Проте це створило одну велику проблему. Вівчарі, може, й прагнули абсолютного контролю над своїми вівцями, але вони чудово розуміли, що їхній контроль був обмеженим. Вони могли замкнути овець у стайні, каструвати баранів та розводити овець вибірково, але не могли гарантувати вагітність овець та народження здорових ягнят, як не могли й завадити спалахам смертоносних епідемій. Як же тоді було підтримувати плодючість отари?

Провідна теорія щодо походження богів стверджує, що ті набули важливості тому, що пропонували вирішення цієї проблеми. Коли рослини і тварини втратили здатність «говорити», центральне місце посіли боги, на кшталт богині родючості, бога неба та бога медицини. Основним завданням богів було посередництво між людьми та німими рослинами і тваринами. Давня міфологія стала, по суті, юридичним договором, в якому люди обіцяли богам вічне служіння в обмін на панування над рослинами і тваринами. Яскравим прикладом цього є перші розділи біблійної Книги Вихід. Протягом тисяч років після Сільськогосподарської революції релігійна літургія включала в себе, переважно, жертвоприношення людьми ягнят, вина та хлібів божественним силам, які в обмін на це обіцяли рясні врожаї та родючі стада.

Спочатку Сільськогосподарська революція мала значно менший вплив на статус інших членів анімістичної системи – каменів, струмків, привидів та демонів. Проте поступово ті теж втрачали свій статус на користь нових богів. Поки люди проводили усе своє життя в межах порівняно невеликої території в кілька сотень квадратних кілометрів, більшість їхніх потреб могли задовольнятися місцевими духами. Але з появою царств та розгалужених торговельних відносин, люди відчули потребу в спілкуванні з сутностями, чия сила та влада охоплювала все царство або всю схему торгівлі.

Спроба задовольнити цю потребу привела до появи політеїстичних релігій (від грецького poli – багато, theos – Бог). Ці релігії стверджували, що світ контролює група могутніх богів, на кшталт богині родючості, бога дощу та бога війни. Люди могли звертатися до цих богів, а ті, якщо їм добре поклонялися та приносили добрі жертви, могли ласкаво послати дощ, перемогу та здоров’я.

З появою політеїзму анімізм не зник повністю. Демони, феї, привиди, святі камені, струмки та дерева залишалися невід’ємною частиною майже всіх політеїстичних релігій. Ці духи були значно менш важливими, ніж великі боги, але для задоволення невеликих потреб багатьох звичайних людей їх цілком вистачало. Поки цар у своїй столиці приносив у жертву великому богові війни десятки жирних баранів, молячись про перемогу над варварами, селянин у своїй хатинці ставив свічку феї фігового дерева, молячись, щоб вона допомогла вилікувати його хворого сина.

Найбільше поява великих богів вплинула не на овець чи демонів, а на статус Homo sapiens. Анімісти вважали, що люди є лише одними з багатьох створінь, що населяють цей світ. Натомість політеїсти дедалі частіше дивилися на світ як на відображення відносин між богами та людьми. Наші молитви, жертви, гріхи та добрі вчинки визначають долю всієї екосистеми. Жахлива повінь може знищити мільярди мурах, коників, черепах, антилоп, жирафів та слонів лише тому, що кілька нетямущих людей розумних розлютили богів. Політеїзм, таким чином, підвищив статус не лише богів, а й людства. При цьому члени старої анімістичної системи, яким пощастило менше, втратили своє становище та стали або взагалі зайвими, або просто мовчазними декораціями у великій драмі стосунків людини з богами.

Переваги ідолопоклонства

Дві тисячі років монотеїстичного промивання мізків стали причиною того, що більшість мешканців західних країн сьогодні вважають політеїзм безграмотним та наївним ідолопоклонством. Це – несправедливий стереотип. Щоби зрозуміти внутрішню логіку політеїзму, необхідно вловити центральну ідею, на якій ґрунтується віра в багатьох богів.

Політеїзм не обов’язково заперечує існування єдиної сили або закону, що керує всім всесвітом. По суті, більшість політеїстичних та навіть анімістичних релігій визнавали таку вищу силу, що стояла за всім розмаїттям дрібних богів, демонів та святих каменів. У класичній системі грецького політеїзму боги Зевс, Гера, Аполлон та їхні колеги підкорялися всемогутній та всеохопній силі – Долі (Мойрі, Ананке). Скандинавські боги теж були рабами долі, що прирікала їх на загибель у катаклізмі Рагнароку (Сутінках богів). У політеїстичній релігії народу йоруба із Західної Африки всі боги народжені від верховного бога Олодумаре та підкоряються йому. В індійському політеїзмі один головний бог Атман контролює безліч богів та духів, а також людство, біологічний та фізичний світ. Атман є вічною сутністю або душею всесвіту, так само як і кожної людини та кожного явища.

