– Ну як там – він же Іванов, він же Петров.

– Ви що?

– Спокійно, громадяни, давайте не будемо.

– Ні, ні, давайте все ж будемо. Ми – Обормоти.

– Ну так що?

– Що – що?

– Прошу не щокати, а відповідати на запитання. Хто з вас Обормот?

– Усі троє.

– Чому троє, коли вас двоє?

Обормоти перезирнулися і тут тільки зауважили., що відсутній найменший Обормот – Микола. Це було дивно. Щоб троє були без одного – такого ще не траплялося. Обидва Обормоти хотіли було кинутися на розшуки, але їх затримали.

– Е, ні! не вийде! Таким злісним хуліганам, як ви, місце лише за ґратами. Це ви викинули з вікна ресторації «Метро» громадянина Попенченка?

– Не викинули, а дали в щелепу. Викинувся він уже сам, – уточнили брати.

– Значить, факту бійки ви не заперечуєте?

– Не. заперечуємо.

– Підпишіть протокол.

– Будь ласка. Можна йти?

– Можна, але тільки в камеру.

– Тобто?

– А ось так. Бурмило, забери заарештованих.

– Е, ні! – вигукнули вже собі Обормоти. – Так справа не піде. Дзвоніть голові міськради.

– Нащо?

– Побачите.

Міліціонери знизали плечима, але подзвонили. Удав як почув, що Обормоти в міліції, просто осатанів.

– Ви що?! телепні! бовдури! віслюки! та я вас!.. Негайно! зараз же!. і пробачення попросити! Ясно?

– Єсть попросити пробачення! – гаркнули в телефон міліціонери і, обернувшись до Обормотів, проспівали:

Прости мене, мила,

Що ти мене била...

Після чого накостиляли боксерові по шиї і посадили його замість Обормотів. щоб знав порядок і не вилітав через вікна, коли б’ють.

Обормоти потиснули руки міліціонерам і пішли шукати третього брата.

Тим часом з Миколою Обормотом відбувалися дивні речі. Під час загальної колотнечі двоє підозрілих типів, користуючись моментом, оглушили молодшого Обормота і потягли за собою. Заштовхнувши його при допомозі дружинників в авто, що стояло в пасажі, лиходії дали газу – і тільки їх бачили. Таємниця цього ґанґстерського нападу була дуже простою: двоє темних суб'єктів вже давно стежили за грошовитими близнюками і тільки чекали нагоди, щоб когось із них поцупити. Нагода, як бачимо, трапилась. Викрадення молодшого Обормота не пройшло, однак, повз увагу невсипущого капітана Дзюби. Бачачи, що двох Обормотів забрала міліція, і будучи з цього боку спокійним, Півтораівана кинувся в перше ж таксі і звелів шоферові триматися за синьою «Волгою», що мчала перед ними. І ось по Житомирському шосе почалася гонитва на зразок ґанґстерських фільмів. Капітана не залишала думка, що викрадення молодшого Обормота має під собою політичний ґрунт, а можливо, просто інсценізоване з певною метою. На таких речах Півтораівана вже не одну собаку з'їв. Він ще не знав, як діяти на далі, але вважав, що насамперед не слід випускати з поля зору синю «Волгу». Проте капітанові не повезло. Як на лихо, таксі зупинив автоінспектор за перевищення швидкости; і поки Дзюба показав інспекторові своє посвідчення, «Волги» й слід захолов. Розгніваний капітан показав інспекторові на прощання кулака, і той почухав потилицю.

Микола Обормот очуняв в якійсь хатині, куди його завезли країнчудесівські ґанґстери. Нічого не розуміючи, він тільки кліпав очима.

– Очухався? – пнув його ногою здоровий парубійко. – Може, поговоримо?

Молодший Обормот хотів поворухнутися – та дідька лисого! Його сповили, мов немовля.

– От що, – сів біля нього здоровило, – твої кишені ми потривожили, але то для нас дрібнички. Ти ліпше скажи, де золото? Мовчиш? Ну-ну, мовчи.

– А якщо я хочу пісі? – сказав Обормот.

Ґанґстери вилаялися, але розв'язали Обормотові ноги, вивели надвір і навіть розстібнули ширінку, щоб не звільняти йому рук.

– Ну, довго ти ще будеш дзюрити? – штовхнули вони полоненого, бачачи, що тому кінця не буде. – Бач, як надудлився.

Коли Обормота знову привели до хати, він тепер тільки і думав, як би його втекти.

