А що ми бачимо зараз? Ці самі приятелі крутять носом від помадки, що, поза всяким сумнівом, була приготовлена знайомою особою, яку вони бачать мало не щодня. Майлі вдивлялася в їхні обличчя: може, скривлена губа, зморщений ніс чи якась інша ознака розкриють огиду? Дебора відхилила частування, спитавши, чи Майлі певна, що воно кошерне. ЛаТрей заперечно похитав головою, пославшись на підозру на діабет. Тейлор, єдиний хлопець, який працював у косметиці, також відповів відмовою: «Все одно дякую, люба подруго, та боюся погладшати».

У кімнаті були й інші люди. Майже вся друга зміна. Проте Майлі вже почувалася не в своїй тарілці, аби пригощати всіх вершковою помадкою, якої все одно ніхто не хоче брати. Оскар зі складу, напустивши на себе браваду, ризикнув з’їсти один шматочок. Його приклад наслідував Барі, один з касирів. І Клара. Тарілка все ще була повною, коли Майлі залишила її посеред столу. До кінця зміни, за вісім з половиною годин, ніхто більше її не торкнувся.

Того самого дня Дебора знайшла у своїй скриньці флакон з парфумами та наклейкою від свого Таємничого Санти. Добрими парфумами, кращими за всі ті, що їх продавали в універмазі. Парфумами настільки добрими, що у Майлі виникла підозра: а чи не купила Дебора їх собі сама.

Від того, що помадка простояла цілий день не накрита при кімнатній температурі, виглядати апетитніше вона не стала. Утім, Майлі забрала її додому. Вивалювати помадку відразу у відро для сміття виглядало б надто зневажливо.

Дехто отримав від свого Санти баночку з горіхами макадамії[277]. Хтось — кумедні гольфи з візерунком у вигляді північних оленів. І Дебора нікого не пошила в дурні, коли у своїй скриньці знайшла тенісний діамантовий браслет[278]. Утім, так сильно Дебору могла любити тільки сама Дебора. І лише Майлі не знаходила собі місця. Не відлягло від серця й тоді, коли Девон прислав їй текстове повідомлення. Воно містило посилання на один мексиканській веб-сайт, де можна було замовити яйця ціп’яка, тобто солітера. Їх пересилають у конвертах, як непримітний порошок, і гладкі відчайдухи примішують їх до їжі, щоб спасти з тіла.

Примішують їх до їжі, — зметикувала Майлі, — авжеж, подібно до крупинок карамелі, коли вони згортаються. І вже після того, як помадка досить остигла, щоб знешкодити всяку гидоту.

А ще Девон надіслав їй інший лінк: на лікарню, де геловінські пундики безкоштовно просвічують рентгеном. А ще він дав їй пораду: про всяк випадок зберегти залишки помадки для аналізів — раптом хтось із тих, хто ласував, помре.

Наступного дня у своїй скриньці Майлі знайшла взуттєву коробку. У коробці була шапочка, плетена вручну. Широкі смуги рожевого перемежовувалися з мандариновими та чорними смужками. Одним словом, бридота та й годі. Вона нагадала їй щось, що вийшло з моди ще тоді, коли вона під стіл пішки ходила. А нагадала вона їй блазенський ковпак, і, коли Майлі насунула той ковпак на голову, той просто проковтнув її голову по самі плечі. Девон, що був тут як тут, тільки бовкнув: «Дивлячись на тебе, Санта, либонь, думає, що в тебе замість голови гарбуз!»

Того-таки вечора він подзвонив їй у двері з запитанням, чи залишилася в неї ще та помадка. З собою Девон приніс мікроскоп і предметні скельця. А ще посібник із судово-медичної експертизи. Словом, увесь той мотлох, який мусив придбати для курсу навчання в муніципальному коледжі[279]. Натягнувши латексні рукавички і нарізаючи скальпелем тонкі, наче лезо бритви, скибочки помадки, він завів розмову про найвірогідніших, як на його гадку, підозрюваних. Перш за все, Дебора. Бо, як підходить Різдво, євреї завжди стають такі уїдливі. Якщо повірити хоча б у половину того, що пишуть в Інтернеті, то євреї більшу частину свого часу тільки те й роблять, що труять гоїв.

