Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.

Перш ніж я себе зітру, я уявляю дядечка Генрі біля брами з посадковим талоном в руці. Він заслуговує на краще, ніж оце. Він має знати, що його провини тут нема. Тому з електродами, приклеєними до чола, я виношу з туалету дефібрилятор і йду головною залою аеропорту до воріт. Униз від скронь, наче тонкі, білі кіски, спадають витки електричного дроту. А перед собою на витягнутих руках я несу блок живлення, неначе той терорист-смертник, який ось-ось збирається висадити в повітря всі пункти власного IQ[55].

Побачивши мене, бізнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на відпочинок, розкривають широко руки і завертають своїх дітей в інший бік. Якийсь хлопець вважає себе за героя. І тому він бадьоро горлає: «Усе буде добре!» Він мені каже: «У тебе є все, заради чого варто жити».

Хоча ми обоє розуміємо, що він — пустобрех.

Моє обличчя упріває так сильно, що електроди можуть зісковзнути. Це — мій останній шанс сказати все, що у мене накипіло, і я, коли всі на мене наводять оком, мушу відкритися: а я не знаю, чи щасливий це кінець. І я не знаю, як усе владнати. Двері в головну залу відчиняються, і до неї вриваються бійці служби внутрішньої безпеки. А я відчуваю себе одним з тих ченців-буддистів у Тибеті чи де ще там, який розплескує на себе бензин, а потім перевіряє, чи запальничка на ділі працює. Як незручно буде вимоклому в бензині просити сірника у випадкового перехожого, тим більше що сьогодні так мало людей палить. Я зараз посередині головної зали аеропорту, і з мене капає не бензин, а піт. Піт заливає очі, а думки мої рояться без ладу, одна збиває іншу.

Тут негадано з’являється мій дядечко, хапає мене за руку і каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Він стискає мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедія. Я кажу: «Я буду любити тебе і далі, дядьку Генрі … Просто не знатиму, хто ти».

У голові мої останні думки, то — молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повністю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кількома сотнями незнайомців вимовив слово «любов». Ба гірше, я сказав це своєму дядькові. І свою провину я ніколи виправити вже не зможу.

Більшість людей, замість прийти мені на допомогу, дістають свої телефони і давай знімати відео. Усі борюкаються за найкращий ракурс. Це дещо мені нагадує. Нагадує мені вечірки на дні народження і на Різдво. Тисячі спогадів пролітають переді мною востаннє, і це те дещо, що я також не передбачив. Мені не шкода, що я втрачу освіту. Мені не шкода, що я забуду власне ім’я. Та мені бракуватиме однієї малої дещиці: того, що я пам’ятаю про батьків.

Очей моєї мами, носа та лоба татка — їх уже немає, а якщо і є — то лише в рисах мого обличчя. І мені боляче від думки, що більше їхні риси я не впізнаватиму в собі. Натисни я кнопку — і вважатиму своє відображення тільки своїм.

Дядечко Генрі повторює: «Якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Я кажу: «Я все одно зостануся твоїм небожем, просто більше про це не знатиму».

З доброго дива підходить до нас якась пані й хапає дядька Генрі під іншу руку. І ця нова особа каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Хтозна-хто інший хапає за руку цю пані, а хтось своєю чергою вхоплює і цього когось зі словами: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Незнайомі між собою люди простягають руки і хапають незнайомців, утворюючи вервечки та ланцюжки, аж поки ми всі не стаємо з’єднані. Неначе ми молекули, що кристалізуються в розчин у класі органічної хімії. Кожен тримається за когось, і всі тримаються за всіх, і їхні голоси повторюють той самий вигук: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені… Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені…».

Ці слова утворюють повільні хвилі. Як під час рапіди, їхній відгомін поволі віддаляється від мене, розносячись угору і долі по головній залі в обидва боки. Кожна особа бере за руку іншу, яка бере за руку третю, котра вже тримає за руку мого дядька, який тримає мене за руку. Все так і відбувається. Звучить банально, але це лише тому, що слова роблять зужитим усе справжнє. Тому що слова повсякчас спотворюють те, що ви намагаєтеся сказати.

Голоси інших людей, в інших місцях, зовсім незнайомі, що розмовляють по телефону, спостерігають через відеокамери, ці далекі голоси говорять: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І якийсь пацан встає з каси в Der Wiener Schnitzel[56], іде до ресторанного подвір’я і хапає за руку геть незнайому людину з вигуком: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І ті парубки, що начиняють тортілью всякою пряною всячиною в кафе швидкого приготування «Тако Белл», і ті, що збивають вершки в кав’ярні «Старбакс», усі вони припиняють свою роботу й беруться за руки з кимось, з’єднаним зі мною ланцюжком через цей велетенський натовп, і вони промовляють ці слова також. І тільки коли я думаю, що все це має вже закінчитися, і всі мусять відпустити одне одного, і розлетітись у своїх справах хто куди, позаяк усе зупинилося, через те що люди тримають одне одного за руки; навіть прямуючи через рамку металошукача в аеропорту, вони тримаються за руки, саме у цей час ведучий новин на CNN[57], на екранах телевізорів, установлених високо на стелі, прикладає палець до вуха, буцімто, щоб краще чути, і навіть він каже: «Екстрене повідомлення з місця події». Він виглядає дещо зніяковілим, либонь, читаючи якийсь текст із дисплея телепромптера, і він каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». І перекривають його голос голоси політологів на Fox News[58] і кольорові коментатори на ESPN[59], і всі вони кажуть одне.

На екранах телевізорів показують, як люди надворі, на парковках і в зонах примусової евакуації тримаються за руки. Утворюють зв’язки. Люди завантажують одне одному відео, люди, що стоять за кілька миль, але й досі під’єднані до мене.

І крізь потріскування від атмосферних перешкод чути голоси з переносних рацій служби національної безпеки: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені. Як чути? Прийом».

На цей момент у цілому світі немає аж такого великого дефібрилятора, щоб вивести з ладу всі наші мізки. А так, врешті-решт, ми просто будемо змушені повідпускати руки, але ще якусь мить ми тримаємося міцно одне одного, намагаючись зробити так, щоб цей зв’язок тривав довіку. І якщо ця неможлива річ спрацює, тоді хто знає: що ще можливо? І дівчина із закусочної «Бурґер Кінґ» репетує: «Я надто вже боюся!». І хлопець із фастфуду «Джек-ін-зе-Бокс» кричить: «Я увесь час боюся!». І всі інші кивають головами. І я — теж.

На довершення, чути голос над усіма іншими голосами: «Увага!». Він лунає згори: «Прошу, будь ласка, уваги». Це — голос жінки. Голос тієї пані, яка викликає людей через гучномовці й наказує їм узяти слухавку білого телефона персонального радіовиклику. Всі слухають, і в аеропорту западає тиша.

«Хай хто б ви були, ви повинні знати …», — каже голос пані з білої слухавки персонального радіовиклику. Всі слухають, тому що всі думають, що вона говорить особисто з ними. З тисячі динаміків вона заспівує. З її голосом, вона співає так, як співає пташка. Та не папуга, і не крук Едґара Алана По, який каркає англійською. Цей спів — це трелі та рулади, що їх неначе виводить кенар; звуки занадто неможливі для того, щоб у горлі гуртуватися в дієслова та іменні частини мови. Цим співом ми можемо впиватися, не розуміючи його. І можемо його обожнювати, не відаючи, що він означає. Цей спів, котрий переноситься як телефонами, так і телебаченням, лунає одночасно для всіх нас, усіх у цьому світі. Цей голос до того божественний, що просто ллється на нас відкілясь зверху.