— Запитай тоді, — сказав тигр, — чому в мене колючка в лапі, і не можу я від неї позбавитися ось уже дванадцять років?

— Добре, — сказав бідняк і пішов далі.

І ось прийшов він туди, де живуть долі усіх людей. А долі — то камені, одні з них стоять, а інші лежать. Побачив бідняк такий лежачий камінь і каже:

— Оце, певно, моя доля! Лежить вона собі долі, а не стоїть, ось чому я такий бідний.

Та й заходився він бити лежачий камінь. Бив, бив, до самої ночі, а камінь усе лежав. Надвечір бідняк зовсім уже знесилився. Тоді Бог вдихнув душу в камінь, і камінь встав і запитав бідняка:

— Чому ти бив мене?

—Тому що ти лежав, а я через те був бідний; дружина моя і діти голодували.

— Ну, — сказала доля, — віднині усе зміниться.

Бідняк зрадів і почав було збиратися додому, та згадав про дані йому доручення.

— Зустрів я дорогою верблюда, — сказав він своїй долі. — Ось уже дванадцять років мандрує він з двома мішками золота на спині і не знає, чому він повинен носити цю ношу.

— Візьми собі мішки, і верблюд звільниться від ноші, — відповіла доля.

— Зустрів я потім алігатора, — вів далі бідняк. — Йому хочеться знати, чому ось уже дванадцять років у нього нестерпно пече в череві.

— Бо він має в шлунку величезний рубін, — сказала доля. — Тільки-но він його виплюне, перестане й пекти.

— А ще я зустрів тигра, — промовив бідняк. — У нього лапа проштрикнута величезною колючкою, і він хоче знати, як йому позбавитися від цієї колючки. Він страждає ось уже дванадцять років.

— Витягни колючку зубами, — сказала доля, — тоді тигр назавжди позбавиться болю.

Після цього доля бідняка замовкла, тому що Бог вийняв душу з каменя; та камінь залишився стояти і тепер уже стояв твердо.

Пішов бідняк додому. Спочатку він зустрів тигра.

І тигр запитав:

— Що сказала твоя доля?

— Дай мені твою лапу, — відповів бідняк.

Тигр простягнув йому лапу, і бідняк витягнув колючку зубами. У тигра зараз же минувся біль. Він подякував біднякові, повів його до себе в печеру, де було багато золота і дорогоцінних каменів, звелів розстелити великий шматок тканини і насипав стільки дорогоцінних каменів та золота, що бідняк ледве підняв.

Коли бідняк прийшов до річки, його зустрів алігатор і запитав, чи виконав той доручення.

— У тебе в шлунку великий рубін, — відповів бідняк, — виплюнь його скоріше — пекти не буде.

Алігатор тої ж миті виплюнув рубін і сказав:

— Візьми його, це дуже коштовний камінь.

У ті часи кожний раджа мав такий рубін. Бідняк подякував алігаторові, пішов далі і невдовзі зустрів верблюда: зняв з нього мішки і сказав, що віднині той вільний.

Верблюд зрадів, подякував біднякові і подарував тому мішки з золотом, а крім того, узявся донести всі багатства біднякові додому.

Коли дружина й діти бідняка побачили золото й дорогоцінності, вони спитали:

— Звідки ти це узяв?

Він розповів їм усе, як було. Потім купив собі хату і жив віднині щасливо і в достатку.

Інший бідняк почув, що його сусід розбагатів, і пішов розпитатися, де той добув свої багатства. Та сусід не захотів відкрити йому таємницю своєї долі, сказав, що витяг скарб із води: черпнув воду із річки, а у воді було золото.

Пішов бідняк черпати воду; черпав-черпав, а воно — нічого.

Злякався алігатор, цар риб, що вичерпає він усю воду, і загукав:

— Стій, що ти робиш? Ти вичерпаєш усю воду з ріки і моя риба помре.

— Мені потрібне золото, — сказав бідняк, — а я ніде не можу його знайти, тому-то й хочу вичерпати річку, раптом знайду золото.

— Зачекай, — сказав алігатор, — покинь черпати воду, і я принесу тобі золото.

Алігатор пірнув у річку, велика хвиля викотилася на берег і перед бідняком засяяла купа золота. Пішов він додому і заховав здобич. Та він був людиною зажерливою і захотів добути ще золота. Знову пішов до річки і почав черпати воду. Розгнівався алігатор: «Так він усю мою рибу переведе! Проковтну його!»

Висунув алігатор голову з води і проковтнув жадібну людину. Чотири дні просидів бідняк у череві алігатора.

Нарешті алігатор змилувався та й каже:

— Я відпущу тебе, але за умови, що ти будеш мовчати про те, що з тобою було. Якщо ти комусь розтеревениш про те, що з тобою сталося тут, ти помреш.

Вискочив бідняк з пащі алігатора та й пішов додому. А вдома він зараз же розповів про все дружині й дітям. Та не встиг він доказати, як став німим і навіженим, і відразу ж помер.

________________

НАЗВАНИЙ БАТЬКО

Українська народна казка

Зосталися три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні доброї хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.

— Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

— Найматися.

— Хіба у вас свого хазяйства нема?

— Нема, — кажуть. — Якби до доброго чоловіка в найми потрапити, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.

Тоді дід і каже:

—Добре! Коли так, то будьте ви мені синами, а я вам батьком. Слухайтесь мене, то я з вас людей зроблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.

Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька у вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли й корови!

А дід-батько й каже:

— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки про правду не забувай!

Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.

Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:

— Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.

А дід-батько й каже:

— Добре, синку, так і буде!

Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:

— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, про правду не забувай!

Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що латка на латці. То найменший брат і каже:

— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.

То дід-батько й каже:

— Добре, синку, — так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!

Оженив і цього сина та й пішов собі по світах.

А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить. їсть, п’є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.