Марко роздивлявся на людей, немов героїв ретрофільму, розглядав будинки, і щойно після реставрації, і старі обдерті з обсипаним тиньком. Чекав, що зараз почує з притиском: «Шановний! А ви що тут робите? Хто пустив стороннього на знімальний майданчик?!..» Проте на нього не звертали уваги, і він скинув із себе заціпеніння, рушив спроквола, аби не стояти, за двома чоловіками, упіймавши завершення репліки: «…Полтва, пане Бриль…»

Цікавість вела за собою. Почувався в цілковитій безпеці, очі фіксували деталі, перестрибували з ліхтарів на балкони, з квітів на підвіконнях на квіти в петлицях та на капелюхах. Увага перемикалася на загальну панораму й поверталася до дрібниць. Хтось тут насправді все це знімав, працював із розмахом, не заощаджував на костюмах та реквізиті. Де ж ховалася камера? Жодних ознак її присутності.

Під невисокими деревами ті двоє чоловіків прямували вздовж ратуші, помахуючи ціпками, наближалися до новесенької кутової будівлі на розі, там дві вулиці вливалися в площу під прямим кутом. Обійшли жінок у капелюхах із розлогими крисами, із парасольками в руках; доглядальницю з дітьми, хлопчиком у матросці та коротких штанцятах і дівчинкою з накрученими локонами, у ляльковій сукні.

Стишені голоси попереду то робилися виразнішими, то губилися в сторонньому шумі. Ті двоє поспішали на будівництво колектора. «Перекриття та засклепіння Полтви вимагає…» – і далі щось нерозбірливе бурмотів один. «Особливо на другому етапі», – долинало від його співрозмовника… Перший, говіркий, щоразу поважно повторював «пане інжінєр» або «пане Бриль». Другий обмежувався лаконічними «так» чи «ні». Два ціпки злагоджено вибивали ритм по бруківці.

Біля кутового фонтана згортали торгівлю. Тут щойно вирував ринок, міщухи купували городину, молоко та сир, а тепер продавці згортали ятки, збирали свій крам, звільняючи місце для прогулянок. Не поспішали забиратися геть лише дві тлусті перекупки, мили зелень у чаші фонтана, гукали останніх покупців, посварюючись між собою. І молода селянка ще залишалася, пов’язана хусткою, сиділа біля кам’яної Амфітріти, дружини Нептуна, накладала дівчинці в маленьке горнятко пахучі рум’яні шкварки, розгортала пишний домашній хліб, сповитий чистим рядном. Марко лише глянув – відчув повний рот слини. Щось далеке нагадало про себе, забуте, викликане апетитним запахом сільських шкварок та свіжого хліба з грубою шкіркою, із цяточками запеченого кмину.

– Скільки коштує? – запитав торговку, позираючи на її чисті руки, білі й пухкі. Із таких рук можна їсти.

Жінка весело озвалася, Маркові почулося: «Усі гроші!» Витяг із кишені купюри, нехай сама візьме, скільки треба.

Молодиця з цікавістю зазирнула до його долоні, тоді зиркнула на вигадливо подерті джинси.

– Беріть, – сказала, – беріть, беріть, їжте на здоров’я.

Намастила запашними шкварками гігантський кусень хліба й не взяла за це нічого.

Акція, зрозумів Марко, вгризаючись зубами у духмяний бутерброд. Заохочують покупців. Хто ж виробник? Їв пожадливо, аж за вухами лящало. Де назва фірми? – роззирався. Як називається господарство фермера? Треба запам’ятати. Чудовий рекламний хід, відразу перетворюєшся на палкого прихильника цієї марки, бо воно все й справді натуральне, без жодних штучних домішків.

Торговка підвелася, збираючи залишки неспроданих харчів. До неї відразу приступила перекупка, жінки обмінялися кількома репліками, поторгувалися, наче бавлячись, для годиться – бо як же без того? І от уже перекупка вигідно для себе, але й селянці не в збиток забирає нереалізовані залишки у свою торбу. Жінки заледве рушили з місця, як уже надійшов верткий молодик з відром води і драпаком, заходився змивати бруд із бруківки, зчищати з долівки сліди гілок кропу, розчавлених яблук та масних плям розлитої сметани.

Годинник на вежі сповістив чверть години, дзеленькнув трамвай, зухвалий підліток застрибнув на підніжку, проїхав кілька метрів, гукнув до когось переможно: «Бачив?!» – і зіскочив на ходу, а до нього вже наближалися сюрчання свистка жандарма та вереск жінки: «Ромку, злап’ю – заб’ю!» Хлопчина протупотів повз Марка, мало не наступивши йому на ногу важким черевиком, біля катедри переплигнув через жебрака, що сидів попід муром, – тільки його й бачили.

