— Двічі. Голосно й чітко. Приблизно о шостій.

Він дивиться на годинник.

— Я, може, там і був у той час, та нічого не чув, — каже він, вказуючи на навушник; другий висить біля стегна. — Хіба що Спрінґстіна[162].

Це, фактично, вперше він висловив якесь своє вподобання, але не на часі розвивати цю тему. Я не зупиняюсь.

— Містер Расселл не згадував про тебе. Він сказав, що в будинку лише він та його син.

— Виходить, я вже пішов.

— Я дзвонила тобі. — Звучить, ніби благання.

Він супиться, витягує з кишені телефон, дивиться на екран, супиться ще більше, ніби телефон його підвів.

— Ой, дійсно. Тобі щось треба?

— Отже, ти не чув ніяких криків?

— Не чув ніяких криків.

Я повертаюся.

— Тобі щось треба? — питає він знову, але я вже рухаюся до вікна, тримаючи в руці фотоапарат.

Я бачу, як він виходить. Двері відчиняються й зачиняються за його спиною. Він швидко збігає вниз сходами, повертає ліворуч і крокує тротуаром. У бік мого будинку.

Коли невдовзі лунає дзвінок у двері, я вже стою напоготові біля зумера. Натискаю, чую, як він заходить у передпокій, чую, як зі скрипом за ним зачиняються двері. Я відчиняю та бачу, що він стоїть у темряві, дивиться на мене мокрими червоними очима з потрісканими судинами.

— Вибачте, — каже Ітан, переминаючись на порозі.

— Не вибачайся. Заходь.

Він рухається, наче повітряний змій, тягнучись спочатку до дивана, але потім — на кухню.

— Хочеш чогось попоїсти? — питаю я.

— Ні, я не можу тут лишатись надовго. — Він трусить головою і сльози розлітаються по обличчю. Двічі цей хлопець заходив у мій дім і двічі тут плакав.

Я, звісно, звикла до дітей зі стресом: плачів, побитих ляльок, порваних книжок. Склалося так, що я могла обіймати лише Олівію. Та тепер я розкидаю руки перед Ітаном, розгортаю їх, наче крила, і він вступає в обійми, незграбно, ніби стукаючись об мене.

Спочатку на якусь мить, а потім і трохи довше, я знову обіймаю свою доньку — обіймаю її перед першим днем у школі, тримаю її в басейні під час нашого відпочинку на Барбадосі, стискаю її під тихим снігопадом. Я чую, як б’ється її серце, не в унісон з моїм, що перетворює наші серцебиття в один барабанний дріб, який розносить кров по наших тілах.

Він щось нерозбірливо мурмоче мені у плече.

— Що ти кажеш?

— Я кажу, мені дуже шкода, — повторює він, вириваючись із обіймів, обтираючи рукавом собі під носом. — Мені справді шкода.

— Усе гаразд. Перестань це повторювати. Усе нормально. — Я прибираю пасмо волосся зі свого ока, роблю те саме йому. — Що відбувається?

— Мій тато… — він запинається, дивиться крізь вікно на свій будинок. У темряві той світиться, наче череп. — Мій тато кричав, і мені треба було вибратися кудись із дому.

— Де твоя мама?

Він шморгає носом, знову витирає соплі.

— Не знаю. — Ще кілька глибоких вдихів, і він дивиться мені у вічі. — Пробачте. Я не знаю, де вона. Але з нею все добре.

— Точно?

Він чхає, знову опускає голову. Панч просковзує йому між ніг, тручись боками об гомілки. Ітан знову чхає.

— Пробачте. — Ще раз шморгає. — Кіт. — Він роззирається навколо, ніби лише щойно зрозумів, що стоїть у мене на кухні. — Я мушу повертатись. Тато розізлиться.

— Здається, він і без того злий. — Я відсуваю крісло від столу, запрошую його сісти.

Хлопець якусь мить вагається, а тоді впивається поглядом назад до вікна.

— Мушу йти. Не варто мені було приходити. Просто…

— Тобі треба було вийти з дому, — закінчую за нього я. — Я розумію. Але, чи вдома все буде безпечно, коли ти повернешся?

На мій подив, з його боку лунає короткий та шпичакуватий сміх.

— Він тільки багато говорити вміє. Оце й усе. Я його не боюся.

— А от твоя мама боїться.

Він мовчить.

