Єдиний кубик, що його не спіткала лиха доля, на зуботичці міцно тримала сама Мавпа. То був її меч та її грааль — вона підняла його над головою та повела перед очима у Горили. А потім щільно запхала його Горилі якнайдалі до рота. Той одразу ж захлинувся, закашлявся та виплюнув те, що так підступно Мавпа поклала йому на язик. Та Мавпа була напоготові: вона на льоту підхопила білу вогку грудочку і, склавши долонь човником, затулила Горилі вуста. І поки охоплені панікою олені неслися до виходу, Мавпа міцно притискала свою долоню до його вуст; їхні погляди зустрілися, і доки він жував, і доки не проковтнув той єдиний кавалок, вона не зводила з нього очей. Аж поки не відчула, як потужні м’язи могутньої руки, що досі міцно тримали її руку, відхиляючи її, мимоволі слабшають і відпускають її з розумінням.

Зомбі

То був не хто інший, як Ґрифін Вілсон: саме він запропонував теорію дееволюції. Викапаний злий геній, у класі органічної хімії він сидів позаду мене через два ряди. Так от, він то й став першим, хто зазіхнув на Великий стрибок[38] назад.

Це знають усі, бо водночас із ним у кабінеті шкільної медсестри, коли він і здійснив цей свій стрибок, була Триша Джедінґ. Триша якраз лежала тоді за паперовою фіранкою на іншій кушетці, удаючи, ніби в неї «критичні дні», щоб не писати лячну контрольну роботу з перспектив східних цивілізацій. Вона сказала, що чула гучне «біп!», та не приділила тому належної уваги. Коли Триша Джедінґ разом із шкільною медсестрою знайшли Ґрифіна Вілсона на його кушетці, то вони спочатку вирішили, що Вілсон — манекен, якого використовують під час тренувань із серцево-легеневої реанімації (просто кажучи, диханні рот у рот з непрямим масажем серця). Він практично не дихав. І майже не рухався. Вони були вирішили, що це просто жарт, бо його гаманець усе ще був стиснутий між його зубами, а електричні дроти й досі були приклеєні до обох боків його чола. З’ясувалося — ні.

У руках він усе ще тримав скриньку завбільшки зі словник, натискаючи, наче паралізований, на велику червону кнопку. Усі бачили цю скриньку так часто, що насилу впізнали, хоча раніше вона висіла на стіні шкільного медкабінету — то був серцевий дефібрилятор. Саме так: апарат для надання екстреної допомоги при раптовій зупинці серця, автоматичний зовнішній дефібрилятор (АЗД)[39]. Судячи з усього, Ґрифін стягнув його і прочитав інструкції. Просто зняв вощений папір із клейких деталей і приліпив електроди до обох скронь. «Відліпив-приліпив» — ось тобі й лоботомія «зроби собі сам». Усе аж так просто, що й шістнадцятирічний підліток докумекає.

На уроках англійської літератури у міс Чен ми якось вчили «Бути чи не бути»[40]. Та між «буттям» і «небуттям» існує велика сіра зона. Можливо, у часи Шекспіра люди мали лише два варіанти. Ґрифін же Вілсон зрозумів, що академічні оцінні тести SAT[41] — то просто брама до тлінного й лайнового життя. До взяття шлюбу і вступу до коледжу. До сплати податків і спроб виховати дитину так, щоб вона не влаштувала стрілянину в школі. А ще Ґрифін Вілсон зрозумів, що й наркотики — не ліки. Бо після кожних ліків потрібні інші ліки, щоб лікуватися від попередніх.

Проблема талановитих і обдарованих іноді полягає в тому, що вони занадто вже розумні.

Мій дядечко Генрі твердить, що добрий сніданок важливий, оскільки мій мозок, який все ще росте, потребує поживи. Але чомусь усі мовчать про те, що подеколи той мозок може стати занадто вже мізковитим.

Ми по суті — великі тварини, які в ході еволюції розвинулися до того, що здатні потрошити мушлі й поїдати сирі устриці. Але тепер від нас іще очікують, аби ми встигали за трьомастами сестрами Кардаш’ян і вісьмастами братами Болдуїн. Без жартів, з такими темпами, з якими вони плодяться, Кардаш’яни та Болдуїни[42] незабаром витіснять усі інші людські різновиди. Решта, тобто ми з вами, тільки глухі кути в еволюції, на котрі чигає нагода хіба що мигнути й зникнути.

