Я лізу до старої рани пальцем. Мізинець пробирається йому до носа; він фиркає.

— Як це трапилося? — питаю я.

Він накручує моє волосся собі на великий палець.

— Мій двоюрідний брат.

— Я й не знала, що в тебе був двоюрідний брат.

— Двоє. Цього звали Робін. Він підніс лезо мені до носа і сказав, що переріже перегородку, щоб у мене була одна ніздря. А коли я похитав головою, лезо мене різонуло.

— Господи…

Він видихає.

— Знаю. Якби я ствердно кивнув, усе було б добре.

Я усміхаюсь.

— Скільки вам тоді було?

— Та це сталося минулого вівторка.

Тепер я сміюся, і він зі мною.

Я виринаю, і сон стікає з мене, ніби вода. Не сон, а спогад, точніше. Намагаюся зачерпнути його долонею, та пізно.

Притуляю долоню до лоба, сподіваючись, що це допоможе від похмілля. Відкидаю простирадло вбік, по дорозі до комоду з одягом скидаю із себе нічну білизну, дивлюся на годинник на стіні: 10:10, на циферблаті — навощені вусики. Я проспала 12 годин.

Учорашній день зів’яв, наче пожовкла заслабла квітка. Домашню сварку, неприємну, але нічого надзвичайного зрештою, — ось що я почула. Підслухала, вірніше; це мене не стосується. Мабуть, Ед має рацію, думаю я після вдягання, важко спускаючись до свого кабінету.

Звісно, він має рацію. Багато подразників: так, справді забагато. Я забагато сплю, забагато п’ю, забагато думаю; забагато, забагато. De trop[165]. Чи захоплювалась я так Міллерами, коли вони поселилися ще в серпні? Вони ніколи до мене не заходили, ні, та я все одно вивчала їхнє життя, відслідковувала їхні пересування, переслідувала їх, ніби акула. Отже, справа не в тому, що Расселли якісь цікавіші. Вони просто живуть ближче.

Я хвилююся за Джейн, справді. А ще більше за Ітана. «Він просто погарячкував» — мабуть, страшно опинитися там, де Алістер гарячкує. Та я не можу звернутися до, скажімо, Служби захисту дітей; немає з чим звертатися. У такій ситуації я більше нашкоджу, ніж допоможу. Це я точно знаю.

Дзвонить телефон.

Це відбувається так рідко, що на якусь мить я розгублююсь. Визираю надвір, наче то звучить пташиний щебет. Телефон не в кишенях мого халата; я чую, як він дзижчить десь наді мною. Доки я дійшла до спальні та віднайшла його поміж простирадлами, пристрій замовк.

На екрані напис: Джуліан Філдінґ. Я передзвонюю.

— Алло?

— Вітаю, докторе Філдінґ. Щойно я пропустила ваш дзвінок.

— Анно, привіт.

— Привіт, рада чути. — Щоб ви довго жили. Голова пульсує болем.

— Я дзвоню, щоб… хвилинку… — Його голос затихає, а тоді різко повертається, боляче луплячи мені у вухо. — Я зараз у ліфті. Дзвоню, щоб уточнити, чи ти замовила ліки за рецептом.

Яким рец… ой, дійсно; ті пігулки, що їх Джейн забирала в кур’єра під дверима.

— Між іншим, так.

— Добре. Сподіваюся, ти не вважаєш таку мою перевірку зверхністю?

Між іншим, вважаю.

— Зовсім ні.

— Ти відчуєш ефект досить швидко.

Ротанґ шкрябає мої ступні.

— Миттєвий результат.

— Ну, я б радше назвав це саме ефектом, а не результатом.

Він дійсно не пісяє під душем.

— Триматиму вас у курсі справ, — запевняю я його, спускаючись до кабінету.

— Я дещо занепокоєний після нашого минулого сеансу.

Я мовчу.

— Я… — Ні, не знаю, що сказати.

— Сподіваюся, що ці корективи з медикаментами підуть на користь.

Я продовжую мовчати.

— Анно?

— Так. Я також на це сподіваюся.

Його голос знову десь затирається.

— Що ви кажете?

За мить він вже звучить на повну потужність.

— Ці пігулки, — каже він, — не можна вживати з алкоголем.

