– Радий вітати вас у Сочі, – дещо церемонно схилив він голову і потис кожному руку.

Перед капітаном Бендер на мить зупинився і задер голову, щоб краще роздивитися.

– Десь я вже вас бачив, – сказав він.

– Месьє ЗюбА, – відрекомендували Півтораівана Обормоти.

«Або Дзюба», – мовив до себе Бендер, згадавши допити в Органах, пов'язані з діямантами.

У свою чергу впізнав Бендера і капітан.

«Цього мені ще бракувало», – промайнуло в капітановій голові.

– Сеньйори, – сказав великий комбінатор, – прошу в мій «ЗІМ». Піклування про вашу долю я беру на себе.

– Ми завжди були тої думки, що ви справжній джентльмен, – потиснули йому знову руку Обормоти.

– Ця собачка теж з вами? – на всяк випадок відступив Бендер.

– Це не собачка, а гепардик, – пояснили Обормоти.

Будинок, куди їх привів Бендер, був цілком пристойний і досить просторий, хоча і вражав своєю непомірною ціною. Проте, як ми знаємо, для Обормотів це не мало істотного значення. Вони тут же, не торгуючись, вийняли гаманці й розплатилися з Бендером до останнього карбованця, ще й накинули на півлітра. Це справило на того враження. Великий комбінатор зразу зметикував, що близнюки – то золота рибка, яку не слід випускати з акваріюму. Побажавши щасливих снів, він запросив усіх до себе назавтра в гості.

Коли наступного дня за вказаною адресою Обормоти відшукали резиденцію Бендера, в вічі їм, насамперед, кинулася скромна емальована табличка на залізній фіртці:

Господар був не сам. На веранді за столом сиділо двоє громадян: один грубий, другий грубший, які досить недбало кивнули Обормотам, коли ті ввійшли в супроводі Півтораівана і гепарда. З цього ті зробили висновок, що мають справу з дуже-дуже поважними особами.

Побачивши гепарда, дуже-дуже поважні особи спершу подумали, що перед ними якісь дресирувальники, але коли під час розмови виявилося коло знайомств Обормотів, змінилися зразу і тон, і поведінка обох товстунів. Тепер вони вже розмовляли, як рівні з рівними, і навіть дозволили собі жартувати.

– Між іншим, – згадали Обормоти, – як розуміти оту табличку на фіртці?

При цьому питанні обидва високопоставлених посміхнулися, а Бендер скромно опустив повіки.

– Це моя сочинська практика, – не зовсім охоче сказав нарешті він. — Улітку, як ви вже колись чули, я відпочиваю в Сочі. Сидіти без діла – не моя звичка. От і практикую помаленьку.

– І непогано, – ствердили товстуни.

– Служу Країні Чудес, – молитовно склав руки великий комбінатор.

– Ми, як клієнти Остапа Бендера, виносимо велику подяку за все, що він для нас зробив, робить і робитиме.

– А в чому, власне, річ? – спитали Обормоти.

– Хіба ви не читали таблички?

– Читали і навіть не раз перечитали, але чи не можна конкретніше?

– Будь ласка. При моїй комплекції, наприклад, я важив двісті.

– Кіло? – аж підскочили Обормоти.

– Та вже ж не грамів. Двісті кіло. Це треба розуміти. Коли я приїжджав на роботу в міністерство, на другий поверх мене піднімали на ліфті, а потім вели попід руки – так розперло мене в усі боки. Що поробиш – відповідальна робота. А от зараз я важу сто.

– Сто?

– Сто. А чому? Метода Остапа Бендера. Мене лікували кращі кремлівські лікарі – а я все гладшав. Мене щороку двічі возили по курортах – а я все грубшав. І тільки єдина людина, ось – сама скромність – врятувала мене. Гляньте лишень на мого колегу – в нього очей вже не видко. Та він тільки починає лікувальний курс. Подивитеся на нього потім, і ви зрозумієте, яка геніяльна річ – метода Остапа Бендера.

Обормоти і Півтораівана глянули на Бендера. Великий комбінатор сидів, трохи зігнутий під тягарем тої серії компліментів. В очах Обормотів він ураз піднісся на неосяжну височінь.

– Бажалося б усе ж знати, коли це не секрет, у чому ж суть тої незвичайної методи?