Наскільки я бачу, Ітан не демонструє якихось найбільш очевидних ознак жертви жорстокого поводження з дітьми: на обличчі й руках немає ніяких слідів, він у цілому жвавий та незамкнений (хоча, він таки плакав двічі, не забуватимемо про це), з гігієною все в порядку. Та це все лише зовнішнє враження, лише побіжний погляд. І він, врешті-решт, стоїть у мене на кухні, жбурляючи нервові погляди на свій дім за сквером.

Посуваю крісло назад до столу.

— Я хочу, щоб у тебе був мій номер телефону, — кажу я йому.

Він киває — з неохотою, як мені видається, але все одно.

— Можете його мені записати?

— У тебе немає свого телефона?

Ітан хитає головою.

— Він… Тато не дозволяє мені. — Він хлюпає носом. — Електронної пошти у мене також немає.

Не дивно. Я витягаю старий чек із шухляди, шкрябаю на ньому номер. Після четвертої цифри усвідомлюю, що пишу свій старий робочий номер, аварійну лінію, яку я приберігала для своїх клієнтів. «1-800-АННА-НЕГАЙНО»[163], — жартував Ед.

— Вибач. Не той номер. — Я перекреслюю його лінією, тоді пишу правильний. Коли я знову підводжу погляд, він стоїть біля дверей до кухні, дивиться на свій будинок за сквером.

— Тобі необов’язково туди повертатися, — кажу я.

Він обертається. Вагається. Хитає головою.

— Мені треба додому.

Я киваю, подаю йому папірець. Ітан кладе його до кишені.

— Можеш дзвонити мені будь-коли, — кажу я. — І дай цей номер також своїй мамі, будь ласка.

— Добре. — Він іде до дверей, розкинувши плечі, спина пряма. Ніби готується до бою, думаю я.

— Ітане?

Він повертається, тримаючись за дверну ручку.

— Я серйозно. Будь-коли.

Він киває. Тоді відчиняє двері й виходить.

Я повертаюся до вікна, спостерігаю за тим, як він йде через сквер, підіймається сходами, запихає у замок ключ. Якусь мить вагається, переводить подих. А тоді зникає всередині.

26

Десь за дві години по тому рештки вина прослизають до мого горла, і я ставлю порожню пляшку на журнальний столик. Обережно підводжуся, тоді мене хилить убік, наче секундну стрілку годинника.

Ні. Волочи себе до спальні. До ванної.

Під струменем душу останні кілька днів наводнюють мій мозок, заповнюють тамтешні розколи, затоплюють порожнини: Ітан плаче на дивані; доктор Філдінґ дивиться крізь свої напружно блискучі окуляри; Біна впирається ногою в мою спину; та нуртована ніч, коли до мене прийшла Джейн. Голос Еда. Девід із ножем. Алістер — хороший чоловік, хороший батько. Ті крики.

Вичавлюю слизняка із шампуню собі на долоню та неуважно втираю його собі у волосся. Під ногами відчувається приплив води.

І пігулки… Господи, пігулки. «Це сильні психотропи, Анно, — попереджав мене доктор Філдінґ ще від самого початку, коли у мене все пливло перед очима від знеболювальних. — Приймай їх із розумом».

Я спираюсь долонями на стіну, звішую голову під краном, заховавши обличчя у темній печері волосся. Зі мною, всередині мене щось відбувається, щось небезпечне й нове. Воно пустило корені, наче отруйне дерево; корені ростуть, розгалужуються, в’ються ліанами довкола моїх нутрощів, легень, серця. «Пігулки», — промовляю я м’яким тихим голосом, ледь чутним серед усе потужнішого гуркоту, так ніби я говорю під водою.

Рука пише ієрогліфи на склі. Я розплющую очі й дивлюся на ці написи. Знову й знову на дверях душової мої пальці виводять ім’я Джейн Расселл.

Четвер, 4 листопада

27

Він лежить на спині. Я пробігаю пальцями вздовж частоколу темного волосся, що розділяє його торс від пупка до грудей.

— Мені подобається твоє тіло, — кажу я йому.

Він зітхає й усміхається.

— Дарма, — каже; а тоді, доки моя рука відпочиває в заглибинах його шиї, він починає перелічувати кожен свій недолік: суха шкіра, що, ніби терраццо[164], розпростерлася по спині; самотня родимка поміж лопаток, наче ескімос, якого кинули напризволяще посеред зморщеної криги; деформований ніготь; горбкуваті зап’ястки; дрібний білий шрам, що дефісом з’єднує його ніздрі.