– Якщо хочеш бути живий, – сказали бандити, – то розв'язуй язика. Як кажуть у романах: баш на баш, життя чи гаманець.

Але молодший Обормот тільки розсміявся.

– Та він глузує з нас! – вигукнули ґанґстери і розпалили в печі.

– Побачимо, що ти заспіваєш, коли голою с... на плиту сядеш.

Та Обормот розсміявся ще дужче. Ми вже знаємо, як у свій час випробовували свою стійкість Обормоти, сидячи на розпеченому залізі.

Коли плита почервоніла, бандити стягли з Обормота штани і підштовхнули до печі. Та, на їх подив, той сам, без допомоги, скочив задом на плиту й сів, ніби то було звичайне крісло. Сів, і навіть весело підморгнув.

Побачивши таке чудодиво, бандити на мить остовпіли. Тим скористався Обормот: він раптово вдарив ногою по відру з окропом, і так влучно, що обварив пики обох ґанґстерів. Поки ті верещали, лазячи навпомацки по хаті, Микола Обормот вискочив на подвір'я і, як був без штанів, кинувся городами навтьоки. Не знаючи, які тут люди і що то за люди, він подався подалі від села, простуючи до лісу. Був ранок, на дорогах сновигали люди, і йти без штанів справа була не абияка приємна. Час од часу доводилося залазити з кущі або ховатися в кукурудзу. Добравшись до лісу, Микола Обормот надибав кам'яну брилу з гострими краями і, скориставшись нею, перетер мотуз, що ним були зв'язані руки. Тепер він міг зайнятися туалетом. Скинувши спідню сорочку, він натяг рукави на ноги, так що вийшло щось подібне до індуського вбрання.

В такому вигляді вже можна було вийти на люди. Біда була ще в тому, що Обормот не мав ні копійки грошей. Але й цьому можна було зарадити, бо арґентинська закваска витягла б його з будь-якого становища.

Насамперед треба було зорієнтуватися, куди саме закинула його нечиста сила. Вийшовши на шосе, Обормот побачив на стовпі табличку з написом: «ДО БЕРДИЧЕВА 10 км». Тепер все було ясно, і він потопав до Бердичева.

Була саме неділя, і Бердичів, як завжди в цей день, гудів, мов вулик. Товчок і базар тут злилися докупи, незважаючи на сувору заборону торгівлі речами вжитку. Проте традиція є традицією, і ніде вона така не живуча, як у Бердичеві. Коли Обормот доплентався до міста, він, природньо, попхався на товчок. Він не знав, що робитиме, але знав одне – тільки товчок і витягне його зі становища, в яке він трапив. Звичайно, на товчку ніхто й уваги не звернув ані на його одежу, ані на босі ноги. Покрутивши носом, бо надто вже смачно пахло їстивним, Обормот порився в кишенях піджака і витяг звідти лише пачку порнографічних карток, подарунок маршала, – грошей не було ані копійки. Покрутивши оту порнографію в руках, він раптом вдарив себе по лобі й побіг на дорогу, по якій сунув на базар народ. Обравши собі місце під деревом поруч з якимось босоногим калікою, Обормот, розклавши картки віялом, зайняв вичікувальну позицію. Як і слід було чекати, скоро біля нього скупчилися чоловіки, головним чином – вояки. Залунав сміх, посипалися жарти. Коли якась дівка намагалася встромити свого носа, її гнали геть. Оскільки подібна торгівля – монополія глухонімих, то, природньо, і наш герой вдавав з себе глухонімого: щось мугикав, жестикулював і крутив пальцями. Не минуло й півгодини, як уся маршальська порнографія була перетворена в гроші. Зраділий Обормот помчав на станцію за квитком, але тут йоги чекало розчарування, бо найближчий поїзд у бік Києва мав бути лише пізно ввечері. Перекусивши в буфеті, наш мандрівник знічев'я поплентався за місто, щоб десь під кущем виспатися – так він зморився. Надибавши невеличкий гайок, він з насолодою розтягнувся на траві.

Саме в цей час з базару через той гайок поверталися троє бідових дівчат, і саме в тому віці, коли так і кортить іноді скочити в гречку. Посідавши в холодочку трохи відпочити, дівчата завели між собою такі сороміцькі балачки, які тільки можна почути серед жінок, коли поблизу немає чоловіків. Розпалені спекою і тою розмовою, дівчата раптом зауважили під кущами нашого героя, що міцно, посвистуючи носом, спав.