– Суть? З Вашого дозволу, – кивнув стокілограмовий клієнт у бік Бендера. – Отже – суть. Як і все геніяльне – геніяльно просто. Приходжу я вперше, пояснюю: так, мовляв, і так. Мене, зауважте, навіть не вислуховують стетоскопом, не мацають з усіх боків, чого я, до речі, не люблю, бо страх боюся лоскоту. Мене, знову зауважте, зразу на вагу. Двісті. Починається перший сеанс. Роздягаюсь. Вводять мене в кімнату. Ззаду замок – кляц. Не встиг озирнутися – вбігає отаке чорнявеньке голе дівча і кричить: «Упіймаєш – буду твоя!» Ну як тут устоїш перед такою спокусою? Ех, будь що буде! Біжу, черево гойдається, а я біжу. А воно, капосне, то туди, то сюди, та ха-ха, та хі-хі. Тільки ось-ось доторкнусь, а воно з-під рук. Захекався, ледве дихаю, а біжу. Може, з півгодини бігав – впав. А воно – хі-хі та й ходу. Замок – кляц. Входить Бендер. «Досить, – каже, – на вагу». Зважили: п'ять кіло як не було. Ну, думаю, добряче лікуваннячко. Саме для мене. Стривай же, удруге не втечеш. Наступного дня знову мене туди. Замок – кляц. Вбігає бльондинка з такими-от формами, і з таким, знаєте, викликом: «Упіймаєш – твоя!» Ну і пішов крос. Тільки знову щось не те – духу не вистачає. Мало не заплакав, коли і ця втекла. На вагу мене – ще десять геть. І так щодня: то брюнетка, то шатенка, то тоненька, то товстенька. Де він тільки їх стільки понабирав? Гублю кілограми, а діла нема. Що не вхоплю котру вислизне. Десь за два тижні почуваю – не той вже: і сили більше, і серце ліпше. Ну гадаю, тепер мене не візьмеш за руп за двадцять. І оце вчора іду я на черговий сеанс, облизуюсь, мов кіт на сметану: перед очима так і сновигають – то бльондинки, то брюнетки. Роздягаюся, розправив груди, куди вже й живіт дівся! Входжу. Ззаду замок – кляц. Стою, мов гладіятор. Побачимо сьогодні, чия візьме. Входить — тільки не дівка, а отакенний голий вірмешка. Глянув я, і ноги до підлоги прикипіли. А той: «Упіймаю – мій будеш!» Ну, – тут я ходу, де й сила взялася. Я туди, я сюди кручусь, як в'юн, а той за мною. Думав, серце через горлянку вилетить. Бігав, мабуть, з годину, та ще й швидкість яка! Ледве не вхопив, чортів син! А тут двері – кляц! На вагу. Двадцять кіло за один раз. Не знаю, чим він мене завтра почастує, а сто кіло таки втратив. І такса цілком пристойна – тисяча за кожне кіло. Ось що значить метода Остапа Бендера. А ви кажете.

– Та ми нічого не кажемо, – почали виправдовуватись Обормоти, але стокілограмовий клієнт провадив своє:

– І не кажіть, бо тут жодне казання ні до чого. Остапбендерівську методу зганяння жиру з відповідальних осіб слід досконало вивчити і слід зобов'язати міністерство охорони здоров'я удосконалити цю методу і, вдосконаливши, поставити її на службу збереження здоров'я керівних товаришів.

Обормоти приєдналися до цієї думки високоповажного клієнта і у свою чергу зауважили, що слід було б також видати низку відповідних брошур з ґрифом «Для службового користування». Ця думка дуже сподобалася в.п. клієнтові, і в.п. клієнт навіть витяг бльокнота і занотував для пам'яти.

Про себе Обормоти подумали, що обов'язково опишуть методу Бендера у своєму щоденнику, а також висвітлять значення цієї методи в громадсько-суспільному житті Країни Чудес.

***

З першого ж дня між Остапом Бендером і капітаном Дзюбою виникла холодна війна. Перший підозрівав, що Дзюба виношує щодо нього якісь таємні пляни, а другий – що знайомство Бендера з Обормотами не випадкове, і що в цих взаєминах слід розібратися. Отож зовні обоє були дуже чемні, а потай кидали один на одного гострі погляди. Бендер побоювався, чи не напав, часом, капітан на золотий слід. У нього виникла навіть думка змінити схрон, на всяк випадок. Та поки що він зайняв вичікувальну позицію, але постійно був напоготові. З другого боку, він всебічно обсервовував Обормотів, відчуваючи якесь мимовільне хвилювання. Трохи подумавши, Бендер викликав з Одеси відому нам Тату, яка в усіх відношеннях могла бути корисною.