Фундаментальна суть політеїзму, яка відрізняє його від монотеїзму, полягає в тому, що вища сила на чолі світу не має якихось інтересів та упереджень, а тому байдужа до дрібних бажань, проблем та турбот людей. Марно просити в цієї сили перемоги у війні, здоров’я або дощу, бо з її всеохопної точки зору немає жодної різниці, переможе певне царство чи програє, процвітатиме певне місто чи захиріє, одужає певна людина чи помре. Греки не гаяли часу на жертви Долі, а індуси не будували храмів Атману.

Єдиним способом наблизитися до цієї вищої сили всесвіту могла стати відмова від усіх бажань та прийняття поганого нарівні з добрим – навіть поразки, бідності, хвороби та смерті. Тому деякі індуси, відомі як садху, або санн’ясі (святі), присвячували свої життя єднанню з Атманом, таким чином, досягаючи просвітлення. Вони прагнули побачити світ з точки зору цього фундаментального принципу, усвідомивши, що з позицій вічності всі мирські бажання та страхи є незначними та ефемерними.

Але більшість індійців не є садху. Вони глибоко загрузли в болоті мирських турбот, де великої допомоги від Атмана не дочекатися. Заради допомоги в таких питаннях, індуси звертаються до богів, влада яких є частковою та обмеженою. Саме тому, що їхня влада є частковою, а не всеохопною, такі боги, як Ганеша, Лакшмі та Сарасваті мають інтереси та упередження. Тому люди можуть укладати з цими частковими силами угоди та покладатися на їхню допомогу, щоби перемогти у війні та одужати від хвороби. Таких менших сил завжди було багато, бо щойно люди починають ділити всеохопну силу верховного бога, то неминуче закінчують більш ніж одним божеством. Звідси й множинність богів.

Політеїстичний погляд на світ сприяє далекосяжній релігійній толерантності. Оскільки політеїсти вірять, з одного боку, в єдину вищу та абсолютно неупереджену силу, а з іншого – в багато часткових та упереджених сил, тому віруючі в одного бога легко припускають існування та ефективність інших богів. Політеїзм є відкритим за своєю суттю та рідко переслідує «єретиків» та «невірних».

Навіть коли політеїсти завойовували величезні імперії, вони не намагалися навернути підкорених у свою віру. Єгиптяни, римляни та ацтеки не відправляли місіонерів до своїх нових земель, щоби поширити поклоніння Осірісу, Юпітеру або Уїцилопочтлі (головному богу ацтеків), і точно не залучали до цього армії. Очікувалося, що підкорені народи по всій імперії поважатимуть богів та ритуали імперії, оскільки ці боги та ритуали захищали та легітимізували імперію. Проте від них не вимагали відмовитися від місцевих богів та ритуалів. В Імперії ацтеків підкорені народи мали будувати храми на честь Уїцилопочтлі, але поряд будували храми місцевих богів, а не замість них. Зчаста імперська еліта сама переймала богів та ритуали підкореного народу. Наприклад, римляни охоче додали до свого пантеону азійську богиню Кібелу та єгипетську богиню Ісіду.

Єдиним богом, якого римляни довго відмовлялися терпіти, був монотеїстичний Бог-проповідник християн. Римська імперія не вимагала, щоби християни відмовилися від своїх вірувань та ритуалів, але очікувала, що вони платитимуть данину поваги богам-захисникам імперії та божественній природі імператора. Це розглядалося як вияв політичної лояльності. Коли ж християни рішуче відмовилися це робити, а потім відкинули всі спроби компромісу, римляни відреагували переслідуваннями тих, кого вони вважали політично підривним угрупованням. І навіть це робилося впівсили. За 300 років від розіп’яття Христа до навернення імператора Костянтина політеїстичні римські імператори ініціювали не більше чотирьох масштабних переслідувань християн. Звісно, місцеві керівники та губернатори заохочували певну антихристиянську нетерпимість на своїх землях. Проте, якщо скласти разом усі жертви цих переслідувань, виявиться, що за три століття жорстокі політеїстичні римляни вбили не більше кількох тисяч християн.[68] Натомість за наступні 1500 років християни мільйонами нищили християн заради захисту дещо іншого трактування своєї релігії любові та співчуття.