– Що?.. Що сталося? Де ти був?
– Ставок на дорозі трапився.
– Чого тебе туди понесло? Лягай, розітру.
Метушилася навколо нього, натягала грубі вовняні шкарпетки на червоні ступні. Він голосно фиркнув, вона підвела очі: що? «Ти смішно це робиш…» – не говоритиме ж про те, що денну норму він попри небажання виконав. Хіба не смішно? – шапка лишилася на березі, а листи, які шукав, під водою.
Від самої згадки про листи, про необхідність і далі робити те, чого не прагнув, не хотів, у грудях напиналися болючі струни, їх хтось повільно намотував на невидимий кілок. А по обіді попустило.
Він чекав цього дня, а все ж воно сталося несподівано. Наталка завмерла перед книжковими полицями, вражена блискавичним відкриттям, малий смикав її за руку: пішли, мамо, пішли! А вона тремтячим, а тоді дзвінким голосом називала книжку за книжкою, автора за автором, торкалася пальцями корінців та обкладинок, переводила погляд з одного кута стелажів в інший, шукала одне, шукала друге, шукала третє – і не знаходила.
– Де вони всі? – нарешті озирнулася до нього.
Але ж розлютилася вона того вечора! Він не пізнавав своєї дружини. Зазвичай тиха й лагідна, іноді занадто лагідна, вона перетворилася на скажену фурію. Вигукувала до нього звинувачення та плакала вголос, не ховаючи обличчя.
Від того скандалу почався новий період у їхньому житті.
Тепер він ловив на собі уважні погляди дружини. Вона спостерігала, як він збирається, що бере з собою. Він дурив її, обводив круг пальця, забивав баки та вішав локшину на вуха. У цьому був свій особливий кайф, гра перейшла на новий рівень. Було щось невимовно захопливе в тому, аби сховати на спині, за ремінь штанів, смугасті рукавички малого і показати на виході руки: дивись, мовляв, усе чисто, а хочеш – обшукай. Запхати в кросівку її гребінець. Вдягнути дві сорочки (щоб дорогою скинути одну), помітити на виході, як погляд Наталки затримався на його шиї (тепло, тепло…) – ні, не зауважила нічого, холодно, Наталко, холодно. Вона сумно проводжала його очима.
Перше, що побачив, повернувшися додому, – маленькі рукавички в сіро-сині смужки, ті, що вранці тулив за спиною.
– Ти що, шпигувала за мною? – струсонув ними в повітрі. «Це щось нове, – подумав, – слідкувала, ішла назирці, як я не помітив…»
Вона дивно глянула на нього.
– Малий побачив їх на парапеті біля переходу.
Не залишав їх там, вона бреше. Або… або хтось підібрав їх та виклав на помітне місце.
Мовчанка панувала в кімнаті цілий вечір, лише стишено лунали монологи з мультиків. Лялькові награні голоси. Малого ніхто не відганяв від екрана, ніхто не казав, що вже досить.
– Це хвороба, – порушила мовчання Наталка. – Ти хворієш, чуєш? Це хвороба.
Він узяв її на кпини. Яка хвороба? Та він може припинити це будь-якого дня, хоч завтра! Скаже ж таку дурню! Хвороба!
І справді протримався кілька днів, а тоді зірвався знову. Тепер його відверто дратували сльози дружини та її вмовляння. Вона більше не жартувала з ним, не засмикувала фіранок перед тим, як обернутися до нього з таким любим колись виразом обличчя, вона зробилася підозріливою та прискіпливою. У ній прокинувся талант переслідувача. Вона знаходила їхні речі й повертала їх додому. Дерев’яну пірамідку малого, важезні гантелі, коробку з ялинковими прикрасами, підсвічник з грубою свічею, яку вони палили, святкуючи закінчення ремонту. Вона, без сумніву, слідкувала за ним, тримала його на короткому повідку. Але він був хитріший. Те, що поверталося, було незначною частиною, тоненьким струмочком з потужного руху в протилежному напрямку. Він методично й наполегливо, день у день, звільняв територію від кухонного причандалля та інструментів, від зошитів, блокнотів, шкарпеток, нічних кремів, сонячних окулярів…
Її характер зробився нестерпним. Йому доводилося відповідати на дурні запитання. Де улюблена машинка малого? Де, чорт забирай, зубна щітка? Якого дідька чіпав губну помаду?
