34. Бенджамін Вест. Бенджамін Франклін отримує заряд електрики з небес

Коли ж сучасна культура визнала існування багатьох важливих речей, про які вона поки не знає, та коли це визнання поєдналося з думкою, що наукові відкриття можуть надати нам нові можливості, люди почали підозрювати, що справжній прогрес, зрештою, можливий. Щойно наука почала вирішувати одну нерозв’язну проблему за іншою, багато людей переконалися, що шляхом отримання та застосування нових знань людство здатне подолати всі свої проблеми. Виявилося, що бідність, хвороби, війни, голод, старість та сама смерть не є неминучою долею людства. Вони є просто плодами нашого незнання.

Відомим прикладом є блискавка. Багато культур вірили, що блискавка – це молот злого Бога, який використовується для покарання грішників. У середині ХVІІІ століття в одному з найславетніших експериментів в історії науки Бенджамін Франклін запустив під час грози повітряного змія, аби перевірити гіпотезу, що блискавка є електричним розрядом. Емпіричні спостереження Франкліна, разом із його знаннями про властивості електричної енергії, дозволили винайти блискавковідвід і, так би мовити, роззброїти богів.

Ще одним показовим прикладом є бідність. Багато культур розглядали бідність як невідворотну частину цього недосконалого світу. Згідно з Новомим Заповітом, незадовго до розп’яття одна жінка помазала Христа дуже дорогою олією вартістю 300 денаріїв. Учні Ісуса почали лаяти цю жінку за марнотратство такої величезної суми грошей замість пожертвування її бідним, але Ісус захистив її, сказавши: «Адже бідні завжди будуть з вами, то й допомагати їм ви зможете, коли схочете, а Я – ні» (Євангеліє від св. Марка 14:7). Сьогодні дедалі менше людей (у тому числі дедалі менше християн) погоджуються з Ісусом з цього приводу. Бідність дедалі більше розглядається як технічна проблема, яка підлягає втручанню. Усталена думка полягає в тому, що політика, основана на останніх відкриттях у царині агрономії, економіки, медицини та соціології, здатна подолати бідність.

І дійсно, багато частин світу вже звільнилися від найгірших форм позбавлення. Протягом усієї історії суспільства страждали від двох видів бідності: соціальної, що позбавляє одних людей можливостей, доступних для інших, та біологічної, що піддає ризику саме життя людей через нестачу їжі та прихистку. Можливо, соціальну бідність подолати не вдасться ніколи, але в багатьох країнах по всьому світі біологічна бідність уже в минулому.

До недавнього часу більшість людей перебували дуже близько до межі біологічної бідності, нижче якої людина не отримує достатньо калорій для тривалої підтримки життя. Навіть дрібні прорахунки чи невдачі могли легко зіштовхнути людей нижче цієї межі, до голодної смерті. Стихійні лиха та необачні людські вчинки часто скидали в безодню цілі народи, спричинюючи смерть мільйонів. Сьогодні ж більшість людей світу мають під собою свого роду сітку безпеки. Від особистих невдач їх захищає система страхування, державна служба соціального забезпечення, а також ціла низка місцевих та міжнародних неурядових організацій. Коли ж якесь лихо вражає цілий регіон, найгіршого часто вдається уникнути завдяки зусиллям людей та організацій з усього світу. Людство все ще страждає від численних проблем, принижень та пов’язаних із бідністю захворювань, але в більшості країн ніхто вже не помирає голодною смертю. По суті, в багатьох суспільствах більше людей у наш час ризикують померти від ожиріння, ніж від голоду.

Проект «Гільгамеш»

З усіх начебто нерозв’язних проблем людства найбільш тривожною, цікавою та важливою залишилась одна: проблема самої смерті. До другої половини сучасної ери більшість релігій та ідеологій сприймали як належне, що смерть є нашою неминучою долею. Більш того, більшість віровчень перетворили смерть на основне джерело сенсу життя. Спробуйте уявити іслам, християнство або давні єгипетський релігії у світі, де немає смерті. Ці світогляди вчили людей, що вони мусять змиритися зі смертю та покладати свої надії на життя після неї, а не намагатися подолати смерть та жити вічно на землі. Найкращі уми були зайняті наданням смерті сенсу, а не спробами її уникнути.

