Тим часом Обормоти згадали про Розу Шаланду, та раптом вона сама з'явилася.

– Здоровенькі були, Обормотики! А де ж молодшенький?

Обормоти тільки сумовито головами похитали.

– Зник, значить? Та на горюйте-бо, знайдеться. Це дітей крадуть, а він же не маля. Притулився, мабуть, біля якоїсь, та й забув за все.

Поява Рози Шаланди насторожила капітана. Закликавши на допомогу дедуктивний метод, він почав в'язати кінці, та нічого путнього з того не виходило.

– А я вже тепер киянка, можете мене поздоровити, – похвалилася Роза і крутнулася перед дзеркалом. – А я ще нічого, га? Чи не правда, в мені є щось венеричне, і я сама, як Венера?

Обормоти зі сміху навіть зі стільців попадали, та, згадавши про Миколу, знову посмутніли. Їм було не до Шаланди.

Шаланда навіть образилася на ту неуважність і, щоб досадити Обормотам, почала лащитися до Півтораівана, пестливо називаючи його і «довгенький», і «сухорлявенький», і навіть «глистявенький». Це враз наштовхнуло винахідливого аґента на геніальну ідею.

– Слухайте, – вигукнув він, – чим ото так печалитися, давайте щось зорганізуємо!

– Правда! – підтримала Шаланда. – А то вже дуже воно сумно на цьому світі.

І удвох почали розкачувати Обормотів. Розкачували доти, аж поки Обормоти не махнули на все рукою і крикнули:

– Хай живе життя і хай живе здоровий глузд!

– Ура! – загорлала Роза Шаланда й, зваливши Обормотів на ліжко, почала їх лоскотати. Ті попросили пардону, і вся компанія поперла в місто шукати розваг.

– У мене тут є одна знайома, – сказав Півтораівана, – місцячко – перша кляса. Ви мене тут, у сквері, зачекайте, а я піду на розвідку.

Півтораівана зник.

Місцячко, яке він мав на увазі, було його власною квартирою, а знайома – власною дружиною. Дружину він застав удома, і ось яка між ними відбулася розмова:

– Кісо, ти повинна мені допомогти в одній важливій справі.

– Саме?

– Мова йде про шпигунів. Хоч це й державна таємниця, але оскільки все зайшло в глухий кут, про дещо я тебе поінформую.

Півтораівана коротко розповів про свої останні оперативні дії.

– Це все, що я тобі можу сказати, поза тим нічого більш.

– Я зрозуміла тільки одне – що ти гориш.

– Горю.

– Вельми цим задоволена. Хоч раз щигля дістав по носі. Ну, так у чому, не розумію, можу бути корисною?

– Ти знаєш, є прислів'я: де чорт не пролізе, там жінка пройде.

– Отже, де ти не проліз – там повинна пройти я? Цікаво.

– У мене виник плян. Ми зараз організуємо тут пиятику, і я тебе познайомлю з тими Обормотами.

– Далі.

– Кинь свій скепсис. Справа надто серйозна. Державного, розумієш, значення. Якщо мені вдасться розплутати її до кінця, – я майор, а ти... Які хочеш витребеньки – все задовольню. Слово офіцера.

– О!

– На тебе покладається лише одне: вивідати, де перебуває молодший Обормот.

– Яким чином?

– О чорт! Яким хочеш. Тільки вивідай. Розіграй з себе повію, навіть переспи з отими балбесами, якщо треба, але вивідай, вивідай.

Кіса закопилила губи

– Ти не жалієш свою кішечку.

– І жалію, і люблю, і ладен для тебе на все. Але, коли цього вимагають інтереси батьківщини, я кидаю на карту все. Навіть тебе. Кісонько...

І Півтораівана навіть сльозу пустив.

– А може б, якось інакше? – надулася Кіса.

– Досить. Ти член партії і розумій це як наказ.

Кіса зітхнула й полізла в гардероб.

– Ну й гаразд, – повеселішав знаменитий розвідник. – Моральна етика розвідника одна – обов'язок. Все інше – химера.

І Півтораівана кинувся підключати свої маґнетофони.

Коли капітан повернувся, він застав Обормотів у такому стані, наче їх покусав скажений пес. Вони галасували, розмахували руками, і даремно Роза Шаланда намагалася їх заспокоїти. Побачивши Півтораівана, вони накинулися на нього.

– Де гепард? – зловісно блиснули брати очима.

