СМІХОВИНКИ

(дрібушечки нашої психології)

Діти на цвинтарі грали в гестапо

Замордували старого Остапа.

Тільки і було у діток вини.

Люди сміялись: ото жартуни!

Дівчинка в полі ґранату знайшла.

Що то? – спитала у татка вона.

Смикни кілечко, – їй татко сказав.

Довго метеликом бантик літав.

Діти до школи принесли фугас,

Вибух лиш трішечки школу потряс.

Школа стоїть, а з дітей лиш лайно.

Довго сміялись над тим в РВНО.

Що то є? – хлопчик на штепсель вказав.

Пальчик встроми, – із гостей хтось сказав.

Хлопчик упав і обвуглились кості.

Довго із жарту сміялися гості.

На магістралі трамвай взяв розгін,

Врізався враз в піонерський загін.

На те видовисько натовп примчав,

Довго оглушливий регіт лунав.

Діткам у кашку сипнув хтось нітріт.

Реву такого не чув іще світ.

Збіглись на ґвалт той в садочок мами.

Що вже і сміху було, чорт візьми!

Жінка з коханцем жила кілька літ,

Ну й нагуляла з ним, звісно, живіт.

Муж на розлуку заяву подав.

Суд розсміявся: немає підстав!

Вибухла десь там якась там АЕС.

То було, дійсно, чудисько з чудес.

Що вже і реготу, хай йому чорт!

Зо сміху вмерло людей кілька сот.*

Кожен куплет, товариші, має такий собі рефренчик:

Сміх, сміха, сміхові, сміх, сміхом, смісі,

що, таким чином, є втіленням сміху, бреньчить ним, бо будується, як бачите, на відмінках того іменника. Я гадаю, що наші славні країнчудесівські композитори зацікавляться музичним тонусом моєї вірші.

Були оплески і ще раз оплески. Хтось навіть вніс пропозицію представити автора на державну премію, бо то, прецінь, глибоко психологічна річ; хтось пропонував клопотати перед країнчудесівською Президією дати авторові принаймні два ордени за ту конгеніальну річ, та все попсував один кацапура, який загримів на всю залю:

У тебя не голова, а седалище,

В жилах твоих моча, а не кровь.

Засадить бы тебя во влагалище,

А потом уж родить тебя вновь.*

Це вже був повний конфуз. Що не кажи – москаль. Зі своїм братом-хохлом ще посперечаєшся. А з отим... ліпше тихіше, ласкавіше. Не приведи і не дай, Господи.

Отож після того не могло бути й мови про премію та ордени. Зрештою, чого це я так розписався? Усе те можна вичитати і в центральній пресі, повний звіт. Отож і вичитуйте на здоров'я!

Я ж тільки можу сказати: Обормоти були цілком задоволені, навіть більш ніж задоволені. Вони були у захваті. Шкрябарі показали себе перед усім світом як неперевершені майстри країнчудесівського слова, метафор, – усього того, про що згадується в солідній «Поетиці»*.

Отож і поплескаймо і ми в долоні – не попухнуть.

***

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. Обормоти їдуть на курорт і зустрічають великого комбінатора

Повернувшись з термінової поїздки в Москву (ми змалювали те в попередньому розділі), двоє Обормотів були приємно вражені несподіваною появою молодшого Обормота, якого вже розшукувала вся міліція Країни Чудес. Вигляд молодшого Обормота був більш ніж оригінальний: сіренькі полотняні штанці, вишита сорочка з кутасами*, дірявий бриль.

Обіймам не було кінця.

Той гармидер почув у своїй кімнаті Півтораівана і з досади, що його так обійшли, застогнав.

Микола коротко розповів братам про свої пригоди, оминувши лише епізод з трьома бідовими дівчатами. Коли він оповів, як бандити посадовили його на розпечену плиту і як він себе повів, брати крикнули «герой!» і почали його підкидати. Згадавши про Кісу, вони натякнули Миколі, що після того всього не гріх було б і розважитися з якоюсь чарівницею. Однак, на їх подив, Микола, зачувши про жінок, раптом зблід і навіть захитався.

