Коли герцог Веллінгтон – відплата Наполеона – записався в британську армію у віці вісімнадцяти років, то був одразу призначений офіцером. Він не дуже дбав про плебеїв під своїм командуванням. «Ми маємо на службі покидьків землі в особі рядових», – писав він своєму приятелеві аристократу під час війни з Францією. Рядових зазвичай набирали з найбідніших верств населення або серед етнічних меншин (таких як ірландські католики). Їхні шанси отримати підвищення можна було навіть не брати до уваги. Вищі ж офіцерські звання були зарезервовані виключно за герцогами, принцами та королями. Але чому лише за герцогами, а не за герцогинями?

Французька імперія в Африці встановлювалася та боронилася потом і кров’ю сенегальців, алжирців та французів із робітничого класу. Відсоток родовитих французів у солдатських лавах був надзвичайно малим. А проте відсоток французів благородного походження серед невеличкої еліти, яка очолювала французьку армію, правила імперією та насолоджувалась плодами влади, був дуже високим. Але чому лише французів, а не француженок?

У Китаї існувала давня традиція підпорядкування армії цивільній бюрократії, тому часто війни вели мандарини, які ніколи не тримали в руках меча. Китайська мудрість говорить: «З доброго заліза не роблять цвяхи», в тому розумінні, що дійсно талановиті люди йшли в цивільну бюрократію, а не в армію. Чому тоді всі ці мандарини були чоловіками?

Не можна обґрунтовано стверджувати, що стати успішними мандаринами, генералами та політиками жінкам завадила їхня фізична слабкість або низький рівень тестостерону. Безумовно, щоби вести війну, потрібна витривалість, але зовсім необов’язково велика фізична сила чи агресивність. Війна – не бійка в пивниці. Це дуже складний проект, що потребує надзвичайного рівня організації, співпраці та вмиротворення. Ключем до перемоги зазвичай є здатність підтримувати мир удома, знаходити союзників за кордоном та розуміти, що відбувається у свідомості інших людей (особливо ворогів). Отже, агресивна та груба людина часто є найгіршою кандидатурою на роль головнокомандувача. Значно кращою є людина, яка вміє знаходити спільну мову з іншими, вмиротворювати, маніпулювати та бачити речі з різних точок зору. Саме з такого тіста мають бути виліплені будівничі імперії. Некомпетентний у військовій справі римський імператор Август досяг успіху у встановленні стабільного імперського режиму, перевершивши в деяких аспектах Юлія Цезаря та Олександра Македонського, які були значно кращими за нього генералами. Його палкі шанувальники серед сучасників та нинішніх істориків часто приписували цей здобуток його чесноті Clementia – поблажливості та милосердю.

Стереотипи часто зображують жінок кращими маніпуляторами та миротворцями, ніж чоловіки, та прославляють їх за неперевершену здатність бачити речі з точки зору інших людей. Якби у цих стереотипах було хоч трохи правди, тоді жінки мали б ставати чудовими політиками та будівничими імперій, залишаючи брудну роботу на полях битви зарядженим тестостероном, але дурнолобим мачо. Усупереч популярним міфам у реальному світі так було надзвичайно рідко. Чому, геть не зрозуміло.

Патріархальні гени

Третій варіант біологічного пояснення вважає грубу силу та насильство менш важливими та припускає, що за мільйони років еволюції чоловіки та жінки виробили зовсім різні стратегії виживання та відтворення. Оскільки чоловіки змагалися один проти одного за можливість запліднити здатних до розмноження жінок, шанси людини на відтворення, перш за все, залежали від її здатності перевершити та перемогти інших чоловіків. З часом наступним поколінням почали передаватися лише гени найбільш амбітних, агресивних та конкурентних чоловіків.

