Марко мовчав, бо надто багато хотів запитати. Що ж це все значить?

– Виведіть мене із зони, – напосідала дівчина, навіть за рукав його смикнула. – Час пішов.

Марко узяв руку дівчини, заклав собі за лікоть, і вони вийшли удвох зі свого сховку.

– Туди! – Дівчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями в капелюхах із павичим пір’ям, обігнали їхній неквапний хід.

– Зйомки? – нейтральним голосом поцікавився Марко.

– Можливо, – охоче підтакнула дівчина. – Сьогодні тринадцятий рік. Усі в системі, окрім вас. – Вона усміхнулася. – Наплутали щось?

Марко зирнув на неї спідлоба.

– Я не знаю про систему, – відповів. – Що це таке?

– Ви приїжджий?.. Невже не чули про систему? «Жива історія»! Береться один день з минулого, так? І той, хто в системі, може відчути на собі, як воно все було насправді, проживає годину або добу в минулому, хто як забажає. Хіба не чули? Наступної суботи буде… стривайте… це буде день із шістдесятих років. Уявляєте? Візочки з газировкою з малиновим сиропом, твіст і шейк, сукні-трапеції, краватки-оселедці… Щось там із модних страв того періоду, олів’є чи що… Шоколадні цукерки «Спартак»… Інша епоха, інше вбрання, інша музика…

– То це трюк для туристів? – Марко нарешті отримав підтвердження своїм підозрам.

– Можна й так сказати. Теж гра. Для великої кількості людей. Усі за тим сюди і їдуть, щоб потрапити у «Живу історію».

– А у вас гра у грі? Ваш квест, маю на увазі. Зрозуміло… А вбрання? Старі трамваї? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться?

– Ви з дуба впали? – Дівчина розсміялася від душі. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. – Програма! Кажу ж – програма запускається. Р-раз – і ви в системі, набуваєте вигляду відповідно до обраної епохи. І місто виглядає відповідно. За тим самим принципом перевтілюється все навколо. Але лише в зоні, тобто в центрі міста. Усе штучне, несправжнє. Бам-бам-бам – вдарить годинник опівночі – і карета перетвориться на гарбуза.

– Але ж я залишився у своєму одязі.

– Із вами трапився збій. Таке буває. Щось ви неправильно зробили, і от усі в тринадцятому році, а ви ні, хоча й у системі.

– Я теж у тринадцятому, – сказав Марко. – Хоча, знаєте, в один момент сипонуло по шкірі: а раптом я й справді в минулому?

– Зараз? Та ні, не хвилюйтеся. Насправді ми всі й далі у тридцять першому році. Хоча ваші джинси й курточка справді, знаєте, дуже дивні, наче у шафі пролежали років двадцять…

– Де ми? – зупинився Марко.

– Оце тепер? На вулиці Галицькій, проминаємо каплицю Боїмів. Бували тут раніше?

– Ви сказали – ми в тридцять першому році?

– Ну так. А де ми маємо бути?

– У дві тисячі тридцять першому році? – Марко розвернувся всім тілом, не зводячи погляду з обличчя супутниці.

– Так, – обережно погодилася дівчина, а тоді, ніяковіючи, зронила, налякавшись: – Дякую. Тут я вже сама. Приємного перебування у Львові!

До них уже наближався грубенький чоловічок, вийшов просто з крамниці, у вітрині якої були виставлені манекени з жіночим одягом. На шиї чоловіка погойдувався кравецький метр. Він подав дівчині шматок паперу та олівець, вона щось швидко написала на ньому й повернула йому. Він теж тицьнув їй у долоню згорнутий папірець, підморгнув Маркові, обтерши спітнілу лисину: чудова погода, авжеж?

– Стривайте, – сказав Марко. – Тепер ви мені допоможіть. До чого тут тридцять перший рік?

– Бо зараз тридцять перший рік, – повторила дівчина з терплячими учительськими інтонаціями в голосі, наче зверталася до неуважного учня. – Ви у Львові. Берете участь у «Живій історії». У цій грі сьогодні липневий день тисяча дев’ятсот тринадцятого року.

Дівчина усміхалася, наче підбадьорювала нового знайомця, але її усмішка поступово згасла. Бо ж було очевидно, що чоловік не жартував, вираз його обличчя свідчив про те, що він щиро заскочений почутим.

– Слухайте… – Дівчина торкнулася його плеча. – А ви в якому році живете, як ви думаєте?

– Дві тисячі тринадцятому.

