Цикл зворотного зв’язку Наукової революції. Для досягнення прогресу науці потрібно більше, ніж просто дослідження. Прогрес залежить від взаємного підкріплення науки, політики та економіки. Політичні та економічні інституції забезпечують ресурси, без яких наукові дослідження майже неможливі. Взамін наукові дослідження забезпечують нові можливості, що використовуються, серед іншого, для отримання нових ресурсів, частина з яких заново вкладається в дослідження

Протягом же останніх п’яти століть люди дедалі більше починали вірити, що вони здатні збільшити свої можливості шляхом інвестицій у наукові дослідження. Ця віра не була просто сліпою – вона не раз підтверджувалась емпірично. Що більше з’являлося позитивних доказів, то більше коштів багатії та уряди прагнули вкласти в науку. Без таких інвестицій ми би ніколи не змогли прогулятися поверхнею Місяця, модифікувати мікроорганізми та розщепити атом. Уряд США, наприклад, за останні десятиліття витратив на вивчення ядерної фізики мільярди доларів. Здобуті завдяки цим дослідженням знання уможливили створення атомних електростанцій, що забезпечують дешевою електрикою американську промисловість, яка сплачує податки урядові США, який використовує частину з цих податків для фінансування подальших досліджень ядерної фізики.

Чому сучасні люди виробили в собі дедалі більшу віру в свою здатність отримати нові можливості завдяки дослідженням? Звідки з’явився цей зв’язок між наукою, політикою та економікою? В пошуках хоча б частини відповіді на це питання ми розглянемо в цьому розділі унікальну природу сучасної науки. Наступні ж два розділи допоможуть нам дослідити створення союзу між наукою, європейськими імперіями та капіталістичною економікою.

Ignoramus

Починаючи принаймні з Когнітивної революції люди постійно намагалися зрозуміти всесвіт. Наші предки присвячували багато часу та зусиль спробам виявити правила, що керують світом природи. Проте сучасна наука відрізняється від усіх попередніх традиції пізнання трьома важливими характеристиками:

a. Готовністю визнати своє невігластво. Сучасна наука ґрунтується на латинському принципі ignoramus – «ми не знаємо». Він передбачає, що ми просто не знаємо всього на світі. Найважливіше, що він припускає зовсім інше трактування начебто відомих нам фактів після отримання нових знань. Жодна концепція, ідея або теорія не є сакральною та може бути спростована.

б. Центральною роллю спостережень та математики. Визнаючи своє невігластво, сучасна наука ставить собі за мету отримання нових знань. Вона отримує їх, збираючи дані спостережень, а потім використовуючи математичні інструменти для зв’язку цих даних у всеосяжні теорії.

в. Здобуттям нових можливостей. Сучасна наука не задовольняється висуненням просто теорій. Вона використовує ці теорії з метою здобуття нових можливостей, зокрема, для розробки нових технологій.

Наукова революція не стала революцією знань. Перш за все, вона стала революцією незнання. Її запустило велике відкриття того, що люди не знають відповіді на свої найважливіші запитання.

Досучасні традиції пізнання, на кшталт ісламу, християнства, буддизму та конфуціанства, вважали, що всі важливі знання про світ уже відомі. Великі боги, один всемогутній Бог або мудреці минулого володіли всеосяжною мудрістю, яку відкривали нам у священних текстах та традиційних усних оповіданнях. Звичайні смертні отримували знання, заглиблюючись у ці давні тексти й традиції та розуміючи їх як слід. Було просто неможливо уявити, що в Біблії, Корані чи Ведах не згадується якась ключова таємниця всесвіту, яку, однак, здатні відкрити створіння з плоті та крові.

Давні традиції пізнання приймали лише два види незнання. По-перше, окрема людина могла не знати про щось важливе. Щоб отримати необхідне знання, їй лише потрібно було спитати про це когось мудрішого. Не було жодної потреби відкривати щось, чого не знав більше ніхто. Наприклад, якщо селянин у якомусь йоркширському селі ХІІІ століття хотів дізнатися, звідки пішла людська раса, він припускав, що чітку відповідь на це має християнська церква. Усе, що йому потрібно було зробити, це спитати місцевого священика.

