БабуняЛіззі: У вас є своя сім’я?

Посмішка завмирає.

Перед тим, як відповісти, наливаю собі ще вина. Воно по вінця заповнює келих; нахиляю голову й відсьорбую скраю. Вино тече підборіддям, скрапує на халат.

Я вмащую його у махрову тканину. Як добре, що Ед цього не бачить. Як добре, що ніхто цього не бачить.

доктор_тут: Є, але ми не живемо разом.

БабуняЛіззі: Чому ж так?

Справді, чому? Чому ви не живете разом, Анно? Я підношу келих до рота, потім відставляю вбік. Картина розкривається переді мною, наче японське віяло: широкі пласти снігу, готель, схожий на коробку цукерок, застарілий автомат із льодом.

І, на власний подив, я починаю їй розповідати.

30

Десять днів перед тим ми вирішили жити нарізно. Це була відправна точка, «одного разу» цієї історії. Чи, радше — якщо бути повністю чесною, казати чітку правду — Ед вирішив, а я погодилася, у принципі. Визнаю, я не думала, що так станеться, навіть коли він викликав маклера. Думала, він мене розігрує.

Чому, міркую я, Ліззі хай не хвилює і до себе не прикладає. Це не до прикладання для Ліззі, як сказав би Веслі; він любив таку побудову речень. Думаю, він не змінився. Але ні: «чому» не таке важливе, не в цьому випадку. «Де» та «коли» я розповісти можу.

Вермонт, минулого грудня, відповідно, коли ми упакували Олівію в «Ауді» та погнали по шосе 9A, через Генрі Гадсон Брідж[170], геть від Мангеттену. За дві години, пробігаючи через північ штату Нью-Йорк, ми звернули на те, що Ед любив називати манівцями: «…де купа придорожніх закусочних і кав’ярень із млинцями, саме те, що нам треба», — обіцяв він Олівії.

— Мама не любить млинці, — сказала вона.

— Тоді вона може відвідати магазин із рукоділлям.

— Мама не любить рукоділля, — сказала я.

Як виявилось, манівці того регіону абсолютно відсталі в тому, що стосується млинців і крамниць із рукоділлям. Ми знайшли єдиний «АйГОП»[171] у найсхіднішій частині Нью-Йорка, де Олівія змогла вимочити вафлі у кленовому сиропі (який виготовляли тут же, як було вказано в меню), а ми з Едом пронизували одне одного швидкими поглядами через стіл. Зовні почало трусити легеньким сніжком, крихкі маленькі сніжинки-камікадзе розбивалися об вікна. Олівія показала виделкою та вереснула.

Я перехопила її виделку своєю.

— Ще надивишся на сніг у «Синій річці», — заспокоїла я її. То був наш пункт призначення, гірськолижний курорт у центральному Вермонті, який колись відвідувала подруга Олівії. Однокласниця, не подруга.

Назад до машини, назад на дорогу. Загалом, поїздка була тихою. Ми нічого не говорили Олівії; немає сенсу псувати їй відпочинок, казала я, а Ед кивав. Ми старалися для неї.

Тому в тиші ми минали широкі поля, поглазуровані кригою дрібні річечки й забуті села, занурюючись у кволу хуртовину біля кордону Вермонта. В якийсь момент Олівію потягнуло на «Через поле й через ліс»[172], і я наважилася підтримати пісню, намагаючись, але не будучи у змозі відтворити гармонію.

— Татку, а ти чому не співаєш? — прохально запитала Олівія. Вона завжди так робила: питала, а не наказувала. Досить незвично для дитини. Досить незвично для будь-кого, інколи думаю я.

Ед прокашлявся і теж заспівав.

Тільки після того, як ми доїхали до Зелених гір[173], що випиналися із землі, наче плечі, Ед трохи відтанув. Олівії перехопило подих.

— Я ще ніколи такого не бачила, — видихнула вона, а я подумала, де вона почула ці слова саме в такому порядку.

— Подобаються гори? — спитала я.

— Вони виглядають, наче зім’ята ковдра.

— Дійсно.

— Ніби ліжко велетня.

— Ліжко велетня? — повторив Ед.

— Так… Наче то велетень спить під ковдрою. Тому вона й така горбаста.