– Ні, – м’яко заперечила дівчина, – цього не може бути.

– То що ж я, з глузду з’їхав? Я, звісно, утомився, але не аж так. У мене проблеми на роботі… і в особистому житті. Я приїхав до Львова, щоб перевести дух, перезарядити батарейки. Кави випити… Картатий плед і все таке, як каже моя дівчина. І щоб був дощ і лискуча бруківка… Ну все, як має бути. А тут у вас чортзна-що робиться…

– Слухайте… Я ж таке оповідання колись читала. Про чоловіка, що приїхав до Львова з такими думками, із такими проблемами, як у вас. А тут на нього чекав повний сюр, тобто сюрприз. Я вже не пам’ятаю, що там далі й чим закінчилося… Назву лише пам’ятаю: «Імовірність дощу нуль відсотків». Він на дощ сподівався, той чоловік! Усе мало бути за певною схемою. Він чекав одне, а отримав щось геть несподіване.

Марко витяг із кишені айфон. Жодної цяточки зони. Лише тоді очі дівчини зробилися круглими від здивування, лише тоді вона повірила цьому дивакові. Айфон переконав у тому, що чоловік каже правду. Він справді був людиною з минулого. Людиною з айфоном.

Але Марко їй не повірив. Він гукнув якогось жевжика з вихлястою ходою, вузькими вусиками під носом та намащеним лискучим чубом:

– Шановний! Який сьогодні день?

– Преподобних Томи та Акакія, – озвався перехожий, зупиняючися.

– А дата яка? Місяць? Рік?

Жевжик присвиснув:

– Та ж двадцяте липня тринадцятого року, пане.

– Тринадцятого?

– Тринадцятого року. Було зранку, а зараз, може, і ні, – засміявся молодик.

– Гаразд, нехай так. Що має статися наступного року? Ви ж маєте знати! Що станеться наступного року? Чотирнадцятого? Війна? – Він напосідав на жевжика, приступив до нього мало не впритул. Він мав дізнатися, що тут: гра? не гра?

Однак молодик легковажно повторив:

– Війна? Яка війна?

– Перша світова… Чотирнадцятий рік.

– Е, пане, до чотирнадцятого року ще треба дожити. А ви як хочете почути про майбутнє – онде папуга на патичку. Ідіть туди, вам пташка витягне папірчик із передбаченням, дізнаєтеся, що буде. Запитайте в нього, папуга все знає.

Рука дівчини давно вислизнула в Марка з-під руки. Капелюшок збився набакир. Дівчина забула, що поспішала. Марко кивнув їй, прощаючись, поплентався назад, на площу Ринок, до брами, з якої вийшов на площу. Вони всі дурили його. Для чого? Він зараз повернеться туди, звідки прийшов. Там усе мало бути, як годину тому, ось ключі в нього в кишені, мають бути й двері до них. Він зайде в браму, він повернеться у свій час.

Дівчина дивилася йому вслід. Він побачив це, озирнувшися, підніс руку: бувайте!

Двері з рипінням подалися під його долонею, він зайшов у браму, обережно рухаючись у прохолодних напівтемних сінях, він забув, чи є тут сходки. Шукав – десь тут був портал із готичним обрамленням. Побачив його, він був замурований багато років тому, цей портал, і розписаний графіті вже не перший рік. Саме звідси Марко виходив на площу, але тут були тоді білі двері.

Чимшвидше в помешкання – таким було єдине бажання, чимшвидше туди, на канапу з кінського волосу. Прийти до тями. Випити, чорт забирай, кави. Лише в помешканні, зачинивши двері, Марко перевів дух, він тільки тепер відчув, як калатає серце. На мобілці була повна зона, він зрадів, побачивши це, набрав останній із вхідних номерів, йому дзвонили кілька годин тому.

– Алло! – бадьоро відповів жіночий голос. – Раді вас вітати! Стоматологічна клініка! Нагадуємо, ви записані завтра на прийом…

– Завтра? – перепитав Марко. – Яке в нас завтра число?

Реєстраторка відповіла.

– А рік який? – підпустив безпечно-жартівливу нотку Марко.

Жінка незворушно й слухняно дала відповідь.

– Буду! – весело пообіцяв Марко.

У світ поверталася гармонія. Марко був у своєму часі.

Він замовив по телефону, по дбайливо залишеному колегами номеру, велику піцу «Діабло», ще й пиво, запитавши, скільки замовлення коштуватиме. Усе гаразд, ціна й гроші були ті самі, що й зранку.