Що таке імперія?

Імперія – це політичний лад із двома важливими характеристиками. По-перше, щоб здобути це звання, треба правити значною кількістю різних народів, кожен з яких має власну культурну ідентичність та окрему територію. Скільки саме потрібно народів? Два або три замало. Двадцять або тридцять – забагато. Імперський поріг пролягає десь посередині.

По-друге, для імперій властиві гнучкі кордони та потенційно необмежений апетит. Вони можуть ковтати та перетравлювати нові й нові народи та території, не змінюючи їхню базову структуру чи ідентичність. Сьогодні Велика Британія має достатньо чіткі кордони, які не можна перейти без зміни фундаментальної структури та ідентичності держави. Століття ж тому ледь не будь-яке місце на землі могло стати частиною Британської імперії.

Розмаїття культур та гнучкість території надають імперіям не лише унікальність, але й центральну роль в історії. Саме завдяки цим двом характеристикам, імперіям вдавалось об’єднувати під однією політичною парасолькою різні етнічні групи та екологічні зони, таким чином, сплавляючи разом дедалі більші сегменти людей та нашої планети.

Варто наголосити, що імперію визначають виключно культурне розмаїття та гнучкі кордони, а не походження, форма правління, територіальні межі або загальна кількість населення. Імперії не обов’язково виникати з військового завоювання. Афінська імперія почала своє існування як добровільне об’єднання, а Імперія Габсбургів народилась у законному шлюбі й продовжилася низкою хитромудрих шлюбних союзів. Не обов’язково також, щоб імперією правив автократичний імператор. Британською імперією – найбільшою імперією в історії – керував демократичний уряд. Демократичними (або, принаймні, республіканськими) імперіями були й сучасні Голландська, Французька, Бельгійська та Американська імперії, а також досучасні імперії Новгород, Рим, Карфаген та Афіни.

Розмір теж не важить. Імперії можуть бути крихітними. Афінська імперія в зеніті своєї слави була значно меншою за розміром території та кількістю населення, ніж сьогоднішня Греція. Імперія ацтеків була меншою за сьогоднішню Мексику. А проте вони обидві були імперіями, тоді як сучасні Греція та Мексика – ні, бо перші поступово підкорили десятки та навіть сотні різних держав, тоді як останні цього не робили. Афіни панували над сотнею, якщо не більше, раніше незалежних міст-держав, а Імперія ацтеків, якщо вірити її податковим відомостям, правила 370 різними племенами та народами.[63]

Як взагалі було можливо втиснути таке людське різноманіття в територію невеликої сучасної держави? Річ у тім, що в минулому в світі існувало значно більше різних народів, кожен з яких нараховував менше представників та займав меншу територію, ніж типові для нашого часу. Територія між Середземним морем та річкою Йордан, що сьогодні ледь здатна задовольнити амбіції якихось двох народів, у біблійні часи легко вміщала десятки націй, племен, невеличких царств та міст-держав.

Імперії стали однією з головних причин різкого зменшення розмаїття народів. Імперський коток поступово згладив унікальні особливості численних груп людей (наприклад, нумансійців), сформувавши з них нові та значно більші групи.

Імперії зла?

У наш час у лексиконі політичної лайки «імперіаліст» поступається лише слову «фашист». Сучасний критик імперій зазвичай використовує такі два твердження:

1. Імперії не працюють. Урешті-решт, неможливо ефективно правити великою кількістю завойованих народів.

2. Навіть якщо це можливо, цього не можна допустити, бо імперії є злими двигунами руйнування та експлуатації. Кожен народ має право на самовизначення й ніколи не повинен підкорятися владі іншого.

З історичної точки зору, перше твердження є просто безглуздим, а друге – глибоко проблематичним.

Правда полягає в тому, що імперія була найпоширенішою формою організації світу протягом останніх 2,5 тисяч років. Повторюся: протягом цих двох з половиною тисячоліть більшість людей жили в тих чи інших імперіях. Імперія також є дуже стабільною формою правління. Більшість імперій з жахливою легкістю придушували всі можливі повстання проти них. Загалом, їх руйнували лише зовнішнє вторгнення або розкол серед панівної еліти. І навпаки, підкорені народи не мають дуже доброї історії звільнення самих себе від імперських правителів. Більшість із них залишалися підкореними сотні років. Зазвичай вони поступово перетравлювались імперією завойовників, поки їхня автентична культура не розчинялась у загальній масі.

