Коли Обормоти вийшли з ветлікарні, то раптом почули знайоме:

– Ой бля!

І, обернувшись, зі здивуванням побачили... Розу Шаланду.

– Хай у мене пупець відсохне, якщо це не ви! – кинулася та до них.

Обормоти крикнули «ура!» і стисли Шаланду в обіймах. Пустотливий гепардик потягся й собі до неї, а Півтораівана зразу ж натис на ґудзик, щоб зафіксувати цю несподівану зустріч на плівку, і включив у кишені маґнетофон.

– Ну-бо, оповідайте, звідки ви взялися? – загаласували Обормоти. – Ми вже давно вас поховали. Але спершу поверніться – хоч глянемо, як вас роки поскубли.

Роза покрутила стегнами, і Обормоти з задоволенням відзначили, що вона хоч і погрубішала, але ще може дратувати. Справді, у своєму білому платті, що цільно облягало її шикарні форми, Роза Шаланда виглядала ще досить привабливо, хоч хто зна, скільки їй вже було років.

– Зайдемо куди-небудь, поговоримо, – запропонувала Шаланда.

– І то правда, – охоче погодилися Обормоти, – тільки, мабуть, нас з отим гепардом нікуди не пустять. Втім, ось що: ви, месьє ЗюбА, підете шукати свою улюблену тьотю і заразом захопите з собою гепардика, а ми – до ресторану.

Півтораівана аж пересмикнуло, та (нічого не зробиш) потяг гепардика за собою.

«Знову обкрутили», – скрипнув він зубами. Та раптом його осінило: він гукнув таксі й помчав на Червоноармійську* в бюро послуг.Тим часом Обормоти і Роза Шаланда теж гукнули таксі й поїхали до ресторану «Поплавок».

– Отож, як поцупили мене тоді в одеському порту, – сповідала Роза, коли випили по першій за зустріч, – то десять літ, як корова язиком злизала. А за що? Що за границею вешталась. Ніби я туди по добрій волі упхалася. Ну й наклеїли мені зраду. Ой бля! Якби ви знали, Обормотики, що мені тільки перенести довелося! І Колима, і Магадан, і Находка. Ось так – досхочу всього. Та, слава Богу, Мудрий дуба врізав – випускають потроху, ну й мені пощастило. Навіть реабілітували. Побачимо тепер, що далі буде. А все ж би було ліпше не рипатися до Одеси-мами, жила б собі десь поволеньки на островах. Побрехують багато, а мені – вже ці побрехеньки у печінках сидять. Наллємо, Обормотики, ще по чарці – з усього того на горілку потягло, не спитися б... Так. Ну, а ви ж як?

Обормоти відповіли. що у них все в порядку, і навіть грошима побрязкали.

– Це вже добре, – хитнула головою Роза Шаланда. – Десь і мені треба тут біля міста притулитися, бо в селі копійку на трудодень дають – животіння.

– Ну, прописку ми тобі влаштуємо, – поважно сказали Обормоти.

Роза зареготала.

– Ви? прописку? Дурненькі ви мої, пупці надірвете. Тут уміти треба,

Обормоти навіть образилися.

— Що ж, по-вашому, – ми не країнчудесівці?

Роза дише рукою махнула.

– Пийте ліпше, чим патякати. Дякую за турботу, але мені щось тут уже витанцьовується.

Обормоти погладили Розу Шаланду по колінцях і натякнули, що не гріх було б і старе згадати.

– Це вже ні, – вдарила та їх по руках. – Принаймні, не сьогодні. Виберімо інший час. Ліпше, Обормотики, порийтеся в кишенях, бо я на бобах.

Обормоти витягли гаманці й поклали до її сумочки жменю папірців. Крім того, старший Обормот дістав з кишені золотий годинник з браслетом і надів Розі на руку. Шаланда глянула й похитала головою.– Слухайте, – схилилася вона до них, – а ви, часом, не той… не оцим займаєтеся? – і вона зробила красномовний жест.

Брати запевнили її, що все в порядку.

– Мабуть, солідна у вас посада?

– Спадщина, – багатозначно підморгнув їй старший Оборот.

– А-а, – протягла Роза Шаланда, – ну, це інша справа. Обормотики, – встала вона, – мені вже час. О шостій ділове побачення, і я мушу йти.

Обормоти розвели руками, що поробиш? – і провели Розу до найближчої зупинки таксі.

– У Святошино!* – крикнула Шаланда шоферові й привітно помахала Обормотам рукою.

– Я заїду днями до вас! – вистромилася вона з віконця.

