Хоча люди всіх культур та епох відчували той самий тип задоволення та болю, значення, яке вони надавали своїм відчуттям, могло варіювати доволі широко. Якщо так, то історія щастя може бути значно неодноріднішою, ніж біологи собі уявляють. Цей висновок необов’язково на користь сучасності. Оцінюючи життя по хвилинах, середньовічні люди вочевидь робили це приблизно. Проте, якщо вони вірили в обіцяне вічне щастя після смерті, вони цілком могли вважати своє життя більш значущим та вартісним, ніж сучасні світські люди, які в довгостроковій перспективі можуть очікувати лише повного та позбавленого сенсу забуття. Після запитання: «Чи задоволені ви своїм життям у цілому?» середньовічні люди набрали би, мабуть, доволі високий бал за анкетою суб’єктивного добробуту.

Отже, наші середньовічні предки були щасливими, бо знаходили сенс життя в колективних ілюзіях щодо життя після смерті? Так. Якщо ніхто раніше не розчаровувався в цих фантазіях, то чого було розчаровуватися їм? Наскільки ж нам відомо, з чисто наукової точки зору, людське життя не має жодного сенсу. Люди є продуктом сліпих еволюційних процесів, що відбуваються без жодної цілі або мети. Наші дії не є частиною божественного космічного плану, і якщо планета Земля завтра вранці вибухне, всесвіт, мабуть, житиме далі, немов нічого не трапилося. Наскільки нам відомо з цього приводу, не слід також випускати з уваги людську суб’єктивність. Відповідно, будь-який сенс, який люди вкладають у своє життя, є лише ілюзією. Потойбічний сенс, який знаходили у своєму житті середньовічні люди, був не більшою ілюзією, ніж сучасний гуманістичний, націоналістичний та капіталістичний сенс, який знаходять сучасні люди. Учений, який говорить, що його життя сповнене сенсу, бо він збільшує запас людських знань, солдат, який заявляє, що його життя має сенс, бо він захищає Батьківщину, та підрядник, який знаходить сенс у будівництві нового офісного центру, не менш охоплені ілюзіями, ніж їхні середньовічні колеги, які бачили для себе сенс у розшифровуванні давніх текстів, участі в хрестовому поході або будівництві нового собору.

Таким чином, можливо, що щастя синхронізує особисті ілюзії людини про сенс життя з превалюючими колективними ілюзіями. Допоки моє особисте уявлення співвідноситься з уявленням людей навколо мене, я можу переконувати себе, що моє життя має сенс, та знаходити щастя в цьому переконанні.

Це доволі гнітючий висновок. Чи дійсно щастя залежить від самообману?

Пізнай самого себе

Якщо щастя базується на приємних відчуттях, тоді для більшого щастя потрібно перебудувати нашу біохімічну систему. Якщо ж щастя базується на відчутті, що життя має сенс, тоді для більшого щастя потрібно обманювати себе ефективніше. Чи є якась третя альтернатива?

Обидві наведені вище точки зору поділяють припущення, що щастя є певним різновидом суб’єктивного відчуття (задоволення або сенсу) і що для оцінки щастя людей достатньо спитати їх, як вони почуваються. Для багатьох із нас це здається логічним, бо домінантною релігією нашого часу є лібералізм. Лібералізм освячує суб’єктивні відчуття окремих осіб. Він розглядає ці відчуття як вищий авторитет. Що є добрим, а що поганим, що є гарним, а що бридким, що має бути, а що не має – все це визначається відчуттями кожного з нас.

Ліберальна політика базується на ідеї, що виборці знають краще і нам не потрібен Великий Брат, який би розповідав, що для нас добре. Ліберальна економіка базується на ідеї, що клієнт завжди правий. Ліберальне мистецтво стверджує, що краса – в очах глядача. Учнів ліберальних шкіл та університетів учать думати самим. Реклама підштовхує нас: «Просто зроби це!» Кінобойовики, театральні драми, телесеріали, романи та нав’язлива поп-музика постійно втовкмачують нам думку: «Будь із собою щирим», «Дослухайся до себе», «Йди за своїм серцем». Найбільш класично цю точку зору виклав Жан-Жак Руссо: «Що я відчуваю добрим – добре. Що я відчуваю поганим – погане».

