Ця велика кімната слугувала за вітальню, спальню та дитячу. Велика кімната, іноді ретельно прибрана, іноді в розгардіяші, але завжди жива. Кубельце, куди спішать вечорами.

Отже, нехай спочатку була книжка. Одна з багатьох на кількох полицях у трьох секціях, що складалися в один високий стелаж. Ці полиці він зібрав з готових дощок за допомогою простих металевих кріплень. Нічого надто складного в цьому не було, натомість вийшла надійна конструкція, прикручена до стіни. Захочеш – не розбереш. Вікно, побілка та полиці – таким був його вагомий внесок у домашній затишок.

Заповнили ті полиці книжками, і все одно забракло місця, стулили їх щільними рядами, виклали перпендикулярними купками згори, прилаштували в усі шпаринки. У цьому недоладді була своя гармонія і свій порядок.

І мабуть, саме те, що книжок було багато, дозволяло Наталці досить довго не помічати відсутності багатьох з них. Людина може тривалий час не зауважувати, як щодня з її життя, з її території щось зникає. Примітивна арифметика: мінус книжка, мінус горнятко…

Він не відразу помітив за собою нову звичку – виносити з кімнати предмети. Щось одне. Щодня. Не надавав цьому значення. Він ділиться з кимось, що тут поганого? А тоді зауважив, для нього головне – винести, саме цей момент давав миттєве задоволення, саме від нього годі було відмовитися, а подальша доля тих речей його не цікавила. Подарувати чи викинути на смітник – не мало значення.

Три банки з кришками-закрутками, мама ретельно пакувала їх, кілька разів попередивши: не забудьте повернути банки! І ось вони порожні, і мама чекає, щоб знову наповнити їх варенням та аджикою, а він виносить ті банки одну за одною, від понеділка до середи, день у день, і залишає у брамі біля поштових скриньок. За якого дідька?

Він не дуже й шукав відповіді на це запитання, не надто й замислювався, дійшовши заспокійливого висновку: хай там як – він звільняє свій життєвий простір від зайвого.

Дружина підсміювалася: що це на тебе найшло? Таким чистюхом зробився! Знала б вона, що вже ніколи не знайде свого золотого лаку для нігтів, який його так дратував, та флешки з фільмами-мелодрамами.

У кімнаті було надто багато зайвого.

От, скажімо, набір конвертів. Трохи здивувався, вкладаючи їх собі до кишені. Це були звичайні поштові конверти з марками, можна було відправити десятки листів, але хто тепер пише паперові листи? І він залишив конверти на лавці в парку.

– Ото чепурун, – здивувалася Наталка, коли чоловік виніс свої капці на смітник, – та в них ще можна було ходити й ходити!

Натомість зникнення понад трьохсот предметів упродовж року вона так і не помітила. По одному на день. Стільки в одній обжитій сімейній кімнаті ховається дрібних непомітних речей, що можна їх довго вилучати без наслідків. Не конче дріб’язкове та несуттєве, без чого можна прожити і тиждень, і місяць, і рік. Відсутність важливого іноді ще довше не помічаєш. Але одного разу, зосереджено порпаючись у шухлядах, Наталка запитала:

– Не бачив маленьких ножиць із мого старого манікюрного набору?

Знизав плечима. Він виніс їх кілька місяців тому.

– І ріжок до взуття… Той металевий, на довгій ручці, де він є? – це вона вже наступного ранку, трохи навіть роздратовано, намагаючися взутися в нові туфлі.

– Візьми пластмасовий, – він зберігав спокій, нічим себе не видаючи.

Пластмасовий, незручний, був на місці, на гачку, а металевий, що допомагав нозі миттєво пірнути до черевика, уже десь заіржавів за зиму під купою зогнилого торішнього листя.

Того дня він вперше замислився над тим, як він обирає: що саме винести цього разу? За якою логікою?

