибині пахв — колюча стерня. Живіт обвис. Стегна поштриховані ямочками. Шкіра майже крикливо-бліда, на руках і ногах проступають фіолетові вени.

Ямочки, штрихи, стерня, зморшки: мені треба щось із собою зробити. Колись у мене була така собі простацька краса, як говорили інші, зокрема Ед. «Я вважав тебе просто ідеальною дівчинкою», — сказав він, коли усе вже наближалося до кінця.

Я опускаю погляд на пальці на ногах, що бігають брижами по кахельній підлозі, — довгі й тонкі, одна (чи радше десять) з моїх кращих рис, яка, проте, зараз виглядає дещо по-хижацькому. Я нишпорю в шафці з ліками, де один на одному, наче тотемні стовпи, поскладані флакони з пігулками, й дістаю з глибин щипці для нігтів. Нарешті хоч одна проблема, з якою я можу дати собі раду.

Четвер, 28 жовтня

5

Акт купівлі-продажу опубліковано вчора. Мої нові сусіди — Алістер і Джейн Расселли; вони заплатили три мільйони чотириста п’ятдесят тисяч доларів за своє скромне житло. Ґуґл каже, що він — один із власників середньої консалтингової компанії, яка раніше знаходилась у Бостоні. Її ж відслідкувати неможливо — самі спробуйте ввести Джейн Расселл у пошуковій системі.

Жвавий же квартал вони собі обрали.

Будинок Міллерів через дорогу — хто йде сюди, покинь усі надії — один з п’яти будинків, які я можу оглядати зі своїх південних вікон. Зі східного боку стоять дві ідентичні Сірі Сестри-близнючки[26]: однакові коробчасті карнизи увінчують вікна, однакові передні двері кольору зелених скляних пляшок. Справа — у трішки сірішої Сестри — живуть Генрі та Ліза Вассермени, давні тутешні мешканці: «Вже сорок років тут живемо і з’їжджати не збираємось», — хвалилася місіс Вассермен, коли ми сюди переїхали. Вона тоді забігла до нас («в обличчя») сказати, наскільки вона («та мій Генрі») обурені прибуттям «ще одного сімейства молодих мажорів» до «того, що колись ще можна було назвати справді добросусідським кварталом».

Ед тоді ошалів. Олівія назвала свого плюшевого кролика Мажором.

Відтоді Вассермени, про яких ми почали говорити тільки у множині, зі мною не розмовляли, хоча я живу сама, сама собі сімейство. Вони не надто приязно ставляться й до мешканців другої Сірої Сестри, сім’ї з підходящим прізвищем Ґрей[27]. Дві близнючки-підлітки, батько — співвласник дрібної фірми, що спеціалізується на злитті та поглинанні, мати — завзята господиня книжкового клубу. Книга цього місяця, яка вказана на їхній сторінці в «Мітап»[28] і яку саме палко обговорюють у вітальні Ґреїв восьмеро жінок середнього віку, — «Джуд Непримітний»[29].

Я також її прочитала, уявляючи, що я членкиня їхньої групи, заразом наминаючи кавовий торт (дуже незручно) та потягуючи вино (це мені вдавалося непогано). «Як тобі “Джуд”, Анно?» — запитала б мене Крістін Ґрей, і я б відповіла, що вважаю його й справді досить непримітним. Ми би посміялися. Між іншим, саме зараз вони й сміються. Я пробую посміятися разом із ними. Сьорбаю вино.

На захід від Міллерів живуть Таке´ди. Чоловік — японець, мати — біла, а їхній син невимовно вродливий. Він грає на віолончелі; у теплі місяці він репетирує в невеличкій вітальні з відчиненими навстіж вікнами, тому Ед раніше підіймав і наші вікна. Однієї ночі давно минулого червня ми з Едом танцювали під мелодії якоїсь сюїти Баха: погойдувалися на кухні, я поклала голову йому на плече, його пальці переплелися за моєю спиною, а хлопчик через дорогу грав собі та грав.

Цього літа його музика також приблукала до нашого будинку, підійшла до моєї вітальні та ввічливо постукала по склу: «Впусти мене». Я не хотіла, не могла — я ніколи не відчиняю вікна, ніколи, — та все одно могла почути, як вона м’яко шепоче, благає: «Впусти мене. Впусти мене!»

Номери 206–208, незаселений здвоєний будинок із піщанику, межує з домом Такед. Якесь товариство з обмеженою відповідальністю купило його два листопади тому, та досі туди ніхто не переїхав. Таємниця. Майже рік риштування чіплялося за його фасад, наче висячі сади; за одну ніч воно все зникло, — це сталося за кілька місяців до того, як Ед та Олівія пішли, — й відтоді нічого не змінилося.