З іншого боку, жінки не мали проблем із пошуком чоловіків, що бажали їх запліднити. Проте, якщо вони хотіли, щоби діти подарували їм онуків, вони мали виношувати їх у матці протягом дев’яти важких місяців, а потім ще й роками їх виховувати. У цей час вони мали менші можливості для отримання їжі та потребували багато допомоги. Вони потребували чоловіка. Щоби забезпечити власне виживання та виживання своїх дітей, жінка мала невеликий вибір, окрім як погодитись на будь-які умови, запропоновані чоловіком, якщо він буде поруч та частково розділить із нею тягар. З часом наступним поколінням почали передаватися лише гени жінок, які смиренно приймали сторонню турботу. Жінки, які витрачали надто багато часу на боротьбу за владу, не залишали свої владні гени майбутнім поколінням.

Результатом таких різних стратегій виживання – як говорить теорія – стало програмування чоловіків на амбітність та конкурентність, а також першість у політиці та бізнесі, тоді як жінки поступово зійшли з цього шляху, дедалі більше присвячуючи свої життя вихованню дітей.

Але цей підхід також, здається, спростовують емпіричні докази. Надто проблемним є припущення, що залежність жінок від зовнішньої допомоги узалежнила їх саме від чоловіків, а не інших жінок, а конкурентність чоловіків зробила їх соціально домінантними. Є багато видів тварин, таких як слони та бонобо, у яких динаміка між залежними самицями та конкурентними самцями приводить до появи матріархального суспільства. Оскільки самиці потребують зовнішньої допомоги, вони змушені були розробити свої соціальні навички та навчитися співпрацювати та вмиротворювати. Вони створюють соціальні структури виключно із самиць, що допомагають кожній самиці, яка до них входить, ростити її потомство. Самці, тим часом, б’ються та змагаються. Їхні соціальні навички та зв’язки залишаються недорозвиненими. Суспільства бонобо та слонів контролюються потужними структурами співпрацюючих самок, тоді як егоцентричні та неспівпрацюючі самці виштовхуються на другі ролі. Хоча самиці бонобо в середньому слабші за самців, але часто спільно б’ють самців, які виходять за відведені їм межі.

Якщо це можливо серед бонобо та слонів, чому не серед Homo sapiens? Розумні є порівняно слабкими тваринами, чия головна перевага полягає в їхній здатності співпрацювати у великій кількості. Якщо це так, слід було б очікувати, що залежні жінки, навіть якщо вони залежні від чоловіків, могли б скористатися своїми неперевершеними соціальними навичками для співпраці, щоб переграти та навчитися маніпулювати агресивними, незалежними та егоцентричними чоловіками.

Як так сталося, що в межах одного виду, чий еволюційний успіх напряму залежить від співпраці, начебто менш співпрацюючі особини (чоловіки) контролюють начебто більш співпрацюючих особин (жінок)? Наразі ми не маємо беззаперечної відповіді на це запитання. Можливо, відомі припущення є помилковими. Можливо, самці виду Homo sapiens характеризуються не фізичною силою, агресивністю та конкурентністю, а неперевершеними соціальними навичками та більшою схильністю до співпраці. Ми просто не знаємо.

Проте ми точно знаємо, що протягом останнього століття гендерні ролі зазнали величезних революційних змін. Сьогодні дедалі більше суспільств надають чоловікам та жінкам однакові політичні права, правові статуси та економічні можливості. Хоча гендерні розбіжності все ще залишаються значними, події розгортаються із приголомшливою швидкістю. Коли в 1913 році суфражистки здивували американську публіку своїми смішними вимогами права голосу для жінок, хто міг мріяти, що в 2013-му п’ятеро суддів Верховного Суду США, троє з яких жінки, ухвалять рішення на користь легалізації одностатевих шлюбів (обійшовши протест чотирьох суддів чоловічої статі)?

Саме ці різкі зміни роблять гендерну історію такою заплутаною. Якщо, як сьогодні дуже чітко демонструється, патріархальна система базувалася на необґрунтованих міфах, а не біологічних фактах, чим тоді пояснити універсальність та стабільність цієї системи?

Частина третя

Об’єднання людства

24. Рух прочан навколо священної споруди Кааба в Мецці