Султан усе зрозумів, відпустив Бекри-Муйо, подарувавши йому життя. Але з того дня почав невідступно думати: яку ж то силу має вино і чому за ним так побиваються п’яниці? Вирішив султан сам його покуштувати і одного разу ввечері наказав принести найкращого вина. Наступного дня він занедужав. Звістка про це миттю облетіла палац, звідусіль збіглися лікарі. Але султан сказав:

— Мене може вилікувати тільки Бекри-Муйо. Негайно приведіть його.

Бекри-Муйо прийшов. Султан розповів йому, що у нього болить, запитав, що йому робити.

— Випий те, що пив учора, — і біль у голові зразу ж минеться, — відповів Бекри-Муйо.

Тоді султан питає:

— А що ж робити, якщо знову заболить голова?

— Пий ще, — відповідає Муйо.

— І до яких пір?

— Поки в тебе нічого не залишиться, крім ковдри, як у мене.

__________________

НЕ ТОЙ БАГАТИЙ, ХТО БАГАТО МАЄ, А ТОЙ, ХТО БАГАТО ВМІЄ

Югославська народна казка

Жив-був колись в одній країні цар. Жив він у мирі і злагоді з сусідами, спокійно й тихо. Одного разу захотілося йому покататися на човні. Покликав цар із собою дружину й дочку. Вони погодилися, і попливли усі тихим морем. Раптом налетів сильний вітер і поніс човна у відкрите море. Довго він ганяв човна по морю, та нарешті прибило його до берега невідомої країни. А чия це земля — цар не знав і навіть не чув. І селяни, які жили на березі, теж ніколи не чули про царя і його країну.

Не насмілився цар сказати, хто він. «Скажу, — думає, — що я цар, так з нас сміятися почнуть, ще й проженуть. А як не проженуть, то все одно своїм трудом доведеться на хліб заробляти — задурно годувати не будуть. А що ж я умію робити?»

Як же пожалкував тепер цар, що свого часу не навчили його хоч якогось найпростішого ремесла! Довелося йому найнятись пастухом. І став цар від раннього ранку до пізнього вечора пасти селянську худобу. Цариці довелося по господарству поратися. А дочка ще маленька була — вона гралася з селянськими дітьми і допомагала матері.

Минав час, цар і цариця стали старими, а дочка їхня стала дорослою дівчиною, та такою вродливою, що й не сказати — лице біліше за сніг, губи яскравіші за троянду, а очі сяють, як дві зірки.

А цар тієї країни мав сина. Поїхав той одного разу на полювання та й заблукав. Довго блукав він лісом, поки вірний кінь не виніс його на берег моря. І сталося так, що зустрів царевич дочку пастуха-царя. Як побачив він таку красу, йому й мову відібрало. Хотів спитати, як її звуть, та не зміг. Так і пройшла вона повз нього. І запав її образ глибоко в серце царевичу. Зажурений, повернувся він до палацу — і одразу ж до батька.

— Дозволь, — каже, — мені одружитися, я знайшов собі наречену до душі.

Цар зрадів, він любив свого сина і давно вже мріяв про його одруження.

— Якого ж царя вона дочка? — запитав цар.

— Моя наречена — не царського роду, — відповів царевич.

— Тоді, певно, князівського? — ще раз запитує цар.

— Ні, — відповів царевич, — вона — дочка простого пастуха.

Що тут зчинилося! Усі придворні аж роти пороззявляли від подиву, а цар так розкричався, що навіть хвилі по морю почали гуляти.

— Ти що, мене перед усім світом зганьбити хочеш? Ні, не бувати цьому!

Та царевич твердо наполягав на своєму.

—Ні з ким більше не одружуся! — каже.

Минув день, другий. Цар заспокоївся. Бачить, що сина йому не переконати, то й послав свого радника сватати у пастуха царевичеві наречену.

Радник прийшов до пастуха, колишнього царя, і каже:

— Син мого государя, царя усіх навколишніх місць, ощасливив твою дочку своїм вибором. Сам цар послав мене сповістити тебе про це.

Оце-то, думає, зрадіє старий. А цар-пастух вислухав його та й каже:

— Скажи-но мені, мудрий раднику, а яке ремесло знає царевич? Що він уміє робити?

Від такого запитання у радника очі на лоба полізли.

— Що з тобою, пастуше? Чи ти при своєму розумі? Навіщо царському синові знати ремесло? Невже мало в нашому царстві гончарів і жерстяників, шевців, щоб працювати на царського сина?

Але цар-пастух тільки похитав головою і відмовився віддати свою дочку за людину, яка не знає жодного ремесла.

Здивувався цар, коли дізнався від свого радника про те, що відмовився пастух віддати дочку за царевича. Не повірив він, послав до царя-пастуха іншого радника, більш досвідченого й хитрого. Але і йому довелося повернутися до палацу з відмовою.

Дізнався про це царевич. Спочатку дуже засмутився, а потім вирішив: «Я так кохаю дочку пастуха, що готовий зробити для неї що завгодно. Так чому б мені не вивчитися якомусь ремеслу?»

Як вирішив, так і зробив. Пішов на ярмарок. Скільки там гончарів, що горщики обпалюють, бондарів, котрі діжки роблять, ковалів, шевців! Усіх не перелічиш. Усі ремесла хороші. Та найбільше сподобалося царевичу ремесло плетільника. Як швидко і спритно плетуть вони рогожі й кошики, килимки і навіть меблі! Найнявся царевич учнем до плетільника і досить швидко навчився плести не тільки рогожі, а й дорогі килимки з візерунками.

І ось уже третій радник вирушив до пастуха сватати його дочку за царевича. Замість звичних подарунків від нареченого радник ніс велику рогожу, сплетену власноручно царевичем.

Обдивився пастух рогожу та й каже:

— Непогано зроблено. Монет п’ять за таку на ярмарку дадуть. Сьогодні п’ять монет, завтра п’ять, так і прожити можна. Коли б умів плести рогожі, не довелося б мені на схилі віку пасти худобу.

І розповів тоді він радникові про все, що з ним сталося, а потім дав згоду на одруження своєї дочки з царевичем.

Невдовзі й весілля справили.

А запросили на весілля не царів, не князів, а простих ремісників — тих, чиєю працею вся країна живе й багатіє.

___________________

Олекса Стороженко

СКАРБ

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата.простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка, — Павлусем назвали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика. Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати!

Вже Павлусь був чималий пахолок[5], а вона ще возилася з ним, як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита і, як той пуцьвірінок, знов рот роззявляє. Усю зиму й осінь з хати не випустить: «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш». Прийде весна або літо — знов не пуска. «Не ходи, синку: душно, сонце напече голівку, голова болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, так обома руками за його й держиться, щоб хто не те що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас здійме на всю церкву, буцім з його чортяка лико дере. «Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти хочу!» То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословення. А як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.