Раніше Ґрифіна Вілсона можна було запитати про що завгодно. Cкажімо: «Хто підписав Гентську угоду?» І він, подібно до мультяшного фокусника з телешоу, промовить: «Уважно дивіться, зараз я з капелюха витягну кролика…»[43] Магічне слово «абракадабра!» — і будь ласка — тримайте відповідь. На органічній хімії він до знемоги міг теревенити про теорію струн[44], але чого він хотів насправді, так це бути щасливим. «Щасливим» — це не просто бути «не смутним», а бути щасливим, таким щасливим, яким буває цуценя. І не сіпатися постійно то туди то сюди від того, що загорілося якесь там миттєве повідомлення, або до податкового законодавства внесли якісь там зміни. Але й помирати він також не хотів. Він хотів і бути, і не бути — причому водночас. Ось таким геніальним першопрохідцем він був.

Завідувач навчальної частини змусив Тришу Джедінґ дати слово, що про це не дізнається жодна жива душа, та ви знаєте, як воно зазвичай буває. У шкільному окрузі боялися наслідувачів. Адже сьогодні цих дефібриляторів натикано усюди.

З того дня у кабінеті медсестри Ґрифін Вілсон здається щасливішим, ніж будь-коли доти. Він вічно гигоче, гигоче понад міру лунко і з підборіддя витирає слину рукавом. Викладачі ж у царині спеціального навчання[45] плещуть йому в долоні та осипають його похвалами лише за те, що він сходить до вбиральні. Як тут не згадати про подвійні стандарти. Решта з нас геть з-під шкури пнеться заради якоїсь задрипаної кар’єри в той час, як Ґрифін Вілсон всеньке життя радітиме жалюгідному льодянику й ціпенітиме в захваті від повторів дитячого серіалу «Скеля Фреґлів»[46]. Якщо раніше він був нещасний, якщо не вигравав геть усі шахові турніри, то тепер — інша справа. Узяти хоча б учорашній день: під час ранкової переклички дістає, значить, Вілсон свого патика і давай його дрочити. Поки місіс Рамірез нашвидку робила перекличку на літери «С» та «Т», народ відповідав «тут» або «присутній» занадто мляво, а сам тихо ржав та наводив оком, і не встигла пані Рамірез кинутися в прохід між рядами, щоб зупинити Ґрифіна, він просто оголосив: «Зараз із штанів я витягну кролика!» — і оббризкав спускалкою книжкову шафу, в якій, проте, нічого не було, крім сотні примірників «Убити пересмішника»[47]. І весь цей час він без упину заливався сміхом.

Хай і після лоботомії, та Ґрифін Вілсон усе ще залишається носієм різних крилатих слів. Замість іще одного гризуна науки ми тепер маємо живу легенду й легендарну душу товариства.

До того ж… електрична напруга очистила його обличчя від підліткових вугрів.

З такими результатами хіба посперечаєшся?!

Не минуло й тижня після того, коли Ґрифін перетворився на зомбі, як Триша Джедінґ пішла до спортзалу, де опановувала зумбу[48], і в дівчачій роздягальні зняла дефібрилятор зі стіни. Після простої процедури «відліпив — приліпив» у туалетній кабінці можна було вже начхати на те, де її заскочить місячне. А от її найкраща подруга Брі Філіпс добралася до дефібрилятора поруч із туалетом у крамниці будматеріалів «Гоум діпо»[49] й тепер розгулює вулицею і в сонце, і в дощ… без трусиків. І йдеться не про потолоч школи. Йдеться про старосту класу та про заводіяку компанії, капітана нашої танцювальної групи підтримки. Про найкращу та про найвродливішу. Про тих, хто завжди був на перших ролях у всіх спортивних командах. Вони добулися до всіх дефібриляторів — аж до канадського кордону, і відтепер, коли вони грають у футбол, за правилами ніхто вже не стежить. І навіть, коли вони програють усуху, всі завжди всміхаються і плескають долонею об долоню, даючи одне одному «п’ять».