Ось така моя південна імперія та її суб’єкти. Ніхто з цих людей не був мені другом; з більшістю з них я не бачилася більше одного-двох разів. Думаю, то все через міське життя. Мабуть, Вассермени щось про мене пронюхали ще тоді. Цікаво, чи знають вони, на що я перетворилася.

Занехаяна католицька школа межує з моїм будинком зі сходу, майже спирається на нього: це школа святої Димфни[30], закрита ще відколи ми почали тут жити. Ми лякали Олівію, що відправимо її туди, коли вона погано поводилася. Стіни з пористого коричневого каменю, потемнілі від бруду вікна. Принаймні, такою я собі її пригадую; я вже давно не дивилася на цю будівлю.

А просто на захід від мене — сквер. Невеличкий, площею приблизно у два домогосподарства завширшки та два завглибшки, з вузькою брукованою стежкою, що з північного боку з’єднує нашу вулицю з іншою. Два платани, неначе вартові, стоять по обидва його кінці та полум’яніють листям; низька залізна огорожа оточує обидва боки. Це, як казав той гідний цитування маклер, дуже оригінально.

І, звісно, будинок за сквером: номер 207. Лорди продали його два місяці тому та поспішно залишили будівлю, полетівши на південь на свою пенсійну віллу, що у Веро Біч[31]. Дорогу Алістеру та Джейн Расселлам.

Джейн Расселл![32] Моя фізіотерапевтка ніколи про неї не чула.

— «Джентльмени віддають перевагу білявкам»[33], — сказала я.

— Не пригадую такого, — відповіла вона. — Біна молодша за мене; можливо, в цьому й суть.

Усе це сталося сьогодні, тільки раніше; не встигла я й почати протестувати, як вона вже зав’язала одну мою ногу поверх іншої та перекинула мене на правий бік. Від болю я ледь хапала ротом повітря.

— Це корисно для твоїх підколінних сухожиль, — запевнила вона мене.

— Сучка, — видихнула я.

Вона притиснула моє коліно до підлоги.

— Ти платиш мені не за те, щоб я з тобою панькалась.

Я здригнулася.

— Можна заплатити, щоб ти пішла геть?

Біна приходить раз на тиждень і допомагає мені ненавидіти життя, як я люблю говорити, та повідомити мене про свої найсвіжіші сексуальні пригоди, що трішечки цікавіші, ніж мої. Тільки у випадку Біни вся проблема в тому, що вона перебірлива.

— Половина хлопців у цих додатках використовують фото п’ятирічної давнини, — скаржиться вона, хитаючи водоспадом волосся, що протікає по одному плечу, — а інша половина — одружені. А ще інша половина мають серйозні підстави бути самотніми.

Вона говорить про три половини, але ти не вступаєш у математичну дискусію з людиною, яка вивертає тобі хребет.

Місяць тому я зареєструвалася на «Тіндері»[34], «просто щоб подивитися», як говорила я сама собі. «Тіндер», пояснювала Біна, зводить тебе з людьми, з якими ти вже перетиналася в житті. Але що, коли ти ще в житті ні з ким не перетиналася? Що, коли ти навічно приречена тинятися в межах тих самих чотирьох тисяч вертикально впорядкованих квадратних футів[35] і нікуди не виходити за їхні межі?

Не знаю. Перший профіль, який я помітила, був профіль Девіда. Я одразу ж видалила свій обліковий запис.

Минули чотири дні, відколи я вперше мигцем побачила Джейн Расселл. Вона точно не мала таких пропорцій, як у первинно відомої мені Джейн з її торпедоподібними грудьми і осиною талією, але й я також таким похвалитися не можу. Сина я бачила лише раз, учора зранку. Чоловік проте — широкоплечий, з густими бровами та довгим прямим носом — постійно на видноті в будинку: збиває яйця на кухні, щось читає у вітальні, час від часу заглядає до ванної, наче шукає когось.