Брати були дуже тим здивовані, але пояснили все це втомою. Ще б пак, стільки перенести! Минали, проте, дні, а молодший Обормот, варто було тільки забалакати про жінок, починав одразу тремтіти, мов у лихоманці. Брати навіть зауважили, що той подер усі фото й малюнки, де фігурували жінки. Занепокоєні цим, вони, викликали того самого лікаря, що лікував Півтораівана.

– Нарешті, – сказав той, – я так і знав, що хтось тут ще повинен позбутися глузду.

Обормоти зауважили, що вони дуже раді зробити лікареві цю приємність.

Оглянувши молодшого Обормота, лікар порадив негайно відправити його на курорт, бо, на його думку, він переніс якесь нервове зрушення.

– Ми так і гадали, – зраділи Обормоти, що тому нічого особливого не загрожує.

Одержавши солідний гонорар, лікар на прощання сказав, що він сподівається ще бути для кого-небудь з них корисним, на що брати чемно відповіли, що вони сподіваються також.

– Якщо їхати – то зараз, негайно, – сказали старші Обормоти, стурбовано дивлячись на молодшого. – Треба тільки попрощатися з Шаландою.

Молодшому Обормотові зробилося млосно і він захитався.

– І з Кісою, – додали вони.

Молодший Обормот знепритомнів. Йому піднесли нашатирю і посадовили на канапу.

– Їдемо сьогодні ж, без усяких прощань, – твердо сказали брати. – Але куди?

Поглянули на мапу й позначили: Сочі. Там завжди відпочиває усе значне і навіть вожді. Все те, звичайно, підслухав капітан. Дзюба і, щоб перехопити ініціятиву, не гаючись прийшов до Обормотів.

– Пробачте, що турбую, але я мушу вас залишити.

– Що? як? – кинулися до нього.

– Щойно одержав звістку, – не змигнув оком капітан, – що моя улюблена тьотя десь на Кавказі, і я їду в Сочі.

– У Сочі?

Обормоти навіть роти роззявили від подиву. Який збіг!

– Містика!

– І вже вдруге. Яка тема для філософського трактату! та ще й з позицій марксистсько-ленінської діялектики! Глибина!

Обормоти схвильовано забігали по кімнаті, після чого сказали з деяким навіть збентеженням:

– Справа в тому, що ми теж їдемо в Сочі. Збіг? Містика? Га?

Великий розвідник теж висловив здивування такому збігові обставин. Нема сумніву, Обормоти були вельми раді що спілка три плюс один продовжує існувати. Таким чином, капітан знову здобув можливість безборонно стежити за Обормотами. От що значить перехоплена ініціатива! Пізніше ця винахідливість Півтораівана почала фігурувати в усіх посібниках для вищих шкіл розвідки і контррозвідки Країни Чудес під назвою: «Прецедент Дзюби як класичний зразок перехоплення ініціятиви».

Перед від'їздом Обормоти написали Розі Шаланді листа, в якому попрохали її переселитися до тарасівського будинку, поки вони купатимуться в Чорному морі.

Клопіт був лише з гепардом. Але завдяки деяким знайомствам цю справу вдалося полагодити, і гепард одержав право летіти літаком разом з Обормотами.

Того ж вечора три плюс один і гепард уже були в Сочі.

Тільки-но зійшли вони з трапу літака, як зразу трапили в обійми сочинських комерсантів, що навперебій пропонували приватні кімнатки для чорних диких курортників.

– Жодних кімнаток! – замахали руками Обормоти. – Будинок, зрозуміло? І щоб з усіма вигодами.

– Можна і будинок, – проштовхнувся до них якийсь суб'єкт, глянувши на якого, близнюки мало не впали з подиву. Перед ними стояв великий комбінатор.

– Бендер! – закричали Обормоти.

– Хелоу! – відгукнувся той, не менш здивований і несподіваною зустріччю, і аристократичним обормотівським виглядом. Тут він згадав про сорок чемоданів і занепокоєно глянув на близнюків. Проте їх очі висловлювали лише радість, і Остап Бендер знову заспокоївся.