Саме цьому присвячений один із найдавніших міфів, що дійшли до нас з історії – епос про Гільгамеша з Давнього Шумеру. Його героєм є цар Гільгамеш, найсильніша та наймогутніша людина в світі, правитель царства Урук, здатний перемогти в бою будь-кого. Одного дня помирає його найкращий друг Енкіду. Гільгамеш сідає поруч із тілом друга та доглядає за ним багато днів, поки не бачить хробака, що вилізає з ніздрі мертвого. В ту мить Гільгамеша охоплює великий жах, і він вирішує, що сам не помре ніколи. Він знайде якийсь спосіб перемогти смерть та повернути друга. Після цього Гільгамеш вирушає в подорож на край всесвіту, вбиваючи левів, долаючи людиноскорпіонів та шукаючи шляху в загробний світ. Там він проходить крізь скам’янілий ліс, зустрічається з Уршанабі (поромником краю мертвих) та знаходить Утнапішті – останнього, хто пережив первісний потоп. Проте сподівання Гільгамеша не справджуються. Він повертається додому сам, смертний як завжди, але з однією новою мудрістю. Гільгамеш дізнається, що коли боги створювали людину, то зробили смерть її неминучою долею, а тому людина повинна навчитися з цим жити.

Прибічники прогресу не поділяють такого поразницького підходу. Для людей науки смерть – не неминуча доля, а лише технічна проблема. Люди помирають не тому, що так постановили боги, а через різні технічні збої – серцевий напад, рак, якусь інфекцію. При цьому кожна технічна проблема має своє технічне вирішення. Якщо серце працює з перебоями, це можна виправити кардіостимулятором або пересадкою нового серця. Якщо в тілі лютує рак, його можна вбили хіміотерапією або опромінюванням. Якщо активно розмножуються шкідливі мікроби, їх можна втихомирити антибіотиками. Щоправда, наразі ми не можемо вирішити всі технічні проблеми. Але ми над цим працюємо. Наші найкращі уми не гають часу на спроби надання сенсу смерті. Замість цього вони зайняті дослідженням психічної, гормональної та генетичної систем, відповідальних за хвороби та старість. Вони розробляють нові ліки, революційні методи лікування та штучні органи, що продовжать наші життя й одного дня зможуть подолати самого посланця смерті Похмурого Женця.

Ще донедавна рідко можна було почути, як учені або хтось інший говорить про це так відверто. Зазвичай звучало таке: «Перемогти смерть?! Що за безглуздя! Ми лише намагаємось лікувати рак, туберкульоз та хворобу Альцгеймера». Люди уникали питання смерті, бо ціль тут здавалася надто невловною. Навіщо створювати необґрунтовані очікування? Сьогодні ж ми живемо в той час, коли можемо бути щирими щодо цього. Провідний проект Наукової революції полягає в забезпеченні вічного життя людства. Навіть якщо перемога над смертю здається далекою метою, ми вже досягли речей, які неможливо було уявити ще кілька століть тому. В 1199 році король Англії Річард Левове Серце був поранений стрілою в ліве плече. Сьогодні ми би сказали, що він легко відбувся. Але в ті часи, за відсутності антибіотиків та ефективних методів стерилізації, ця незначна, здавалося б, рана загноїлась та перейшла в гангрену. Єдиним же способом зупинити поширення гангрени в Європі ХІІ століття було відрізати інфіковану кінцівку, що неможливо зробити, коли інфекція сидить у плечі. В результаті гангрена поширилася на все тіло Левового Серця, і допомогти королю не зміг ніхто. Два тижні по тому він помер у страшній агонії.

Навіть у ХІХ столітті найкращі лікарі все ще не знали, як запобігти інфекції та зупинити гниття тканин. У польових шпиталях лікарі зазвичай відрізали руки та ноги солдатам, які отримали навіть незначні поранення кінцівок, боячись гангрени. Ці ампутації, як і решта медичних процедур (приміром, видалення зуба), проводилися без жодної анестезії. Перші анестетики – ефір, хлороформ та морфін – почали регулярно застосовуватись у західній медицині лише в середині ХІХ століття. До появи хлороформу четверо солдатів мусили тримати пораненого товариша, поки лікар відпилював уражену кінцівку тупою пилкою. На ранок після битви біля Ватерлоо (1815) навколо польових шпиталів можна було побачити цілі купи відпиляних рук та ніг. У ті часи служити в санітарних частинах часто посилали колишніх теслів та м’ясників, бо хірургія вимагала лишень вміння вправлятися з ножами та пилками.