На третю ніч я сказав Майкові, господареві дому, що хочу скоротити відвідини і вже завтра поїду додому.

– У тебе якийсь нездоровий вигляд, – зауважив він. – З тобою все гаразд?

– Давай візьмемо по чарці, посидимо, як колись, – запропонував я.

Ми сіли біля каміна, і я зізнався:

– Майку, здається, у мене рак. І звідси мій нездоровий вигляд.

Тоді вперше я промовив це слово вголос.

– Ти певен, що мені не варто сприймати це як специфічний лікарський жарт?

– Певен, – ствердив я.

Запала тиша.

– Вибач, я не знаю, що сказати… – промовив він після тривалої паузи.

– Бачиш, по-перше, мушу зізнатися, я ще не знаю точно, чи це рак. Це лише моя думка, бо дуже багато симптомів вказують на це. Тому завтра я поїду додому і розберуся з цим. Хотілось би сподіватися, що я помиляюся.

Майк запропонував заопікуватись моїм багажем і надіслати його поштою, щоб я з ним зараз не носився. Рано-вранці він відпровадив мене в аеропорт, і через шість годин я вже приземлився в Сан-Франциско. Щойно я зійшов з трапа, як задзвонив телефон. Це була моя лікарка з результатами рентгенівського дослідження: зображення моїх легенів на знімку було нечітке, розпливчасте, ніби діафрагму камери занадто довго тримали відкритою. Лікарка сказала, що не знає, що це може означати. Проте насправді вона, мабуть, знала.

Принаймні я – знав.

Люсі забрала мене з аеропорту, але я нічого не казав – чекав, поки ми опинимось вдома. Ми сіли на дивані, і тут я все їй виклав – тепер вона теж знала. Вона схилила голову мені на плече, і прірва між нами зникла.

– Ти потрібна мені, – прошепотів я.

– Я тебе ніколи не покину, – відповіла вона.

Ми потелефонували близькому товаришеві, нейрохірургові з нашої лікарні, і попросили його мене оглянути.

Я отримав пластиковий браслет на руку, як у всіх пацієнтів, накинув на себе знайомий голубий лікарняний халат, пройшов повз медсестер, кожну з яких знав на ім’я, і нарешті опинився в кабінеті – тому самому, де бачив сотні пацієнтів за ці роки. Тут, у цьому кабінеті, я сідав поруч із хворими і розповідав про термінальні діагнози та складні операції; тут я вітав пацієнтів з одужанням і був свідком їхнього щастя, їхнього повернення до життя; тут я говорив людям про смерть. Тут я сидів у кріслах, мив руки під краном, писав на дошці інструкції, вносив зміни у розклад. І навіть, бувало, в моменти остаточного виснаження міг лягти на ліжко та заснути. Тепер я лежав тут і не спав.

Молода медсестра, якої я раніше не зустрічав, зазирнула в кабінет:

– Лікар скоро буде.

І на цих словах майбутнє, яке я собі намріяв і яке невдовзі мало справдитися, мета, вінець моїх багаторічних прагнень, – усе враз обірвалося.

Розділ І

Добрий початок

Тепер я твердо знав, що мені більше ніколи не бути лікарем. Я лежав на сонечку, на пустинному узвишші просто біля нашого дому, і відпочивав. Мій дядько-лікар, як і більшість родичів, цікавився, що я збираюся робити далі, оскільки зрозуміло, що я зійшов з торованого шляху, і вранці спитав мене про це. Питання повисло в повітрі. Якби хтось хотів змусити мене відповісти, я, мабуть, сказав би, що хочу писати. Але, правду кажучи, у той час думки про будь-яку цілеспрямовану діяльність здавалися безглуздими. Я покидав на кілька тижнів це миле містечко в Аризоні і був готовий спинатися вгору кар’єрною драбиною не більше, ніж електрон, що розігнався до другої космічної швидкості і вирвався в дивний, іскристий Всесвіт.

