Іноді ці переваги були доволі помітними (забезпечення дотримання законів, містопланування, стандартизація мір та ваги), а іноді сумнівними – податки, військова повинність, поклоніння імператорові. Але більшість імперських еліт всерйоз вірили, що працюють заради загального добробуту всіх мешканців імперії. Панівний клас Китаю ставився до сусідів їхньої країни та своїх іноземних підданих як до жалюгідних варварів, яким імперія повинна принести переваги культури. Благословення небес давалося імператорові не з метою експлуатації світу, а з метою просвіти людства. Римляни теж виправдовували своє панування, заявляючи, що вони забезпечують варварам мир, справедливість, очищення та розвиток. Дикі германці та розфарбовані галли жили в злиднях та неуцтві, поки добрі римляни не насадили їм закон, не очистили їх у публічних банях та не збагатили їхній внутрішній світ філософією. Імперія Маур’їв у ІІІ столітті до нашої ери вважала своєю місією поширення в безграмотному світі вчення Будди. Мусульманські каліфи отримували божественне благословення для поширення одкровень Пророка – мирно, якщо це можливо, але й мечем, якщо необхідно. Іспанська та Португальська імперії заявляли, що в Індії та Америці вони шукають не багатств, а способів навернення місцевих мешканців в істинну віру. Сонце ніколи не заходило над місією Британської імперії, якою було поширення подвійної проповіді лібералізму та вільної торгівлі. Радянський Союз вважав себе зобов’язаним полегшити для всіх невблаганний історичний перехід від капіталізму до утопічної диктатури пролетаріату. Багато американців у наші дні підтримують ідею, що їхній уряд має моральний імператив принести країнам третього світу переваги демократії та прав людини, навіть якщо ці товари доставляються крилатими ракетами та винищувачами F-16.

Поширювані імперіями культурні ідеї рідко були ексклюзивним витвором їхньої панівної еліти. Оскільки імперське бачення зазвичай є універсальним та інклюзивним, імперським елітам було відносно легко переймати ідеї, норми поведінки та традиції своїх нових територій, замість того, щоби фанатично дотримуватись єдиної обмеженої традиції. Хоча деякі імператори прагнули очистити свої культури та повернутися до того, що вони вважали своїм корінням, більшість імперій породжувала гібридні цивілізації, які дуже багато переймали від підкорених ними народів. Імперська культура Риму була грецькою майже такою ж мірою, що й римською. Культура Аббасидської імперії була почасти перською, почасти грецькою, почасти арабською. Культура Монгольської імперії була, насправді, китайською підробкою. В імперських Сполучених Штатах американський президент кенійської крові може жувати піцу, дивлячись свій улюблений фільм, знятий британцями про арабське повстання проти турків.

Не те щоби цей культурний плавильний тигель якось полегшував процес культурної асиміляції для переможених. Імперська цивілізація могла добре поглинати численні внески від різних підкорених народів, але отриманий у результаті гібрид усе одно залишався чужим для переважної більшості з них. Дуже часто процес асиміляції був болючим та травматичним. Адже відмовлятися від знайомих та улюблених місцевих традицій нелегко, так само як зрозуміти та перейняти нову культуру буває складно та дискомфортно. Гірше того, навіть коли підкорені народи успішно переймали імперську культуру, потрібні були десятиліття, якщо не століття, на те, щоб імперські еліти визнали їх частиною «нас». Між підкоренням та визнанням іноді змінялося декілька поколінь, які залишалися ні в сих, ні в тих. Вони вже втрачали свою звичну місцеву культуру, але поки не отримували дозволу посісти гідне місце в імперському світі нарівні з іншими. Попри зроблені зусилля носії перейнятої ними культури продовжували вважати їх варварами.

Уявіть собі іберійця з поважної родини, який жив десь так через століття після падіння Нумансії. З батьками він розмовляв своїм рідним кельтським діалектом, але чудово володів також латиною, хоч і з легким акцентом, бо її знання відкривало шлях для ведення бізнесу та спілкування з представниками влади. Він потурав схильності своєї дружини до майстерно прикрашених дрібничок, але трохи соромився, що вона, як інші місцеві жінки, дотримується застарілих кельтських смаків. Як на нього, краще б вона перейняла чисту простоту ювелірних прикрас, які носила дружина римського губернатора. Сам він носив римські туніки та, завдяки своїм успіхам як торгівця худобою (а також, не в останню чергу, – знанню особливостей римського комерційного права), зумів побудувати чудову віллу в римському стилі. Але, навіть попри те, що він міг прочитати напам’ять третю книгу «Георгік» Вергілія, римляни ставилися до нього як до напівварвара. Тому він з розчаруванням усвідомлював, що ніколи не отримає посаду в імперському уряді або престижне місце в амфітеатрі.