А він усього цього навіть не торкався. Тепер усе, що впало, закотилося, загубилося, списувалося на його рахунок. Де ваза до квітів? Та розбив він її! Випадково зачепив, вона – на підлогу дзень! – розлетілася на друзки. Але й пояснювати не варто, Наталка все одно не вірить: виніс з хати – і край.
Як він раніше не помічав її занудства? Її зацикленості на шматті? А цей полохливий погляд скоса – де вона могла його набратися?
І що це? Зміна тактики? Стоїть зі сковорідкою в руці, усміхається. Тоді обережно опускає її до чорного пакета на сміття.
– Нащо вона нам? – погляд безтурботний, навіть грайливий. – Ми маємо нову. А цю – на смітник. Увесь непотріб – на смітник! Вірно кажу?
Якогось шнура тягне, скручуючи в жмут, запихає в пакет до сковорідки.
– Давно вже не працює, навіть ремонтувати не будемо. На смітник!
Показує йому рожевого зайця, він колись, ще до їхнього одруження, сидів на її ліжку, у її кімнаті.
– Пам’ятаєш цього вухастика? Моя підліткова любов, – і, набравши повітря в груди, береться виспівувати, копіюючи Вітні Х’юстон: – And I… will always love you… – сміється й жартівливо тягне: – У-ууу…
– Що ти робиш? – обриває він її. – Що ти робиш?
Нарешті удавано-безтурботний вираз на її обличчі змінюється розгубленістю.
– Ти нічого не розумієш. – Він до неї – вона відступає до дверей. – Ти що думаєш, я прибиральник? Я викидаю мотлох? Думаєш, я виношу непотріб?
– А що ти тоді робиш?
– Я роблю те, чого не можу не робити. Тобі цього не зрозуміти! Ти зараз намагаєшся наслідувати мене, сама не знаєш для чого. А може, щось задумала.
– Ти!.. – зривається вона. – Ти просто слабак, ти слабак, чуєш? Який шукає високих пояснень своїй залежності.
Знову скандал, жодного дня без скандалу.
Малий втупився в екран, навіть не ворушиться, робить вигляд, що дивиться мультики. Батьківські погляди зійшлися на його маківці. Запала тиша. Малий тихенько зсунувся зі свого стільчика, підійшов до батька, глянув очима дорослого: «Тату, покажи фокус!» Який фокус? Малий сідає навпочіпки біля залізничної колії, розкладеної на підлозі, їй бракує одної секції. «Покажи фокус!» Колись давно, ще до всього, вони бавились у таку гру. Тато непомітно ховав іграшку, а потім витягував її з рукава, а чи в себе з-за вуха, або в малого зі спини. Малий сміявся: ще! Уважно спостерігав за руками батька і все одно не помічав, куди ті іграшки зникають і де небавом з’являться.
Тихо в кімнаті. Нікого. Самотність від ранку до вечора. Відтоді, як шеф повідомив про скорочення. А хто ж би ще, звичайно, він, не Оленка ж з її сміхом-дзвіночком, не ті колеги, як вони всі самі себе називають, соціологи-трудоголіки, ага, трудоголіки вони, як же! – кар’єристи та заздрісники… Він і сам уже втомився вислуховувати дорікання на свою адресу щодо втрати ініціативності, креативності та ще якихось там «тивностей».
Погано було, що втрачав відчуття часу. Губився, що зараз – ранок чи вечір, весна чи осінь.
Підійшов до вікна, розсунув фіранки: вечір, літо. Вітер куйовдить гілки дерев. Ось так би зараз посунути вазони, розчахнути вікно. Гей, вітре, або ти до мене, у цю тюремну кімнату, або я до тебе, на волю. Або одне, або друге. Настрій цієї миті такий. А наступної миті може бути інший, як на американських гірках: щойно купався у хвилях піднесення, а от вже злий та нервовий, і гидко усюди. Що тут, у кімнаті, що там, за вікном.
…Уночі його збудив легкий доторк. «Ти плачеш, – сказала Наталка. – Тобі щось сниться, перевернися».
Одного ранку такий йому віраж закрутився, що ледве згодом прийшов до тями. Трапився на очі дитячий альбом, пошарпаний, зі стертими кутиками, із дарчим написом: «Дорогому синочку!» Виніс його, з усіма фотографіями, підписаними на звороті. Знімок, де він маленький між мамою й татом, тримає за шиї обох. Де він першачок на лінійці перед школою і квіти затуляють півобличчя. Футбольна дворова команда, усі позакладали руки один одному на плечі: ми разом, нас не здолати. Дитячий альбом, усі фотки в єдиному екземплярі, йому не поновити їх ніколи, за жодних обставин.