За тим усім клопотом брати зовсім забули про гепарда і лише тепер раптом зауважили, що чогось ніби не вистачає. У свою чергу капітан настільки захопився дедукцією, що гепард зовсім вискочив у нього з голови.

– Гепард? – роззявив рота Дзюба. – Гепард!

Капітан ляснув себе по лобі.

–Щоб він був здох! Забув.

– Де гепард?

Капітан застогнав. Цього ще бракувало! І він почав запевняти братів, що нічого особливого не трапилось, що гепард у бюро послуг, і що хай він ще й сьогодні там побуде. Та все було даремно.

– Хочемо гепарда, – вперто твердили Обормоти.

Нічого не лишалося робити, як їхати на Червоноармійську. Там їх чекав скандал. Гепард буквально тероризував працівників бюро послуг, загнавши всіх до якоїсь комірчини, де вони й відсиджувалися вже третій день без води і їжі. Сам він особливо не страждав, бо переловив усіх котів, які обслуговували бюро послуг. Йому тільки хотілося пити, тому він був злий, як тигр. Та варто було тільки Обормотам переступити поріг, як гепард з радощів зґедзився. Він зробив кілька сальто і облизав усім обличчя по черзі, не обминувши й Розу Шаланду. Та зо страху мало не зомліла.

Коли співробітників витягли з комірчини, ті ледве трималися на ногах, але, отямившись, зняли такий галас, що Обормоти пригрозили залишити гепарда знову. Тоді ті втихомирилися і попрохали лише відшкодувати збитки, бо бюро послуг за останні дні втратило всю клієнтуру. Обормоти щедро розплатилися і насамперед пішли поїти гепардика київським квасом. Півтораівана тільки зітхав та все поглядав на годинник – що як Кіса передумала й кудись утече? Тоді – амба. Він так зненавидів клятого гепарда, що не міг спокійно на нього дивитися. І дивна річ: чим. більше ненавидів капітан гепарда, тим більше той лащився до нього. Капітан ладен був з усього того загарчати і знову забігати навкарачки.

Півтораівана полегшено зітхнув, коли побачив, що стіл сервіровано, і Кіса не підвела. Гепарда упхали до ванної і кинули шинку, щоб не сумував. Дзюба підморгнув Кісі, Кіса – Дзюбі, і все закуріло.

Оскільки справа набула державного значення, Кіса продумала всі перипетії гулянки до найменшої дрібниці. Стіл було сервіровано за останнім словом гастрономічної науки. Портрети вождів на стіні й картину Шишкіна «Ведмеді на лісозаготівлі»* було замінено на дешеву еротику цілком певного призначення. «Молодець, Кіса», – відзначив капітан, не приховуючи задоволення.

Кісин туалет був екстра і справжній цімус і викликав навіть спалах заздрощів Рози Шаланди. Пристойна на перший погляд сукня, закрита по саму шию, відкривала ззаду всю спину аж до ямки; а спереду від найменшого руху відкривалися ноги до самого заповітного місця, до речі, нічим не завуальованого.

Пікантність вечора підкреслювалась також деякими дрібничками французького виробництва, що їх у свій час привіз із Парижу Півтораівана як своєрідні сувеніри. Так, наприклад, варто було тільки всім сісти на стільці, як з-під кожного і з-під кожної раптом покотилася така хвиля звуків, характер яких не вимагав пояснень. Імітація була настільки реальною, що примусила Розу Шаланду почервоніти і сконфузила спочатку навіть Обормотів. Потім, зрозумівши, всі зареготали. Коли брати потягли до себе тістечка, вони із здивованням побачили звичайну купу екскрементів і механічно навіть понюхали, що викликало ще більший сміх, бо тістечка були пластмасові. Нарешті, варто було тільки Шаланді відкрити гірчичницю, як звідти вискочила пластмасова подоба мерзи, про яку Вольтер казав, що її створено в однаковій мірі і для високої місії, і для низького призначення – і гаратнула дівчину по лобі. Роза аж очі вирячила на той фалос. Можливо, когось така сцена і шокуватиме – та, власне, чому вона має шокувати? Адже таким-от побитом у Країні Чудес засвоювали європейську культуру. І Обормоти це зрозуміли й схвально посміялися разом з усіма. Коли ж усе ще ошелешена Роза навіть поторкала пальцем те чудодиво, всі зо сміху попадали на підлогу і півгодини дриґали ногами.Загалом, усе йшло за добре розробленим пляном. Кіса чарувала, а Півтораівана весело потирав руки.