П’ятниця, 29 жовтня

6

Сьогодні в мене leçon[36] французької, а ввечері — «Дияволиці»[37]. Шуряка-чоловік, його «дещо підупала» дружина, коханка, вбивця та зниклий труп. Що може бути кращим за зниклий труп?

Та спочатку — службові справи. Я ковтаю свої пігулки, приземляюся перед ноутбуком, штовхаю мишку вбік та заходжу на «Агору».

У будь-який час, завжди, там принаймні кілька десятків користувачів у мережі, наче розсипані по світу сузір’я. Деяких із них я знаю по імені: Талія із затоки Сан-Франциско[38]; Філ з Бостона[39]; юристка з Манчестера[40] із зовсім неюридичним ім’ям Мітці; Педро, болівієць, чия кульгава англійська не гірша за мій піджин[41] французької. У всіх інших є нікнейми, і в мене також; пам’ятаю, коли обирала свій, дуже дотепним мені здавався «Аннагорафоб», та потім я написала одному з користувачів, що я психологиня, і ця інформація швидко розійшлася. Тому тепер я «доктор_тут». Зараз вона вас огляне.

Агорафобія: у перекладі означає страх ринкових площ, на практиці ж під цей термін підпадає цілий ряд тривожних розладів. Перший випадок документується кінцем 1800-х, пізніше, аж через сто років, її «класифікували як окремий об’єкт діагностики», хоча часто ця фобія супроводжує інші панічні розлади. Можете прочитати про це, якщо хочете, у «Діагностичному і статистичному посібнику із психічних розладів»[42], видання п’яте. Скорочено «ДСП-5». Мене завжди це забавляло; звучить як назва кінофраншизи. Вам сподобалися «Психічні розлади-4»? Ви будете у захваті від продовження!

Медична література стає незвично образною, коли доходить до діагностики. «Агорафобні страхи… включають страх перебувати поза домом на самоті; страх стояння в натовпі чи в черзі; страх ходити мостами». Усе б віддала, лише б побути на мосту. Бляха, усе б віддала, щоб і в черзі постояти. Оце мені теж дуже подобається: «Страх сидіти по центру ряду в театрі». Тільки центральні місця, жодних інших.

Це сторінки 113–133, якщо вас зацікавило.

Багато з нас — ті, кого хвороба вразила найсильніше і кожен по-своєму борюкається із посттравматичним стресом, — прикуті до дому, сховані від безладного, масивного зовнішнього світу. Деякі бояться великих натовпів; інші — сум’яття в заторах; мене ж лякають широчінь небес, нескінченність горизонту, повна відкритість, нищівний тиск світу за дверима. «Відкриті простори», як досить туманно називає їх «ДСП-5» і охоче подає внизу свої 186 приміток.

Як лікарка можу зазначити, що пацієнтка шукає середовище, яке вона може контролювати. Таким є клінічний погляд на проблему. Як постраждала (так, саме цим словом я користуюсь), я б сказала, що агорафобія не стільки зруйнувала моє життя, скільки сама стала ним.

Екран привітання «Агори» вітається зі мною. Я перевіряю дошку повідомлень, прочісую гілки обговорень. Три місяці не виходжу з дому. Розумію тебе, «Кала88»; у самої вже десять місяців, і припиняти поки не збираюся. «Агора» залежить від настрою? Більше схоже на соціофобію, «РанняПташка». Чи проблеми зі щитовидною залозою. Досі не можу знайти собі роботу. Бідна Меґан, я знаю, як це, і мені дуже шкода. Дякуючи Едові, мені робота не потрібна, та я сумую за своїми пацієнтами. Я хвилююся за своїх пацієнтів.

Якась новенька написала мені на електронну пошту. Направляю її на посібник із виживання, який я створила нашвидкуруч ще навесні: «Отже, у вас панічний розлад», — на мою думку, звучить приємно та жваво.

П: Що мені їсти?

В: «Синій фартух», «На тарілці», «Свіжий Привіт»[43]… у США дуже багато варіантів доставки! Ті, хто за кордоном, мабуть, також зможуть знайти для себе подібні служби.