— Завтра кататимешся на лижах на одній із тих гір, — пообіцяв Ед, коли машина обігнула крутий поворот. — Ми поїдемо вгору-вгору-вгору на підйомнику, а потім з’їдемо вниз-униз-униз, під самий підніжок гори.

— Вгору-вгору-вгору, — повторила мала. Слова прошелестіли на її губах.

— Саме так.

— І вниз-униз-униз.

— Знову правильно.

— Ота схожа на коня. Он які вушка. — Вона показала на пару шпилястих вершин вдалечині. В Олівії був саме той вік, коли усе їй нагадувало коней.

Ед усміхнувся.

— Якби в тебе був кінь, як би ти його назвала, Лів?

— Ми не купуємо коня, — додала я.

— Я б назвала його Лискою.

— Лиска — це ж лисиця, — сказав Ед. — Лисичка-сестричка.

— Він був би швидким, як лисичка.

Ми поміркували над цим.

— А як би ти назвала коня, мам?

— Ти не хочеш називати мене матусею?

— Ну добре.

— Ну добре?

— Ну добре, матусю.

— Я б назвала коня Так-Так[174]. — Я глянула на Еда. Нічого.

— Чому? — спитала Олівія.

— Це з однієї пісні з телевізора.

— Якої пісні?

— Зі старої програми про коня, який вмів говорити.

— Кінь, який говорить? — Вона зморщила ніс. — Ну й дурниця.

— Погоджуюсь.

— Татусю, а як би ти назвав коня?

Ед глянув у дзеркало заднього виду.

— Мені також подобається Лиска.

— Вау, — видихнула Олівія. Я повернулась.

Біля нас та під нами розкрився простір, широке провалля, вирва в землі внизу, здоровенна чаша порожнечі; на її дні виднілися очеретяні вершини ялинок, обвішані клаптиками туману, ніби притягнутого з неба. Ми опинилися так близько до краю дороги, що на мить здалося, ніби машина летить. Ми могли заглянути в колодязь світу.

— Наскільки воно глибоке? — спитала вона.

— Дуже глибоке, — відповіла я, перевівши погляд на Еда. — Ми можемо трішки притримати хід?

— Притримати хід?

— Знизити швидкість тобто. Просто… їхати повільніше.

Він злегка сповільнився.

— Можна ще повільніше?

— Та усе нормально, — відповів Ед.

— Так страшно, — обірвано-стиснуто протягнула Олівія, доки її долоні повільно підносилися до очей, після чого Ед ще трохи підняв ногу над педаллю газу.

— Не дивися вниз, Гарбузику, — сказала я, повернувшись до неї. — Дивися на матусю.

Вона так і зробила, звівши на мене свої широченні оченята. Я взяла її за руку, обхопила пальчики.

— Усе добре, — сказала я їй. — Просто дивися на матусю.

Ми домовилися про поселення неподалік «Двох сосен», за півгодини їзди від самого курорту: «Найкращий історичний готель-трактир центрального Вермонту», — хвалився на своєму сайті заклад «Фішер Армз», чепурний котедж із розквітлими вогнищами в камінах та прикрашеними снігом шибками.

Ми припаркувалися у невеличкому дворику. Бурульки, наче ікла, звисали над входом. Усередині — сільський декор Нової Англії: круто скошена стеля, старовинно-вишукані меблі, язики полум’я витанцьовують в одному з тих фотогенічних камінів. Портьє, пишна молода блондинка з іменем «Марі» на бейджику, запросила нас розписатися у журналі для гостей і поправила іриси на столі, доки ми цим займалися. Я задумалась, чи звертатиметься вона до нас «нàрід»?

— Що, нàрід, на лижі приїхали?

— Саме так, — сказала я. — На «Синю річку».

— Рада, що ви вчасно приїхали. — Марі осяяла усмішкою Олівію. — Надходить буря.

— Нор-ост?[175] — запитав Ед, який завжди намагався звучати як місцевий.

Вона навела свою променисту посмішку на нього.

— Нор-осте — то радше прибережний шторм, сер.

Він ледь не підскочив.

— Он як.

— То звичайний шторм як шторм. Але цього разу буде ще та шуря-буря. Нарід, не забудьте на ніч позачиняти вікна.

Мені хотілося спитати, чому взагалі хтось би відчиняв вікна за тиждень до Різдва, але Марі вже дала мені ключі й побажала нам, наріду, приємного вечора.