Наприклад, коли Західна Римська імперія, нарешті, пала під навалою германських племен у 476 році, нумансійці, арверни, гельвети, самніти, лузитани, умбрійці, етруски та сотні інших забутих народів, яких римляни завоювали кількома століттями раніше, не з’явилися з розідраного каркасу імперії, неначе Йона з черева кита. Нікого з них на той час просто не залишилося. Біологічні нащадки людей, які ідентифікували себе як членів цих народів, розмовляли їхніми мовами, поклонялися їхнім богам та розповідали їхні міфи й легенди, тоді вже мислили, говорили та поклонялися, як римляни.

У багатьох випадках руйнування однієї імперії навряд чи означало незалежність для поневолених народів. Натомість вакуум, що створювався із розпадом або відступом старої імперії, заповнювала нова. Найочевидніше це проявлялося на Близькому Сході. Нинішня політична ситуація в цьому регіоні – баланс сил між багатьма незалежними політичними утвореннями з більш-менш стабільними кордонами – за останні кілька тисячоліть майже не мала жодних паралелей. Востаннє Близький Схід мав таку ситуацію у VІІІ столітті до нашої ери – майже 3 тисячі років тому! Від утвердження нео-Ассирійської імперії у VІІІ столітті до нашої ери до розпаду Британської та Французької імперій у середині ХХ століття, Близький Схід переходив із рук однієї імперії до рук іншої, неначе естафетна паличка. Коли ж британці та французи, нарешті, впустили цю паличку, арамейці, аммоніти, фінікійці, філістимляни, моабіти, едоміти та інші підкорені ассирійцями народності вже давно зникли.

Щоправда, сьогоднішні євреї, вірмени та грузини заявляють з певною мірою справедливості, що вони теж є нащадками давніх близькосхідних народів. Однак це лише виняток, що підтверджує правило, та й навіть ці претензії є дещо перебільшеними. Наприклад, безперечно, що політичні, економічні та соціальні практики сучасних євреїв значно більше завдячують імперіям, під владою яких вони жили протягом минулих двох тисячоліть, аніж традиціям давнього царства Юдея. Якби цар Давид раптом опинився в ультраортодоксальній синагозі в теперішньому Єрусалимі, то міг би до смерті здивуватись, побачивши там людей, одягнених у східноєвропейський одяг, які розмовляли б німецьким діалектом (ідиш) та вели б нескінченні суперечки щодо значення Вавилонського тексту (Талмуду). Якщо дотримуватись історичної правди, у Давній Юдеї не було ані синагог, ані томів Талмуду, ані навіть сувоїв Тори.

Розбудова та збереження імперії зазвичай вимагали жорстокого винищення великих груп людей та безжального гноблення всіх, хто залишився. Стандартний набір імперських інструментів включав у себе війни, поневолення, депортацію та геноцид. Коли римляни вторглися в Шотландію в 83 році, то зустріли відчайдушний опір з боку місцевих каледонських племен, через що спустошили всю країну. У відповідь на запропонований римлянами мир вождь Калгак назвав їх «горлорізами світу» та сказав: «Викрадати, вбивати, грабувати – це їхньою брехливою мовою означає імперія, а коли вони все перетворюють на пустелю, то називають це миром».[64]

Це не означає, однак, що імперії не залишили по собі нічого цінного. Змалювання всіх імперій чорним кольором та абсолютне невизнання їхньої спадщини було б запереченням більшої частини людської культури. Імперські еліти використовували прибутки від завоювань для фінансування не лише армій та фортець, але й філософії, мистецтва, правосуддя та доброчинності. Експлуатації підкорених народів завдячує своїм існуванням значна частка культурних досягнень людства. Прибутки та процвітання, отримані завдяки римському імперіалізму, надали вільний час та необхідні кошти для роздумів та написання творів Цицеронові, Сенеці та святому Августинові. Без багатств, накопичених шляхом експлуатації Моголами своїх індійських підданих, неможливо було б побудувати Тадж-Махал. Імперія ж Габсбургів від прибутків зі своїх слов’янських, угорських та румунських провінцій платила зарплатню Гайдну та гонорари Моцарту. Промову Калгака не зберіг для нащадків жоден каледонський письменник. Ми дізналися про неї завдяки римському історикові Тациту. Фактично, Тацит, мабуть, написав її сам. Більшість учених сьогодні погоджуються, що Тацит не лише сфабрикував цю промову, але й вигадав сам персонаж каледонського вождя Калгака, щоби той послужив рупором думок історика та інших знатних римлян про їхню власну країну.