Розуміння напрямку історії насправді є питанням точки зору. Якщо дивитися на історію, так би мовити, з висоти пташиного польоту, де видно розвиток подій у межах десятиліть або століть, важко сказати, рухається вона в напрямку об’єднання чи роз’єднання. Проте, щоби зрозуміти довготривалі процеси, погляд з висоти пташиного польоту є надто короткозорим. Замість нього краще скористатися точкою зору космічного супутника-шпигуна, що сканує скоріше тисячоліття, ніж століття. З такої точки зору стає абсолютно зрозуміло, що історія невблаганно рухається до об’єднання. Поділ християнства на секти та крах Монгольської імперії є лише «лежачими поліцейськими» – обмежувачами швидкості на дорозі історії.
Найкращий спосіб оцінити загальний напрямок історії – порахувати кількість окремих людських світів, що співіснували в певний момент на земній кулі. Сьогодні ми звикли вважати нашу планету одним цілим, але протягом більшої частини історії Земля була, по суті, цілою галактикою ізольованих людських світів.
Візьмімо Тасманію, середнього розміру острів на південь від Австралії. Він був відрізаний від австралійського материка приблизно 10 тисяч років до нашої ери, коли кінець льодовикового періоду спричинив підйом рівня моря. На острові залишилися кілька тисяч мисливців-збирачів, які не мали контакту з будь-якими іншими людьми аж до появи там європейців у ХІХ столітті. Протягом 12 тисяч років ніхто більше не знав, що там є тасманійці, а вони не знали, що у світі є хтось іще. Вони мали свої війни, політичну боротьбу, соціальні коливання та культурні події. Проте в тому, що стосувалося імператорів Китаю або правителів Месопотамії, Тасманія могла з таким же успіхом бути розташована десь біля Юпітера. Тасманійці жили у своєму власному світі.
Америка та Європа теж були окремими світами протягом більшої частини їхньої історії. У 378 році римський імператор Валент був переможений та вбитий готами в битві при Адріанополі. В той самий рік король Тікаля Чак-Ток-Ічак був переможений та вбитий армією Теотіхуакана. (Тікаль був важливим містом-державою майя, тоді як Теотіхуакан став потім найбільшим містом в Америці, з майже 250 тисячами мешканців – в тому ж порядку величин, що його сучасник Рим). Так от, між поваленням Риму та злетом Теотіхуакана не було абсолютно ніякого зв’язку. Рим міг би так само розташовуватися на Марсі, а Теотіхуакан на Венері.
Скільки різних людських світів співіснували на Землі? Близько 10 тисяч років до нашої ери наша планета вміщала їх багато тисяч. На ІІ тисячоліття до нашої ери їх кількість скоротилася до сотень, максимум до кількох тисяч. До 1450 року нашої ери їх кількість зменшилася ще радикальніше. На той час, якраз перед ерою заселення Європи, Земля все ще вміщала значну кількість карликових світів, на кшталт Тасманії. Але близько 90 % людей жили в одному мегасвіті – Афро-Азії. Більша частина Азії, Європи та Африки (включаючи значні території нижче Сахари) вже були пов’язані міцними культурними, політичними та економічними зв’язками.
При цьому більша частина решти людського населення світу була поділена між чотирма світами, доволі великими за розміром та складністю:
1. Мезоамериканським, що включав більшу частину Центральної Америки та частини Північної Америки.
2. Андським, що включав більшу частину заходу Південної Америки.
3. Австралійським, що включав Австралійський континент.
4. Океанським, що включав більшість островів південного заходу Тихого океану від Гаваїв до Нової Зеландії.
Протягом наступних 300 років афро-азійський гігант проковтнув решту світу. Мезоамериканський світ він поглинув у 1521 році, коли іспанці завоювали Імперію ацтеків. Перший шматок Океанського світу він отримав тоді ж, під час навколосвітньої подорожі Фернана Магеллана, а невдовзі після неї завершив своє завоювання. Андський світ упав у 1532 році, коли іспанські конкістадори зруйнували Імперію інків. На Австралійський континент перші європейці висадились у 1606-му, а кінець цього первісного світу настав із початком серйозної британської колонізації в 1788-му. П’ятнадцять років по тому британці заснували своє перше поселення на Тасманії, таким чином залучивши останній автономний світ людей до афро-азійської сфери впливу.
