Люди звільняються від страждань не тоді, коли відчувають те чи інше швидкоплинне задоволення, а коли розуміють непостійну природу всіх своїх відчуттів та перестають їх прагнути. У цьому й полягає мета буддистських практик. Під час медитації ви маєте близько придивитися до вашого розуму та тіла, стати свідком постійного виникнення та зникнення всіх ваших відчуттів, а також усвідомити, наскільки безглуздо їх переслідувати. Коли переслідування припиняється, розум стає дуже розслабленим, ясним та задоволеним. Усі види відчуттів продовжують виникати та зникати – радість, гнів, нудьга, хіть, – але щойно ви припиняєте прагнути конкретного відчуття, то починаєте приймати їх такими, як вони є. Ви живете в теперішній момент, а не фантазуєте про те, що могло би статися.
Отримана в результаті безтурботність є настільки глибокою, що ті, хто проводить своє життя в шаленій гонитві за приємними відчуттями, навряд чи можуть її собі навіть уявити. Уявімо людину, котра десятки років стоїть на березі моря, ловлячи якісь «добрі» хвилі та намагаючись не дати їм розбитись, одночасно відштовхуючи «погані» хвилі, не даючи їм до неї дістатися. День у день ця людина стоїть на березі, схиблюючись від безплідного заняття. Урешті-решт, вона сідає на пісок та просто дозволяє хвилям накочуватись та відкочуватись, як їм заманеться. Як безтурботно!
Ця ідея є настільки чужою сучасній ліберальній культурі, що, коли з буддистськими принципами зіштовхнулися західні рухи нової доби, вони переклали їх ліберальними термінами, таким чином, перевернувши їх з ніг на голову. Культи нової доби часто стверджують: «Щастя не залежить від зовнішніх умов. Воно залежить лише від того, що ми відчуваємо всередині. Людям слід припинити гонитву за зовнішніми досягненнями, на кшталт багатства та статусу, а натомість підключитися до своїх внутрішніх відчуттів». Або стисліш: «Щастя починається всередині». Саме це говорять біологи, але Будда загалом казав протилежне.
Будда погоджувався з сучасною біологією та рухами нової доби в тому, що щастя не залежить від зовнішніх умов. Але його важливіша та глибша думка полягала в тому, що справжнє щастя також не залежить від наших внутрішніх відчуттів. По суті, що більше уваги ми приділяємо нашим відчуттям, то більше ми їх прагнемо і то більше страждаємо. Будда радив припинити гонитву не лише за зовнішніми досягненнями, але й за внутрішніми відчуттями.
Отже, підіб’ємо підсумки. Анкети суб’єктивного добробуту ототожнюють добробут з нашими суб’єктивними відчуттями, а прагнення до щастя з прагненням конкретних емоційних станів. Натомість, згідно з багатьма традиційними філософіями та релігіями, наприклад буддизмом, ключем до щастя є знання правди про самих себе – розуміння того, хто або що ми насправді є. Більшість людей неправильно ототожнюють себе зі своїми відчуттями, думками, уподобаннями та неприязню. Відчуваючи гнів, вони думають: «Я злий. Це мій гнів». Відповідно, вони проводять своє життя, уникаючи одних відчуттів та переслідуючи інші. Вони не усвідомлюють, що то не їхні відчуття і що постійна гонитва за певними відчуттями лише ловить їх у пастку страждань.
Якщо це так, тоді усе наше розуміння історії щастя, можливо, помилкове. Може, не так уже й важливо, чи задовольняються очікування людей та чи насолоджуються вони приємними відчуттями. Головне питання полягає в тому, чи знають люди правду про самих себе. Які ми маємо докази того, що люди сьогодні розуміють цю правду хоч трохи краще, ніж первісні мисливці-збирачі чи середньовічні селяни?
Учені почали вивчати історію щастя лише кілька років тому, і ми все ще формулюємо перші гіпотези та шукаємо придатні методи дослідження. Ще надто рано робити однозначні висновки та завершувати дебати, які ледь встигли початися. Украй важливо розглянути якомога більше різних підходів та поставити правильні запитання для пошуку відповідей.