Подарунки, сюрпризи – це зрозуміло. Вони прикрашають життя, без них було б сумно, чогось важливого бракувало б у стосунках між людьми. Чорні очка Оленки спалахували щоразу, як він приносив на роботу щось несподіване персонально для неї. Але серед тих речей, від яких він звільнив кімнату, було чимало потрібних – йому, дружині, синові. Зимовий шалик, нібито й нічий, насправді спільний, його носили то він, то дружина. Викрутка, ще татова надійна викрутка, яку він пам’ятав з дитинства. Нове, згорнуте в шафі простирадло. Прозора торохкотлива коробка з ґудзиками. Усе це рано чи пізно могло знадобитися. А він і далі щодня тягнув з хати якісь речі, залишаючи їх на вулиці, у маршрутці, під деревами…

Щодалі більше ці дії робилися безглуздими. Він уже не міг зупинитися.

Скрипаль на площі, не припиняючи руху смичка, не відриваючи підборіддя від інструмента, здивовано підвів на нього очі – помітив, як у капелюсі, на купці дрібних купюр, опинився маленький смугастий м’ячик від дивного перехожого.

Продавчиня гукнула навздогін: «Ви, пане, ложку загубили!», але він навіть не озирнувся.

Бабця, що годувала двох приблудних псів під балконом, ще деякий час придивлялася до вазонка з фіалками на газоні, не якимись засохлими, вимороченими, а доглянутими пишними фіалками з оксамитовим листям та фіолетовими пелюстками, а тоді роззирнулася навсібіч, вихопила знахідку з трави та й понесла до себе, затуляючи краєм кофтинки від цікавих очей.

Ще рік вважав, що все гаразд, що він набуває здатності впорядковувати свій життєвий простір за власним розумінням. Нічого зайвого – таким тепер було його життєве кредо. Але десь у підсвідомості ворушилися сумніви, вони часом збурювали каламуть страху, його бентежила непослідовність та нелогічність вчинків, ця нездоланна необхідність робити певний, наперед очікуваний крок. Щодня.

Він усвідомлював, що винести з хати випадкову річ, що трапилась на очі, йому було приємно; навіть цікаво, що цього разу скочить до рук? Але водночас гнітила залежність від ритуалу, що давав короткий спалах задоволення й дуже швидку потребу в новій дозі вражень. Набутий обряд міцно тримав на гачку. Він здогадувався, як чується велика рибина на натягнутій волосіні вудки, був затятим рибалкою, не раз обережно підтягував здобич до берега, вимотував її, виснажував, утомлював, наближаючи момент впевненості: уже не зіскочить. Тепер і він був тою здобиччю, яка трималася на гачку.

Небезпечна гра. Було в ній щось піднесене, тремтливе нетерпіння, момент здійснення бажаного, ейфорія, але й швидке розкаяння, а тоді й підозри: щось не те відбувається. Щось не те. Його розважала непояснена Наталчина сліпота. Як можна безоглядно й безсумнівно довірятися комусь, хай навіть йому? Чи це свідчить про щось геть інше, про елементарний брак уваги до нього, а може, і байдужості? Коли ж вона зверне увагу на те, що речі не губляться, а полишають домівку за певним, чітким, незворотним законом? Коли пов’яже причини з наслідками? Чи вона лише робить вигляд, що не помічає, намагаючися перехитрувати його? Може, вона має свій план?

– Що?.. – вона оберталася, відчувши погляд у спину. Стояла біля вікна, підливала свої фіалки під самий корінь, обминаючи присадкувате вовняне листя.

Він напускав на обличчя байдужий вираз: нічого, просто так.

Увійшов у смак цієї гри, гри на винос. І дедалі частіше хапав через край.

Зникнення їхнього з Наталкою листування – грубенького стосика ранніх листів докомп’ютерної доби, перев’язаних шворком, – неабияк налякало його. Невже він міг таке утнути? Втопити їх, запхавши камінь між листів. Лежать вони тепер на дні ставка, ніхто не прочитає тих рядочків, заповнених рідним почерком, а він таки встиг – витягнув наостанок випадкового аркуша. «Нам не варто зустрічатися, дякую за все. Наталка». З цього короткого листа все справжнє між ними лише починалося.

Наступного ранку йому було так зле, як ніколи дотепер, його нудило й трусило. Дружини з малим вже не було, він, похитуючись, вийшов з хати. А повернувся ввечері у розмоклому взутті, у вологих по коліна джинсах, загубивши шапку. Наталка сплеснула руками, заходилася стягувати з нього одяг, той ніби як приріс до тіла.