Усі сучасні спроби стабілізувати соціополітичний лад не мали жодного іншого вибору, крім як покладатися на один із двох ненаукових методів:

a. Узяти якусь наукову теорію та, всупереч загальноприйнятим науковим практикам, проголосити, що вона є остаточною та абсолютною істиною. Такий метод використовували нацисти (які заявляли, що їхня расова політика є наслідком біологічних фактів) та комуністи (які заявляли, що Маркс та Ленін володіли божественною абсолютною економічною істиною, яку неможливо спростувати).

б. Дати науці спокій та жити у відповідності з ненауковою абсолютною істиною. Це була стратегія ліберального гуманізму, побудованого на догматичній вірі в унікальну цінність та права людських істот – доктрині, що має напрочуд мало спільного з науковими дослідженнями виду Homo sapiens.

Однак це не повинно нас дивувати. Навіть сама наука мусить покладатися на релігійні та ідеологічні вірування з метою виправдання та фінансування своїх досліджень.

Сучасна культура, однак, була готова прийняти незнання значно більшою мірою, ніж будь-яка попередня. Однією з речей, які дозволяють сучасним соціальним порядкам триматися купи, є поширення майже релігійної віри в технології та методи наукового дослідження, яка, до певної міри, замінила собою віру в абсолютні істини.

Наукова догма

Сучасна наука не має жодної догми. Проте вона має спільне ядро методів дослідження, які всі базуються на збиранні даних емпіричних спостережень (того, що ми можемо спостерігати за допомогою, щонайменше, одного з наших чуттів) та зведенні їх разом за допомогою математичних інструментів.

Люди збирали дані емпіричних спостережень протягом усієї історії, але важливість цих спостережень була зазвичай обмеженою. Навіщо марнувати дорогоцінні ресурси, проводячи нові спостереження, коли ми вже маємо всі потрібні нам відповіді? Але коли сучасні люди прийшли до визнання, що вони не знають відповіді на деякі дуже важливі питання, то зрозуміли важливість пошуку зовсім нових знань. Відповідно, сучасні домінантні методи дослідження приймають недостатність старих знань як належне. Замість вивчення старих традицій, сьогодні на перший план виступають нові спостереження та експерименти. Коли нинішні спостереження зіштовхуються з минулими традиціями, ми віддаємо перевагу спостереженням. Звичайно, фізики, які аналізують спектри віддалених галактик, археологи, які аналізують знахідки з поселень бронзової доби, та політологи, які вивчають виникнення капіталізму, не відкидають традиції зовсім. Вони починають з вивчення того, що говорили та писали про це свого часу мудреці минулого. Але з самого першого свого року в коледжі честолюбні фізики, археологи та політологи засвоюють, що їхньою місією є вихід за межі того, що колись знали Ейнштейн, Генріх Шліман та Макс Вебер.

Прості спостереження, проте, не є знаннями. Щоби зрозуміти всесвіт, потрібно зв’язати отримані дані спостережень у всеосяжну теорію. Традиції минулого зазвичай подавали свої теорії у формі розповідей. Сучасна ж наука використовує математику.

У Біблії, Корані, Ведах або конфуціанських текстах важко знайти рівняння, графіки та розрахунки. Коли традиційні міфології та священні тексти започаткували загальні закони, ті були представлені, скоріше, у формі розповідей, ніж математики. Тому фундаментальний принцип маніхейської релігії стверджував, що світ є полем битви між добром та злом. Зла сила створила матерію, тоді як добра сила створила дух. Люди існують між цими двома силами та мають вибирати добро, а не зло. Проте пророк Мані не робив жодних спроб запропонувати якусь математичну формулу, якою можна було б скористатися для передбачення вибору людей шляхом кількісної оцінки відносної могутності цих двох сил. Він ніколи не розраховував, що «сила, яка діє на людину, дорівнює прискоренню її духу, поділеному на масу її тіла».