Я лежав у пилюці, купався в промінні сонця і спогадів та відчував, як стискається раптом це місто за п’ятнадцять тисяч шістсот миль від щойно обіцяного мені помешкання в гуртожитку при Стенфордському коледжі – від всього обіцяного…

Я пізнав медицину спершу через відсутність – через відсутність в дитинстві батька, який ішов на роботу вдосвіта і повертався затемна, і його чекала лише розігріта вечеря. Коли мені було десять років, мій тато переїхав з нами, трьома синами – п’ятнадцяти, десяти і восьми років – з Бронксвілла у штаті Нью-Йорк до містечка Кінгман в Аризоні, у пустельну долину, оточену двома гірськими хребтами, відому хіба що тим, що там можна було запастися пальним у далекій дорозі. Батька покликало туди сонце і нижча вартість життя – інакше як він міг би забезпечити кожному із синів омріяний коледж? – а ще можливість заснувати тут приватну кардіологічну практику. Його непохитна відданість своїм пацієнтам невдовзі зробила його шанованим членом місцевої спільноти. Нам випадало його бачити пізно ввечері або у вихідні, і він був наче жива амальгама: ніжна любов поєднувалася із суворими вимогами, обійми й поцілунки – з жорсткими повчаннями:

– Найкращим стати дуже просто: знаходиш того, хто зараз найкращий, і здобуваєш на один бал більше, ніж він.

Тато досяг внутрішнього компромісу у своїх поглядах на батьківство: він вважав, що воно може існувати у формі екстракту, коли короткі, насичені і щирі, незабутні зустрічі цілком надолужують… усе, що постійно роблять інші батьки. Але я знав: така ціна лікарського фаху, і вона видавалась мені занадто високою.

Зі свого місця на плато я бачив наш дім, відразу за межею міста, біля підошви гори Сербат, посеред рудої кам’янистої пустелі, поцяткованої москітовими деревами (прозопісом), перекотиполем і кактусами. Тут зненацька зривалися невеличкі смерчі, застилали виднокіл і так само раптово зникали. Простір розширювався і знову збігався. Двоє наших псів, Макс і Ніп, ніколи не стомлювались від свободи. Щодня вони пускалися в мандри і приносили із собою щораз нові скарби пустелі: оленячу ногу, недогризений кавалок зайця про запас, вибілений сонцем череп коня, щелепу койота.

Ми з друзями теж любили свободу і по обіді часто вибиралися в пустелю на прогулянки, розвідки, пошуки викопних решток і рідкісних тут річкових русел. Мені, мешканцю зеленого передмістя на північному сході, де головна вулиця з крамничкою солодощів була обсаджена деревами, дика вітряна пустеля здавалась незвіданою і знадливою. Мені було десять років, коли я вперше вирушив в пустелю сам-один і натрапив на стару іригаційну решітку. Я відірвав її від землі, підніс вище – і там, на відстані кількох сантиметрів від свого обличчя побачив три білі шовковисті сітки-павутини, і по кожній з них сунуло на мене на тонких довгих лапах чорне блискуче бульбасте тільце з моторошним криваво-червоним візерунком у формі клепсидри. Біля кожного павука пульсував білий кокон і дихав невідворотністю народження безлічі нових павучків-каракуртів. Жах охопив мене. Я миттю поклав решітку на місце і відсахнувся. Мій жах поєднав у собі кілька речей: загальновизнаний факт («Немає нічого більш смертельного, ніж укус каракурта»), ту моторошну позу, той чорний блиск, ту червону клепсидру. Після того ще багато років мені снилися кошмари.

Узагалі пустеля відкривала нам справжній пантеон страхіть: тарантули, павуки-вовки, павуки-самітники, усілякі скорпіони, стоноги, гримучі змії, їхні родичі гримучники. Проте ми жили мирно і навіть почувались комфортно поряд із цими істотами. Коли ми з друзями знаходили нору павука-вовка, то для забави скидали туди мураху і стежили за тим, як мураха, панічно намагаючись втекти, зачіпає шовковисті павутинки, що ведуть в темряву павучої нори, і вичікували той трагічний момент, коли павук вискочить і вхопить бідну мураху своїми щелепами. Словосполучення «загальновизнані факти» стало моїм терміном для селюків на пояснення своїх міських фантазій і легенд. У ту пору загальновідомі факти поширювали свою чарівну владу на всю пустелю і всіх її мешканців, перетворюючи, скажімо, ящірку жилатьє на справжнє страхіття, не менш моторошне, ніж Медуза Горгона. Тільки проживши в пустелі певний час, ми зрозуміли, що деякі з цих фактів – як, наприклад, існування рогатого зайця – навмисне хтось придумав, щоб морочити містян і розважати місцевих. Одного разу я цілу годину розповідав групі студентів з Берліна, що, слово честі, існує особливий підвид койота, який живе в кактусі і може стрибати на десять метрів, нападаючи на свою здобич (так само, зрештою, як ці простодушні німці). Однак ніхто не міг претендувати на істину серед цих сипучих пісків; на кожен такий факт, що здавався підозрілим, знаходився інший, достовірний і правдивий. Наприклад, цілком слушним видається завжди перевіряти, чи нема у взутті скорпіонів.