На відміну від сили ячменю, шекель срібла не мав внутрішньої цінності. Срібло не можна їсти, пити чи використовувати як одяг, при цьому воно надто м’яке для виготовлення корисних інструментів – орала або мечі зі срібла зламалися б одразу, неначе зроблені з алюмінієвої фольги. Срібло та золото використовують переважно в ювелірних виробах, коронах та інших статусних символах – предметах розкоші, які члени певної культури ототожнюють з високим соціальним статусом. Цінність їх є суто культурною.

З часом міра ваги дорогоцінних металів породила монети. Перші монети в історії людства викарбував приблизно 640 років до нашої ери цар Аліат у Лідії, що на заході Анатолії. Ці монети мали стандартну вагу золота або срібла та карбувалися зі спеціальним впізнаваним зображенням, що повідомляло про дві речі. По-перше, воно вказувало, скільки дорогоцінного металу містить монета. По-друге, воно ідентифікувало владу, яка випустила монету та яка гарантувала її склад. Майже всі монети, що перебувають в обігу сьогодні, є нащадками тих давніх лідійських монет.

Монети мали дві важливі переваги перед немаркованими зливками металу. По-перше, зливки потрібно було ретельно зважувати для кожного розрахунку. По-друге, зважити зливок було замало. Треба було ще перевірити справжність металу. Адже як би швець дізнався, що зливок срібла, який йому сплатили за черевики, дійсно відлитий зі щирого срібла, а не свинцевий, лише вкритий ззовні тонким шаром срібла? Монети допомогли вирішити ці проблеми. Викарбуване на них зображення вказувало на їхню точну цінність, тому шевцеві не потрібно було тримати під рукою ваги. Ще важливіше, зображення на монеті було свого роду підписом тієї чи іншої політичної влади, яка гарантувала справжність монети.

27. Одна з найперших монет в історії, Лідія, VІІ ст. до н. е.

Форма та розмір зображення сильно варіювалися протягом усієї історії, але за своєю суттю повідомлення на ньому було завжди тим самим: «Я, великий король Такий-То, даю вам моє персональне слово, що цей металевий диск містить точно п’ять грамів золота. Якщо хтось насмілиться підробити цю монету, це означатиме, що він підробив мій власний підпис, що може заплямувати мою репутацію. Я покараю такого негідника найсуворішою карою». Ось чому підробка грошей завжди вважалася значно серйознішим злочином, ніж інші шахрайські дії. Адже виготовлення фальшивих грошей є не просто шахрайством – це порушення суверенного права, підривна діяльність проти влади, привілеїв та особи правителя. Воно називалось юридичним терміном «образа величності» (зрада величності) і зазвичай каралося тортурами та жорстокою смертю. Допоки люди вірили у владу та непохитність свого правителя, вони вірили його монетам. Геть чужі люди могли легко дійти згоди щодо вартості римського денарію, бо вірили у владу та непохитність римського імператора, чиє ім’я та зображення прикрашали цю монету.

У свою чергу, влада імператора спиралася на денарій. Лишень задумайтесь, як складно було б підтримувати функціонування Римської імперії без монет – якби імператор мусив збирати податки та платити заробітну платню ячменем та пшеницею. Було би просто неможливо збирати податки ячменем десь у Сирії, везти їх до центральної скарбниці в Римі, а потім знову повертати до Британії, щоб заплатити тамтешнім легіонам. Так само було б надзвичайно складно підтримувати імперію, якби самі мешканці Риму вірили в золоті монети, а галли, греки, єгиптяни та сирійці відкидали цю віру, покладаючись на мушлі каурі, слонову кістку, намиста або сувої тканин.

Євангеліє від золота

Віра в римські монети була настільки міцною, що навіть за межами імперії люди охоче одержували платню денаріями. У І столітті римські монети були усталеним засобом обміну на ринках Індії, навіть попри те, що найближчий римський легіон стояв за тисячі кілометрів звідти. Індійці так міцно вірили в денарій та зображення імператора, що коли місцеві правителі карбували власні монети, то намагалися копіювати денарій, аж до портрету володаря Риму! Назва «денарій» поступово поширилася на всі монети. Мусульманські каліфи видозмінили цю назву на арабський манер та випускали «динари». До речі, динар є офіційною назвою валюти Йорданії, Іраку, Сербії, Македонії, Тунісу та декількох інших країн.