Марка попереджали про розгул туристичної креативності в цьому місті, його застерігали, що тут, особливо в центрі, на кожному кроці бавляться, провокують та спокушають, йому називали місця, які не варто обминути, і закутки-завулки, куди він має неодмінно збочити. Але те, що він встиг побачити, перевершило всі очікування. Усе навколо крутилося досконало зрежисерованим дійством. Жодного обману, жодних декорацій, навіть назви на будівлях справжні: «Жіночий кооператив», «Труд», «Народная торговля», «Zipper». І ще раз «Zipper» на тій самій будівлі, і ще раз, трохи меншими літерами.

Віялом газет, притиснутих до грудей, зачепив Марка хлопчина років десяти. Власник деренчливого голосу й бадьорих інтонацій. Малий завзято вигукував: «Кур’єр полудньовий!» Дві жінки, з вигляду прачки, з плетеними кошиками, наповненими прасованою білизною, стрімкою ходою обігнали Марка, одна схвильовано переповідала іншій учорашній трафунок: на вулиці Блонній із возу, що розвозить білизну, вкрали сорок скатертин, половина з них належить пані Дануті Вольській, вони й позначені відповідними монограмами. Слухачка щоразу, після кожної подробиці зухвалого злочину, схвильовано зойкала й затискала вільною рукою рота.

Два голодні міщухи спостерігали, присунувшись мало не впритул до вітрини, як за склом м’ясної крамниці череватий червонопикий крамар, підв’язаний білим фартухом, різав вудженину, схилившись над хитрою машинкою: закладав у неї шинку, крутив ручку, і машинка різала м’ясо тоненькими скибками. З мармиз міщухів було зрозуміло, що їм аж носи викручувало від запаху, вони не в змозі були відвести погляди від захопливого дійства. Якийсь рух угорі, над будинком, відволік Марка – він був змушений задерти голову й навіть відступити, аби роздивитися як слід, що там за кам’яним орлом, на картуші будинку. Якась наче тінь промайнула, схоже, від кінокамери. Так от вони звідки знімають! І то, мабуть, історичний фільм. Або рекламний ролик для промоції туристичного міста.

Жодного разу, поки Марко обходив площу Ринок за периметром, жодного разу він не згадав про Світлану. А тут, під будинком з орлом нагорі, раптом сяйнуло: «Світлана!» І стало йому шкода, так шкода, що її немає зараз поруч, що він не може розділити з нею все, що бачить та чує, що нема кому зараз сказати: «Дивися, дивися!» І перезирнутися. Він згодом розповість їй про цю дивну прогулянку, але його розповідь виглядатиме наче вигадка або сон, Світлана слухатиме його зі своєю іронічною усмішкою, вона не повірить. А ще він подумав, що її напівжартівливі докори в його нерішучості мали-таки під собою певний ґрунт. Бо як він мав вчинити кількома днями раніше? Сказав би: збирайся, я замовляю квитки, їдьмо нарешті! Ми ж так хотіли до Львова вдвох!

– Гей, послухайте…

Дівоче обличчя визирнуло й сховалося за театральну тумбу, за край афіші, задертий скрученою руркою. Опера Вагнера «Лоенгрін». Великий міський театр. Марко ступив уперед, назустріч – його відразу вхопила дівоча рука, безцеремонно втягнула за тумбу.

– Допоможіть, будь ласка! – прошепотіла дівчина.

Вона ледве стримувала сміх, кусала собі нижню губу, аби не розсміятися. Біла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квітка над чолом.

– Проведіть мене до межі зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумієте, ще й квест із друзями. Я маю дійти майже до короля Данила… Неодмінно в супроводі дивака, тобто особливого з вигляду чоловіка, нестандартного. – Вона кинула погляд на його джинси та вітрівку. – Такого, як ви. Не ображаєтеся?

– Квест? – перепитав Марко.

– Ну квест… – протягло мовила дівчина в нетерпінні. – Стара забута гра. У неї вже років двадцять мало хто грає. А ми от захопилися. Це моє чергове завдання, бачите, у записці? Усе має бути по-старому: папір, кілька слів, написаних від руки. Такі правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самій не можна пересуватися, лише… з диваком. А наступна записка чекає на Галицькій, на порозі кравецької майстерні, неподалік від пам’ятника Данилу Галицькому. Поможіть, прошу…