Далі: ЛаТрей. ЛаТрей, здається, взагалі не в захваті від білих. Третім же підозрюваним був Тейлор. Тейлор, з відділу косметики. Той, що лише вдавав, ніби на дівчат йому не начхати. І те, що Майлі — жінка, і не просто жінка, а жінка, у якої все на місці, робило її чи не найпершою мішенню для потаємної Тейлорової злоби.

Щороку, коли переповідають цю історію, управитель універмагу нагадує: «Хто її Санта, все ще залишалося таємницею». Тоді, як і зараз, усі працівники універмагу писали на смужках паперу свої імена. Ці папірці складали до капелюха. А потім кожен витягав папірець із певним іменем і зберігав це ім’я в секреті. Ніхто не знав, хто його Таємний Санта. А найгірше, в кімнаті для відпочинку не передбачено відеокамер спостереження, позаяк іноді працівники змушені були тут перевдягатися.

Девон понюхав помадку Майлі й похитав головою. Тут справа не в її уяві, підсумував він. Запах помадки справді викликав деякі питання. І навіть не деякі, а неабиякі. Це був навіть не запах, а сморід, просто кажучи — смерділо гімном. Дрібки карамелі, таким чином, були звичайною військовою хитрістю, відтяжним маневром, щоб приховати загальну гімняність ласощів. А образлива в’язана шапочка, додав він, то — вже стрільба на ураження, яка має на меті знищити її публічно. Девон передивився по телевізору достатньо серій «CSI: Місце злочину», аби розумітися на просвічуванні речових доказів з місця злочину в рентгенівському промінні. Ось чому він узяв зразок помадки до лабораторії в коледжі. Іще один зразок відніс до невідкладної допомоги, попросивши їх невідкладно просвітити його на рентгенівському апараті. Затим що там нічого не виявили, він наполіг на комп’ютерній томографії. У Майлі була страховка від хвороб, але ж вона не включала діагностику цукерок, тож це її стало добрих грошей.

Та воно того було варте. Помадка виявилася геть уся вкрита відбитками пальців. Більшість відбитків належали їй, їй та Девону, але фігурували й неповні відбитки, чиї папілярні візерунки характеризувалися більше завитками, ніж дугами. Ймовірний показник, пояснив Девон, що солодощів торкалася якась особа з африканськими предками. Частки помадки він культивував у чашках Петрі. Девон не виключав шмарклі. Або сечі. Найперше, чому його навчили в кримінології, було те, що всі люди — збоченці.

Ніхто, крім Девона, не бачив, як Майлі розгортала в’язаний блазенський ковпак, тому вона запакувала його знову і передарувала. Наступного дня Тейлор одержав подарунковий сертифікат до спортивного магазину «Джаст фор Фіт». Хтось інший отримав плюшеве ведмежа, що гиготіло, коли йому натискали на пупок. У скриньці Майлі лежав іще один загорнутий дарунок. Перш ніж наблизитися до презенту, вона покликала Девона. Той надів латексні рукавички й обережно, як сапер на розмінуванні, доторкнувся до пакунка. Самими лише кінчиками пальців він відніс пакунок до машини Майлі. А вже після роботи, коли на автомобільній стоянці нікого, крім них, не було, вони опустили згорток на землю і несміливо лезом бритви розрізали обгортку по перфорованому шву. Папір піддався легко, розкриваючи, як бутон розкриває пелюстки, дещо дивне.

У прожекторному світлі стоянки це «дещо» виглядало як таця з комахами. Точніше, з личинками, а ще точніше — з опаришами. Шар черв’ячків, здавалося, був щільно викладений у якийсь візерунок у сріблястій оправі прямокутної таці. Девон оговтався першим: «Це — ти».

Щоб краще роздивитися, Майлі присіла навпочіпки. Крижаний грудневий поземок над асфальтом продував наскрізь.

Пальцем у рукавичці Девон повів, повторюючи контури, але не торкаючись таємничого подарунку: «Ось це — твій ніс. А це — твій рот».

Майлі заціпеніло все хитала головою.

Нарешті Девон вніс повну ясність: «Це — макарони».

Таки так. Це були вони, ріжки. Хтось убухав години, якщо не дні, свого дозвілля, розфарбовуючи сухі ріжки і склеюючи їх разом, щоб вийшла картина. А те, що на позір видалося тацею, насправді було рамою картини. Хтось створив її мозаїчний портрет.

«Вочевидь, той, хто тебе на дух не переносить», — додав Девон.