Більшість книг з історії зосереджуються на ідеях великих мислителів, хоробрості воїнів, любові до ближнього святих та творчості митців. Вони можуть багато що розповісти про розвиток та занепад соціальних структур, злет та падіння імперій, відкриття та поширення технологій. Однак вони нічого не кажуть про те, як усе це вплинуло на щастя та страждання окремих осіб. Це є найбільшою прогалиною в нашому розумінні історії. Краще би нам уже почати її заповнювати.
20. Кінець людини розумної
Ця книга почалась із представлення історії як наступної ланки в безперервному ланцюжку фізики, хімії та біології. Люди розумні підкоряються тим самим фізичним силам, хімічним реакціям та процесам природного добору, які управляють усіма істотами. Можливо, природний добір забезпечив Homo sapiens значно більше ігрове поле, ніж будь-якому іншому організмові, але це поле все одно має свої кордони. Суть полягає в тому, що, незалежно від її зусиль та досягнень, людина розумна не здатна вирватися за свої біологічно визначені межі.
Але на зорі ХХІ століття ситуація почала змінюватись: сьогодні людина розумна поступово виходить за ці межі. Вона починає порушувати закони природного добору, заміняючи їх законами раціонального проектування.
Протягом близько 4 мільярдів років усі організми на нашій планеті еволюціонували відповідно до природного відбору. Жоден із них не проектувався якимось раціональним творцем. Жираф, наприклад, отримав свою довгу шию завдяки конкуренції між первісними жирафами, а не примхам якоїсь надраціональної вищої сутності. Первісні жирафи, які мали довші шиї, могли дістати більше їжі та, відповідно, дати більше потомство, ніж тварини з коротшими шиями. Ніхто (і вже точно не жирафи) не казав: «Довга шия дозволить зривати листя з верхівок дерев. Прикольно, подовжмо її». Краса теорії Дарвіна полягає в тому, що не потрібно припускати існування раціонального проектанта, щоби пояснити, як жирафи здобули свої довгі шиї.
Протягом мільярдів років раціональне проектування не розглядалося навіть як варіант, бо не було жодного розуму, здатного проектувати ті чи інші речі. Але ж мікроорганізми, які ще доволі нещодавно були єдиними живими істотами навкруги, мають дивовижні властивості. Мікроб, що належить до одного виду, може вбудовувати в свою клітину генетичні коди зовсім інших видів і, таким чином, здобувати нові здатності, такі як стійкість до антибіотиків. Проте, наскільки нам відомо, ці дрібні створіння не мають свідомості, цілей життя та здатності планувати свій день наперед.
На якійсь стадії такі організми, як жирафи, дельфіни, шимпанзе та неандертальці, виробили в себе свідомість та здатність до планування. Але, навіть якщо якийсь лінивий неандерталець і фантазував про птахів, настільки жирних та повільних, що їх можна було б легко нахапати повний мішок на обід, він не мав жодної можливості реалізувати цю фантазію. Йому доводилося полювати на птахів, які проходили природний добір.
Перша тріщина в старому укладі з’явилася приблизно 10 тисяч років тому, під час Сільськогосподарської революції. Розумні, які мріяли про жирних, повільних курей, виявили, що, коли парувати найжирнішу курку з найповільнішим півнем, частина їхнього потомства буде водночас жирною та повільною. Якщо ж парувати це потомство між собою, можна отримати цілу лінію жирних повільних птахів. Це була справжня раса курей, невідома природі, створена шляхом раціонального проектування не богом, а людьми.
Втім, порівняно з якимось всемогутнім божеством, Homo sapiens мали обмежені навички проектування. Розумні могли застосовувати вибіркове розведення, щоби обійти та прискорити процеси природного добору, які зазвичай впливають на птахів, але не могли програмувати зовсім нові характеристики, яких не було в наборі генів диких курей. Певною мірою, відносини між Homo sapiens та курками скидалися на багато інших симбіозів, що так часто виникають в природі самі по собі. Розумні здійснювали на курей спеціальний вибірковий тиск, що спричиняв поширення жирних та повільних птахів, так само як бджоли обирають квіти для збирання пилку, спричиняючи поширення яскравіших кольорів.