Макарони й самі по собі не найбільш улесливий художній матеріал, та й картина вдалася занадто потворною, аби бути чим-небудь іще, крім умисної кривди. Звісно, очі Майлі потребували чималих додаткових зусиль, аби зробити їх настільки маленькими, щоб втиснути у загальну картину та ще й на різній висоті. А зуби? Ріжки, що мали зображати зуби, були кругом криві, та ще й пофарбовані у жовте. З великою ймовірністю це могло бути лялькою вуду. Неспроста лише від самого споглядання цього портрета Майлі почувалася так, ніби їй пороблено.

Коли Девон знов озвався, голос його звучав рішуче: «Це не що інше, як злочинні дії надокучливого характеру». А відтак загадково оголосив: «Що ж, наступний крок — наш».

«Настав час вивести сили вуду на чисту воду, — сказав він. — Не забудьмо, що гра у Таємного Санту — річ обопільно гостра».

Наступного дня Майлі загорнула ріжкову мозаїку для передарунку. У кімнаті зійшлися геть усі, вся друга зміна, чекали проштемпелювати час виходу на роботу.

Виявивши у своїй скриньці великий запакований згорток, Дебора мала спантеличений вигляд. Роззирнувшись довкола, вона мовила: «Хай хто ти є, мій Таємний Санто, та в цьому немає потреби», — мовила вона підупалим голосом, і в її словах не було театральної люб’язності.

Спостерігаючи за нею, Девон схилився до Майлі. «Будь готова! — прошепотів він. — Зараз вибухне». Судячи з того, як Дебора піднімала подарунок обіруч, як переносила його на стіл посеред кімнати, він був таки важкеньким.

На стіл дарунок приземлився з глухим стуком, наче поклали шлакоблок. Або заморожену індичку. Друкованими літерами на листівці було написано: «Веселого Різдва, Шейлоку! З’їж мене!» У святковій обгортці була велика банка консервованої шинки.[280]

У той самий час ЛаТрей розривав конверт. Усередині був подарунковий сертифікат до «Кентакі фрайд чикен»[281]. Він звів очі, крижаним поглядом змірюючи присутніх. Зціпивши зуби.

Тим часом і Тейлор у своїй скриньці побачив згорток. Не побачити його було важко. Це могла бути бейсбольна битка, сповита різдвяною обгорткою. Та то була не битка. То була палка яловичої сирокопченої ковбаси, з тих дешевих страхітливо-гігантських палок, які разом із сирними кружалами та в’яленою яловичиною продаються в закусочних «Йє Оулд Гікори Берил» у торговельному центрі.

Різдвяна вітальна картка мала такий текст: «Тейлоре! САНТА ПЕВЕН, ЩО ТИ СМАКУВАВ І БІЛЬШУ ПАЛКУ, НІЖ ОЦЯ!»

Девон був готовий. Тільки винна сторона знала б, на кого напуститися. Та всі виглядали перелякано чи розгублено. Клара захлипала. Ніким не помічена, вона відкрила передарований портрет з макаронів і тримала його у тремтливих руках. Далі підвела очі, повні сліз, і глянула на Майлі. Голосом, який перебивали схлипування, Клара видушила: «Я знаю, що це ти робиш. Я знаю, що ти робиш із подарунками. Ти ламаєш усе Різдво!»

Усі повернулися в бік Майлі й уп’ялили в неї очі. Її відповідь звучала переконливо. Від образи та обурення голос її був голосом того, кого знущання та глум довели до краю.

«Я ламаю Різдво? Я ламаю Різдво!?» Від люті губи її дрижали. Вона випростала тремтливу руку, вказуючи на Дебору, ЛаТрея та Тейлора. «Я намагаюся врятувати Різдво! А хтось із них підкидує людям брудну помадку».

Правду кажучи, всі аналізи Девона — на фекальні бактерії, на ВІЛ, на сперму, хламідіоз і безліч інших перенощиків та збудників гонококових інфекцій — дали тільки негативні або недостатні результати, але Майлі було вже не зупинити. Вона перейшла на крик: «Один з них переслідує мене… надсилаючи мені грубий, образливий, огидний… непотріб».

Трійко підозрюваних ніякого перезиралися, нічого не розуміючи. Усі, хто був у кімнаті, дивилися на трійцю з глибоким презирством. Майлі Берк була віддячена. Вона відчувала, що моральне право на її боці. Стоячи поруч із нею, Девон сяяв.

У кімнаті відпочинку було так тихо, як рідко коли буває. Настільки тихо, що було чутно, як за дверима, у торговельній залі, крутять різдвяні хорали. Навіть Клара припинила схлипувати. Вона уп’яла погляд у макаронну мозаїку в своїх руках: «Два тижні…», — прошепотіла вона і підняла картину, щоб показати всім присутнім. І мовила: «Нікого я не хотіла переслідувати. Хотіла якнайкраще. Це я сплела шапочку, яку ти віддала мені назад. Це я приготувала помадку».

Люди й досі згадують про той момент. Розповідаючи цю історію, управитель тут завжди робить паузу. Аби люди чули музику в залі. Ту саму музику, як і на всі минулі свята. Ту музику, де нині вже покійний Бінґ Кросбі все туркає про спокій на землі та бажає людям щасливого Різдва. Ту музику, де янгольськими голосами йому підспівує хор.

Під цей спів менеджер переводить погляд на стіну, трохи вище від мікрохвильової пічки. І очі присутніх повертаються слідом. Там вона все ще й висить, наче молитовна ікона: очі замалі та ще й на різній висоті, і зуби жовті… і рот, наче повний опаришів. От і все, що залишилося від Майлі Берк, — тільки цей мозаїчний портрет.

Минуло чимало років, та продавці все ж полюбляють цю історію. Цю сагу без кінця і краю. Про помадку та Майлі Берк, про Девона й консервовану шинку. Важливо при цьому не забути жодної подробиці і подавати їх своєчасно, аж до останньої миті.

Бо останньої миті Дебора розстебнула діамантовий браслет і простягнула його Кларі.