Тепер залишимо поки що Обормотів і поїдемо разом з Шаландою.

Роза тимчасово мешкала у своєї подруги, з якою разом поневірялася і котра вийшла на волю трохи раніше. Саме вона і взялася влаштувати Розі київську прописку. Подругу звали Катя. Це була молода ще дівчина з веселими очима і вогнепальною вдачею.

– Приїхала, нарешті! – зустріла та її. – Ось-ось має бути Федорович, а тебе нема, Став скорше посуд на стіл.

Обидві заметушилися, а Катря почала знов оповідати, як Федорович влаштував їй прописку..

– Він, звичайно, бабій, та нам з тобою не звикати. Зате діло буде. Гроші дістала? – Шаланда витрусила на стіл.

– Ось.

Катря глянула і руками сплеснула:

– Слухай, та тут же двадцять тисяч. Звідки то?

Шаланда і собі здивувалась, але виду не подала.

– Знайомих зустріла.

– Нічого собі знайомі. Мені б таких. Ну от що: мусорові вистачить двох тисяч, однак у ліжко попхається, а на решту якусь комірчину купиш, і якось будемо жити.

Тільки-но дівчата змели гроші зі столу, як до хати упхався сам начальник святошинської міліції, якого Катря називала Федоровичем.

– Можна? – просунув він голову у двері.

– Просимо, просимо! – загаласували дівчата і потягли начальника до столу.

– О! – зробив здивований вигляд Федорович (називатимемо його так), – і пляшечки, і чарочки! Ох ви, кралечки мої!

Під пахвою Федорович тримав папку, яку, пошукавши очима, поклав на шафу. Катря налляла повну, по вінця, склянку «Столичної» й піднесла на тарілочці начальникові.

– Просимо скуштувати і нас не ображати, – церемонно вклонилася вона.

– Таж я непитущий.

– Знаю, який ви непитущий. Цебра не вистачить. Пийте-бо.

– Що ти скажеш! Ну, будьмо.

І Федорович вилляв у пельку горілку. Його червоне пикате обличчя почервоніло ще дужче.

– Оце і є боротьба з алкоголем, – підморгнув він. – Де траплю на який – знищу, й по всьому.

Коли горілка розв'язала язики, дівчата зацокотіли, а Федорович, знищивши ще дві склянки «Столичної», завів «Посіяла огірочки». Дівчата пирснули і приєдналися й собі. Потім проспівали «Ой там на товчку, на базарі» і «Гей, чули, чули, чули». Після п'ятої склянки Федорович грюкнув кулаком і сказав:

– Ну а тепер, дівоньки, признавайтесь: яка справа і що за справа? Коли можна – полагодимо.

Катря запалила цигарку і пустила начальникові кілечко межи очі.

– Розі треба жити в місті. Ясно?

– Ясно, – відповів той.

– Ну то як?

– Зробимо. Щоб для таких та не зробити, – ущипнув він Катрю.

– Оце пакуночок вам, – сунула йому до кишені гроші Шаланда.

– І це ясно, – провів рукою по її стегнах начальник.

– Що, Федоровичу, створити умови? – підморгнула Катря.

– Зроби милість.

– Ну то я пішла. Мені завтра на роботу зрання. А ви собі тут насолоджуйтесь. Тільки, ідоли, щоб мені був повний порядок.

Уранці Федорович похмелився і, помацавши на прощання Розу за груди, сунув папку під пахву й подався на службу.

Не минуло, однак, і години, як він, стурбований, повернувся назад.

– Слухай, часом, не тут моя папка?

– Ви ж її з собою забрали, – здивовано глянула на нього Роза.

– Ну тоді де ж вона?

– Я ваша тьотя. Шукайте там, де загубили.

Начальник покрив увесь світ матом і вибіг, грюкнувши дверима. Хоч він і випив з похмілля півлітра «Столичної», та враз зробився тверезим, ніби й не пив. Зникла палка! Папка! А у папці секретні документи. О чорт! – треба ж було її тягати з собою. Федоровпч навіть спітнів, і сорочка прилипла до спини.. Зникла папка! Треба було їхати в управління, а папки нема. Федорович поплентався вулицями, всоте перебираючи в пам'яти, де він міг загубити ту кляту папку. Якщо він вийшов дійсно з нею, то де він міг її загубити за такий короткий час? З цими думками Федорович знову завітав до Шаланди.

– Слухай. ти впевнена, що зі мною була папка?

Роза аж у боки взялася.

– Та ви що? Зовсім отут втратили? – постукала вона по лобі.

Начальник покрив усе матом і знову поплентався по вулиці.