Афро-азійському гіганту знадобилося лише кілька століть, щоби перетравити все, що він проковтнув, але процес був незворотним. Сьогодні майже всі люди поділяють ту саму геополітичну систему (вся планета поділена на міжнародно визнані держави), економічну систему (капіталістичний ринок впливає на формування навіть найвіддаленіших куточків земної кулі), правову систему (права людини та міжнародне право діють скрізь, принаймні теоретично) та наукову систему (в Ірані, Ізраїлі, Австралії та Аргентині експерти мають однакові погляди на структуру атома або лікування туберкульозу).
Мапа 3. Земля в 1450 році. Позначені точки в Афро-Азійському світі – це місця, де побував мусульманський мандрівник ХІV століття Ібн Батута. Уродженець міста Танжер у Марокко, Ібн Батута відвідав Тімбукту, Занзібар, південь Росії, Середню Азію, Індію, Китай та Індонезію. Його подорожі ілюструють єдність Афро-Азії напередодні сучасної ери
Звичайно, єдина глобальна культура не є однорідною. Як одне органічне тіло містить багато різних типів органів та клітин, так і наша єдина глобальна культура містить багато різних типів стилю життя та людей, від нью-йоркських брокерів до афганських пастухів. Проте всі вони тісно зв’язані та впливають один на одного безліччю способів. Вони іноді сперечаються й ворогують, але використовують у суперечці однакові поняття та воюють майже однаковою зброєю. Справжнє ж «зіткнення цивілізацій» нагадує розмову сліпого з глухим. Ніхто не може зрозуміти, що каже інший. Сьогодні, коли Іран та Сполучені Штати брязкають один перед одним зброєю, вони обидва говорять мовою національних держав, капіталістичних економік, міжнародних прав та ядерної фізики.
Ми все ще багато говоримо про «автентичні» культури, але якщо розуміти під поняттям «автентичні» щось, що розвинулося незалежно та складається з давніх місцевих традицій, вільних від зовнішнього впливу, то жодних автентичних культур на земній кулі не залишилося. Протягом останніх кількох століть навала глобальних впливів змінила всі культури майже до невпізнання.
Одним із найцікавіших прикладів цієї глобалізації є так звана «етнічна» кухня. В італійському ресторані ми очікуємо знайти спагеті в томатному соусі, у польському та ірландському – багато картоплі, в аргентинському можна вибрати з десятків різновидів стейків, в індійському ледь не в усі страви додають гострий перець чилі, а візитівкою будь-якої швейцарської кав’ярні є густий гарячий шоколад під горами збитих вершків. Але жодна з цих страв не походить із цих країн. Помідори, перець чилі та какао мають мексиканське походження; в Європу та Азію вони потрапили лише після завоювання Мексики іспанцями. Юлій Цезар та Данте Аліг’єрі ніколи не намотували на виделки вимочені в томаті макарони (навіть виделок за їхнього життя ще не вигадали), Вільгельм Телль ніколи не ласував шоколадом, а Будда ніколи не присмачував їжу чилі. Картопля досягла Польщі та Ірландії не більше 400 років тому. А єдиний стейк, який ви могли отримати в Аргентині в 1492 році, був із лами.
Голлівудські фільми увічнили образ індіанців із прерій як хоробрих вершників, які сміливо атакують фургони європейських переселенців, аби захистити звичаї своїх предків. Проте ці корінні американські вершники не були захисниками давньої, автентичної культури. Натомість вони були продуктом масштабної військової та політичної революції, що прокотилася преріями Дикого Заходу Північної Америки в ХVІІ та ХVІІІ століттях, наслідком появи там європейських коней. У 1492 році ніяких коней в Америці не було. Культура сіу та апачей ХІХ століття мала багато цікавих особливостей, але сучасною – результатом дії глобальних сил – вона була значно більше, ніж «автентичною».