Люди, які з дитинства росли на дієті з таких гасел, схильні вважати, що щастя є суб’єктивним відчуттям і що кожна людина найкраще знає, щаслива вона чи ні. Проте така точка зору властива лише лібералізму. Більшість релігій та ідеологій протягом усієї історії стверджували, що існують об’єктивні еталони добра та краси, а також того, як повинні відбуватися різні речі. До відчуттів та преференцій пересічної людини вони ставилися з підозрою. На вході до храму Аполлона в Дельфах прочан вітав такий напис: «Пізнай самого себе!» Суть полягала в тому, що пересічна людина не знає свого істинного «я», а тому й не знає істинного щастя. Фройд би, мабуть, із цим посперечався.[120]

Посперечатися з цим могли би й християнські теологи. Святий Павло та святий Августин чудово знали, що, як запитати про це людей, більшість із них віддали би перевагу заняттю сексом, ніж молитві Богові. Чи підтверджує це, що заняття сексом є ключем до щастя? Згідно з Павлом та Августином, ні. Це підтверджує лише, що людство є грішним за своєю природою і що люди легко спокушаються сатаною. З християнської точки зору, переважна більшість людей перебувають у ситуації, більш-менш схожій на ситуацію героїн-залежних. Уявіть, що якийсь психолог розпочинає дослідження щастя серед наркоманів. Він опитує їх та виявляє, що вони всі до одного стверджують, що щасливі лише під кайфом. Чи опублікує психолог працю, де йдеться, що ключем до щастя є героїн?

Ідея про те, що довіряти відчуттям не слід, не обмежується християнством. Принаймні в питаннях цінності відчуттів зі святим Павлом та святим Августином погоджуються навіть Дарвін та Докінз. За теорією егоїстичного гена, природний добір змушує людей, як і решту живих організмів, вибирати те, що добре для відтворення їхніх генів, навіть якщо це погано для них як для окремих осіб. Більшість чоловіків проводять життя в роботі, турботах, змаганнях та боротьбі, замість того щоби насолоджуватись миром, бо їхнє ДНК маніпулює ними у власних егоїстичних цілях. Подібно до сатани, ДНК використовує швидкоплинні задоволення для спокуси людей та досягнення з їх допомогою своїх цілей.

Відповідно, більшість релігій та філософій обрали геть інший підхід до щастя, ніж лібералізм.[121] Вкрай цікавою є позиція буддистів. Буддизм надає питанню щастя більшу важливість, ніж, мабуть, будь-якому іншому людському відчуттю. Протягом 2,5 тисяч років буддисти систематично вивчали сутність та причини щастя. Саме тому серед наукової спільноти продовжує зростати інтерес як до їхньої філософії, так і їхніх практик медитації.

Буддизм поділяє базове розуміння біологічного підходу до щастя, зокрема, що щастя є результатом процесів, які відбуваються всередині організму людини, а не подій зовнішнього світу. Проте, починаючи з однакового базового розуміння, буддизм приходить до інших висновків.

За буддистським віровченням, більшість людей ототожнюють щастя з приємними відчуттями, водночас ототожнюючи страждання з неприємними відчуттями. Відповідно, люди приділяють величезну увагу своїм відчуттям, намагаючись відчувати більше і більше задоволення, уникаючи неприємностей. Усе, що ми робимо протягом усього свого життя: чухаємо ногу, соваємось у кріслі чи ведемо світові війни, – спрямоване лише на досягнення приємних відчуттів.

Проблема, за словами буддистів, полягає в тому, що наші відчуття є не чим іншим, як швидкоплинними вібраціями, що змінюються щосекунди, подібно до океанських хвиль. Якщо п’ять хвилин тому я почувався радісним та цілеспрямованим, то тепер ці відчуття минули і я цілком можу почуватися сумним та пригніченим. Таким чином, якщо я хочу отримати приємні відчуття, треба постійно їх переслідувати, одночасно відганяючи неприємні відчуття. Навіть якщо мені це вдасться, одразу доведеться починати все знову, без можливості колись отримати довготривалу винагороду за мої зусилля.

Чому ж так важливо отримувати такі ефемерні призи? Навіщо так важко боротися, аби досягти чогось, що зникає майже одразу після появи? Згідно з принципами буддизму, коренем страждання є не відчуття болю, не смуток і навіть не відсутність сенсу. Скоріше справжнім коренем страждання є ця вічна та безглузда гонитва за ефемерними відчуттями, яка змушує нас перебувати в постійному стані напруженості, неспокою та незадоволення. Через цю гонитву наш розум ніколи не буває задоволеним. Навіть коли ми відчуваємо щось приємне, він не отримує задоволення, адже боїться, що це відчуття може скоро зникнути, та прагне, щоби це відчуття залишилося й посилилось.