З поширенням лідійської монетарної системи від Середземного моря до Індійського океану в Китаї з’явилася дещо інша система, що ґрунтувалася на бронзових монетах та немаркованих срібних та золотих зливках. Проте ці дві монетарні системи мали достатньо спільного (спиралися на золото та срібло), щоби між китайською та лідійською зонами встановилися близькі монетарні та комерційні стосунки. Мусульманські та європейські торгівці та завойовники поступово поширили лідійську систему та «Євангеліє від золота» до найдальших куточків землі. До другої половини сучасної ери весь світ став єдиною монетарною зоною, покладаючись спочатку на золото та срібло, а пізніше – на кілька надійних валют, таких як британський фунт та американський долар.

Поява єдиної транснаціональної та транскультурної монетарної зони заклала фундамент об’єднання Афро-Азії, а згодом і всієї земної кулі в одну економічну та політичну сферу. Люди продовжували говорити незрозумілими один для одного мовами, коритися власним правителям та поклонятися різним богам, але всі вірили в золото та срібло, а також у золоті та срібні монети. Без цієї спільної віри глобальна мережа торгівельних стосунків була би практично неможлива. Золото та срібло, великі запаси яких конкістадори ХVІ століття привезли з Америки, дозволили європейським торгівцям купувати шовк, порцеляну та спеції в Східній Азії, таким чином, обертаючи колеса економічного зростання обох цих частин світу. Більша частина золота та срібла, добутих у Мексиці та Андах, швидко просочувалася крізь пальці європейців, знаходячи теплий прийом у гаманцях виробників китайського шовку та порцеляни. Що могло би статися зі світовою економікою, якби китайці не страждали на ту саму «хворобу серця», від якої потерпав Кортес та його компаньйони, – та відмовилися би приймати платню золотом та сріблом?

Але чому китайці, індійці, мусульмани та іспанці – які належали до дуже різних культур, що не могли дійти згоди з більшості питань, – поділяли спільну віру в золото? Чому не сталося, наприклад, так, що іспанці вірили в золото, тоді як мусульмани – в ячмінь, індійці – в мушлі каурі, а китайці – в сувої шовку? Економісти мають на це готову відповідь. Щойно торгівля зв’язує два райони, сили пропозиції та попиту мають тенденцію врівноважувати ціни імпортних та експортних товарів. Щоби зрозуміти, чому так відбувається, розгляньмо один гіпотетичний випадок. Припустімо, що, коли між Індією та країнами Середземномор’я почалася регулярна торгівля, індійців не цікавило золото, а тому воно майже не мало цінності. Але в країнах Середземномор’я золото було жаданим символом статусу, отже, його цінність була високою. Як могли б розвиватися події?

Торгівці, які мандрували між Індією та Середземномор’ям, помітили б різницю в цінності золота. Щоб отримати прибуток, вони б дешево купували золото в Індії та дорого продавали його в Середземномор’ї. Відповідно, попит на золото в Індії злетів би до небес, як і його цінність. У той же самий час Середземномор’я переживало б надмірний наплив золота, цінність якого, відповідно, впала би. Невдовзі цінність золота в Індії та Середземномор’ї зрівнялась би. Той простий факт, що середземноморці вірили в золото, змусив би індійців вірити в нього. Навіть якби індійці не знали, що з тим золотом робити, самого факту, що середземноморці його жадають, було б достатньо, аби індійці почали його цінувати.

Так само й факту, що інша людина вірить у мушлі каурі, долари або електронні дані, цілком достатньо, щоби зміцнити нашу власну віру в них, навіть якщо в іншому ми цю людину ненавидимо, зневажаємо чи висміюємо. Християни та мусульмани, які не могли дійти згоди щодо релігійних вірувань, цілком змогли, проте, дійти згоди щодо монетарної віри. А все тому, що релігія просить нас вірити у щось, тоді як гроші просять нас вірити в те, що інші люди вірять у щось.