28

На кухні я заливаю в себе червоного сухого навздогін пігулкам. Розумію турботу доктора Філдінґа, справді; усвідомлюю, що алкоголь — це депресант, тож навіть сам по собі не підходить для людини в депресії. Я тямлю. Я навіть писала про це: «Юнацька депресія та зловживання алкоголем» у «Журналі педіатричної психології» (том 37, номер 4), співавтор — Веслі Бріл. Я можу процитувати наші висновки, якщо треба. Як казав Бернард Шоу, я часто цитую себе, і це додає пікантності моїм розмовам. Шоу також говорив, що алкоголь — це анестезія, за допомогою якої ми переживаємо операцію життя. Старий добрий Шоу[166].

Тому, їй-богу, Джуліане: це ж не антибіотики. До того ж, я майже рік змішувала свої ліки, і подивись на мене тепер.

Мій ноутбук лежить на кухонному столі, під шибкою, з якої на нього проливається сонячне світло. Я розкриваю його, відвідую «Агору», проводжу інструктаж для двох новеньких, долучаюся до чергової дискусії щодо ліків («Жодні ліки ні в якому разі не можна приймати з алкоголем», — проповідую я). Один — лише однісінький — раз я кидаю швидкий погляд на будинок Расселлів. Ітан у своїй кімнаті за столом щось клацає за комп’ютером — мабуть, у щось грається або пише проект; у будь-якому випадку, не в інтернеті лазить… А у вітальні сидить Алістер із планшетом у руках. Сім’я двадцять першого століття. Джейн не видно, але це й на краще. Мене це не стосується. Забагато подразників.

— До зустрічі, Расселли, — кажу я та повертаюся до екрана телевізора. «Газове світло» — Інґрід Берґман, соковита, як ніколи, повільно божеволіє[167].

29

Після ланчу я знову сиджу із ноутбуком, коли бачу, що «БабуняЛіззі» зайшла на «Агору», маленька іконка навпроти її імені перетворилася на усміхнене личко-смайлик, так ніби бути присутнім на цьому форумі — велике задоволення та щастя. Я вирішую випередити її.

доктор_тут: Привіт, Ліззі!

БабуняЛіззі: Привіт, докторко Анно!

доктор_тут: Як там погодка у Монтані?

БабуняЛіззі: Надворі дощить. Тим краще для такої домашньої дівки, як я!

БабуняЛіззі: А яка погода у місті Нью-Йорку?

БабуняЛіззі: Це не по-селюцькому так говорити? Може, мені краще писати просто НЙ?

доктор_тут: І так, і так нормально! Тут сонячно. Як ваші справи?

БабуняЛіззі: Сьогодні важче, ніж учора.

Я сьорбаю вино, перекочую його язиком.

доктор_тут: Буває. Прогрес не завжди йде гладко.

БабуняЛіззі: І не кажіть! Мої сусіди принесли мені додому продукти.

доктор_тут: Як чудово, що ва соточують такі хорші люди.

Дві помилки. Більше двох келихів вина. Досить непоганий середній рівень, думаю я собі. «Досить, курва, непоганий», — повторюю я сама собі, роблячи черговий ковток.

БабуняЛіззі: АЛЕ: є велика новина, що… мої сини приїдуть до мене в суботу. Я справді хочу мати змогу вийти з ними прогулятися. Справді-справді!

доктор_тут: Не будьте надто суворою до себе, якщо з першого разу не вдасться.

Пауза.

БабуняЛіззі: Знаю, це важке словечко, але мені складно не відчувати себе «божевільною».

Справді важке, воно прохромлює й мені серце. Я осушую келих, закочую рукави халата, пальці кидаються на клавіатуру.

доктор_тут: Ви НЕ божевільна. Ви — жертва обставин. Те, що ви переживаєте — справжнє пекло. Я просиділа вдома останні десять місяців і як ніхто інший знаю, наскільки це важко. ПРОШУ, ніколи не вважайте себе божевільною, невдахою чи ще кимось, окрім як міцною та винахідливою людиною, яка набралася смілилвості попросити про допомогу. Ваші сини повинні вами пишатися, а ви повинні пиаштися[168] сама собою.

Fin[169]. Не поезія. Навіть не назвеш правильною англійською — пальці постійно зісковзували з клавіш — та кожнісіньке слово несе правду. Чітку правду.

БабуняЛіззі: Це чудово.

БабуняЛіззі: Дякую вам.

БабуняЛіззі: Не дивно, що ви психологиня. Точно знаєте, що сказати та як це сказати.

Відчуваю, як по губах розповзається посмішка.