Саме цього й намагаються досягти вчені. У 1687 році Ісаак Ньютон опублікував працю під назвою «Математичні начала натуральної філософії», яку деякі вважають найважливішою книжкою в сучасній історії. Ньютон представив загальну теорію руху та зміни. Велич його теорії полягала в її здатності пояснити та передбачити рухи всіх тіл у всесвіті, від падіння яблук до метеорів, використовуючи три дуже прості математичні закони:

З того часу той, хто бажав зрозуміти та передбачити рух гарматного ядра або планети, мав просто виміряти масу, напрямок та прискорення об’єкту, а також сили, що на нього діють. Вписування цих цифр у рівняння Ньютона дозволяла передбачити майбутнє положення цього об’єкта. Це здавалося якоюсь магією. Лише приблизно наприкінці ХІХ століття вчені зіштовхнулися з кількома спостереженнями, що не відповідали законам Ньютона, і це привело до наступних революцій у фізиці – появи теорії відносності та квантової механіки.

Ньютон показав, що книгу природи написано мовою математики. Деякі розділи, наприклад, взагалі зводяться до чіткого рівняння. Тим часом учені, які намагалися звести біологію, економіку та психологію до коротких ньютонівських рівнянь, виявили, що ці сфери мають певний рівень складності, що зводить нанівець такі спроби. Це не означає, проте, що вони відмовилися від математики. Просто в останні 200 років було розроблено нову галузь математики для роботи зі складнішими аспектами реальності – статистику.

В 1744 році в Шотландії двоє пресвітеріанських священиків Олександр Вебстер та Роберт Воллес вирішили заснувати фонд страхування життя, що надавав би пенсії вдовам та сиротам померлих священнослужителів. Вони запропонували, щоби всі церковники сплачували невеличку частину свого прибутку в фонд, який буде інвестувати ці гроші. Якщо священнослужитель помре, його вдова отримуватиме дивіденди з прибутків фонду. Це дозволить їй комфортабельно прожити решту життя. Але для визначення, скільки служителів церкви повинні сплачувати у цей фонд, щоби той мав достатньо грошей для виконання своїх зобов’язань, Вебстеру та Воллесу потрібна була здатність передбачити, скільки клієнтів помиратиме щороку, скільки вдів та сиріт вони лишатимуть та на скільки років жінки переживатимуть своїх чоловіків.

Зверніть увагу на те, чого ці двоє священиків не робили. Вони не молили Господа відкрити їм відповідь. Не шукали вони відповіді й у Святому Письмі або серед праць давніх теологів. Не вступали вони й у абстрактні філософські диспути. Як шотландці, вони були людьми практичного складу. Тому вони звернулися до професора математики з Единбурзького університету Коліна Маклорена. Утрьох вони зібрали дані про вік, у якому люди зазвичай помирали, та використали їх для обчислення, скільки священнослужителів можуть піти з життя щороку.

Їхня робота ґрунтувалася на кількох нещодавніх проривах у царині статистики та ймовірності. Одним із цих проривів був закон великих чисел Якоба Бернуллі. Цей учений розробив принцип, що хоча напевно передбачити одиничну подію, на кшталт смерті певної людини, доволі складно, проте передбачити з великою точністю середню кількість подібних подій цілком можливо. Тобто, хоча Маклорен не міг передбачити за допомогою математики, чи помруть наступного року самі Вебстер та Воллес, маючи достатньо даних, він міг сказати їм, скільки пресвітеріанських священиків у Шотландії майже напевно помруть наступного року. На щастя, вони мали готові дані, якими могли скористатися. Особливо корисними в цій справі виявилися розрахунки та таблиці смертності, опубліковані п’ятдесятьма роками раніше англійським астрономом та демографом Едмондом Галлеєм (дослідником відомої комети). Свого часу він проаналізував записи про 1238 народжень та 1174 смертей, які отримав із німецького міста Бреслау. Таблиці Галлея показали, що, наприклад, шанс померти в певний рік 20-річного хлопця становить 1:100, а от 50-річного дядька – вже 1:39.