По-друге, вся традиція могла не знати про неважливі речі. Усе, про що великі боги або мудреці минулого не переймалися нам розповісти, було неважливим за визначенням. Наприклад, якщо наш йоркширський селянин хотів дізнатися, як павуки плетуть своє павутиння, марно було питати про це священика, бо відповіді на це питання не містилося в жодній священній книзі християн. Це не означало, проте, що християнство мало якісь вади. Скоріше, це означало, що розуміння того, як павуки плетуть своє павутиння, було неважливим. Зрештою, Бог чудово знав, як вони це роблять. Якби це було життєво важливою інформацією, необхідною для людського процвітання та спасіння, Він включив би вичерпне пояснення цього явища в Біблію.

Християнство не забороняло людям вивчати павуків. Але спеціалісти з павуків (якщо такі взагалі були в середньовічній Європі) повинні були змиритися зі своєю другорядною роллю в суспільстві та неважливістю їхніх відкриттів для вічних істин християнства. Що би вчені не відкрили стосовно павуків, метеликів або галапагоських зябликів, ці знання не вважалися чимось значущим, що впливає на фундаментальні істини суспільства, політики та економіки.

Насправді ж життя ніколи не було таким простим. У всі віки, навіть найбільш благочестиві та консервативні, знаходилися люди, які стверджували, що є важливі речі, про які вся традиція нічого не знає. Проте таких людей зазвичай маргіналізували або переслідували – бо інакше вони засновували нову традицію та починали стверджувати, що вони знають все. Наприклад, пророк Мухаммед починав свою релігійну кар’єру, засуджуючи своїх братів арабів за життя в незнанні божественної істини. Але Мухаммед дуже швидко почав стверджувати, що він сам знає всю цю істину, а його послідовники почали називати його «печаткою пророків». З того часу не було вже жодної потреби в інших одкровеннях, окрім посланих Мухаммедові.

Наука наших днів являє собою унікальну традицію пізнання, бо вона відкрито визнає колективне незнання відповідей на найважливіші запитання. Дарвін ніколи не стверджував, що він є «печаткою біологів» та що він розгадав загадку життя раз і назавжди. Після століть напружених наукових досліджень біологи визнають, що вони досі не мають обґрунтованого пояснення, яким чином наш мозок продукує свідомість. Фізики визнають, що вони не знають причини Великого вибуху або як узгодити квантову механіку з теорією відносності.

В інших царинах життя навколо суперечливих наукових теорій також точаться дебати через постійну появу нових доказів. Яскравим прикладом є суперечки про найкращий варіант управління економікою. Хоча окремі економісти й заявляють іноді, що найкращим є їхній метод, загальноприйнята думка змінюється з кожною фінансовою кризою та гучною подією на фондовій біржі. Тому загалом вважається, що останнє слово в економіці поки ще не сказано.

Є й такі випадки, коли конкретні теорії настільки послідовно підтримуються наявними доказами, що всі альтернативи давно вже витіснені на узбіччя. Така теорія сприймається за істину – хоча всі погоджуються, що при появі нових доказів, що суперечать цій теорії, її довелося би переглянути або взагалі відкинути. Яскравими прикладами є теорія тектоніки плит та теорія еволюції.

Готовність визнати своє невігластво зробила сучасну науку більш динамічною, гнучкою та допитливою за будь-яку попередню традицію пізнання. Вона надзвичайно розширила нашу здатність розуміти функціонування світу та винаходити нові технології. Але вона ставить перед нами й серйозну проблему, яку не змогли вирішити більшість наших предків. Наше нинішнє припущення, що ми не знаємо всього та що навіть наявні у нас знання є умовними, простягається до спільних міфів, які дозволяють мільйонам чужих людей ефективно співпрацювати. Якщо докази свідчать, що багато з цих міфів є сумнівними, як нам тримати суспільство купи? Як функціонувати нашим громадам, державам та всій міжнародній системі?