Наприкінці ХІХ століття багато освічених індійців засвоїли від своїх британських господарів урок. В одному доволі відомому оповіданні йдеться про амбітного індійця, який опанував премудрості англійської мови, брав уроки європейської музики й танців та навіть призвичаївся їсти ножем і виделкою. Озброївшись своїми новими манерами, він приїхав до Англії, де вивчив право в Університетському коледжі Лондона та став кваліфікованим адвокатом вищого рангу. Проте цього респектабельного знавця права, вбраного в дорогий костюм із краваткою, викинули з потяга в Південній Африці, британській колонії, за наполегливе бажання їхати першим класом, замість третього, де відводилося місце для таких «кольорових», як він. Його звали Могандас Карамчанд (Магатма) Ґанді.

Подеколи процеси окультурення та асиміляції, врешті-решт, руйнували бар’єри між новачками та старими елітами. Підкорені народи більше не вважали імперію чужою системою окупації, а підкорювачі починали дивитися на своїх підданих як на рівних собі людей. Завойовники та завойовані однаковою мірою починали дивитися на «них», як на «нас». Усі піддані Риму, зрештою, після століть імперського правління, отримали римське громадянство. Представники інших народів отримали можливість посідати вищі звання в офіцерському корпусі римських легіонів та входити до Сенату. В 48 році імператор Клавдій прийняв до Сенату кількох галльських аристократів, яких, як він відзначив у своїй промові: «Звичаї, культура та шлюбні зв’язки зробили рівними нам». Снобістськи налаштовані сенатори виступили з протестами проти введення цих колишніх ворогів до серця римської політичної системи. Тоді Клавдій нагадав їм незручну істину. Більшість їхніх власних сенаторських родин походили від італійських племен, які колись боролися проти Риму, а пізніше отримали римське громадянство. Крім того, імператор нагадав їм, що і його власна родина є нащадками племені сабінів.[67]

Протягом ІІ століття Римом правила лінія імператорів, народжених в Іберії, у венах яких, мабуть, текло, щонайменше, кілька крапель місцевої іберійської крові. Часи правління Траяна, Адріана, Антонія Пія та Марка Аврелія вважають золотою добою імперії. Після того всі етнічні греблі пали. Імператор Септімус Северус (193–211) був нащадком родини пунійців із Лівії. Геліогабал (218 – 22) був сирійцем. Імператор Філіпп (244 – 9) мав прізвисько «Філіпп Араб». Нові громадяни переймали римську імперську культуру з таким захватом, що навіть через століття та тисячоліття після розпаду імперії продовжували говорити її мовою, вірити в християнського Бога, якого імперія перейняла від однієї зі своїх левантійських провінцій, та дотримуватися законів імперії.

Подібний процес відбувався й в Арабській імперії. Під час заснування в середині VІІ століття вона ґрунтувалася на чіткому поділі між панівною арабсько-мусульманською елітою та підкореними єгиптянами, сирійцями, іранцями та берберами, які не були ані арабами, ані мусульманами. Багато підданих імперії поступово перейняли мусульманську віру, арабську мову та гібридну імперську культуру. Стара ж арабська еліта дивилася на цих парвеню глибоко вороже, боячись втратити свій унікальний статус та ідентичність. Розчаровані новонавернені вимагали рівного ставлення до себе в межах імперії та в усьому ісламському світі. Урешті-решт, вони досягли, чого хотіли. Єгиптяни, сирійці та месопотамці почали дедалі більше вважатися «арабами». Араби ж, у свою чергу – чи то «автентичні» араби з Аравії, чи то новоявлені араби з Єгипту та Сирії – дедалі більше підкорялися домінуванню неарабських мусульман, зокрема іранців, турків та берберів. Великий успіх Арабської імперії полягав у тому, що імперська культура, нею створена, з відкритим серцем переймалася численними неарабськими народами, які продовжували підтримувати її, розвивати та поширювати навіть після розпаду вихідної імперії та втрати арабами свого домінування як етнічної групи.