Гарний, який же він був гарний того дня! Побачив її – зупинився, а тоді розкинув руки назустріч. Це був сюрприз – зустріти його в аеропорту. Він не чекав, що вона буде тут. Його куртка пропахла димом гірських вогнищ і туманами гір-чотирьохтисячників. Вона встигла двічі жадібно вдихнути цей запах, глибоко-глибоко: ще чимось гіркуватим відгонив його одяг. Куди там дорогим парфумам, тим чоловічим чорним орхідеям! Тому запаху, що він привіз з собою, немає конкурентів.

Його руки не втратили запаху остаточно навіть після купілі. Вони бавилися, як завжди: вона нюшила його усього, наче звір. Брала його розкриті долоні, запитувала:

– Лід? Я чую запах льоду.

– Так, – усміхався він, – чого було вдосталь, то це льоду й снігу. – І розповідав про крижані панцири, що вкривають високогірні схили.

– Трав’яний чай? – далі вела вона.

Він сміявся:

– О-о-о! Відро – і залпом. Знаєш, що таке спрага? Коли повертаєшся з Монблану, спускаєшся до Будиночка де Гюте – такий притулок для альпіністів – і тремтиш від жаги за водою, за гарячим чаєм. Готовий пити й пити його, горня за горням. Чисту радість п’єш, без жодних домішок.

– Камінь, – каже вона, покусуючи його зашкарублі пальці, – вологий камінь, скелі під дощем, угадала?

– Скелі, – повторює він, – скельний гребінь дорогою на Маттерхорн, італійці називають його «Монте Червіно». Траверсування у зв’язці на вертикальній скельній стіні. Так. Що далі? – йому подобається ця гра. Завжди подобалася.

Далі – метал. Вона каже, що чує запах металу на його шкірі.

– Є таке, – погоджується він, – льодоруби в руках, металеві гострі кішки на взутті, золото в мішках…

– Золото? – вона заглядає йому в обличчя. – Та ну тебе! Чому я тобі завжди вірю, як дурна?

Він сміється.

Він часто її розігрував, їй складно було часом розпізнати, де жарт, а де правда.

– Ти така легковірна, – усміхався він.

– Золото! – пхикає вона, а тоді раптом: – Медуза! Ну ж бо, як викрутишся? Що скажеш?

– Медуза?.. – він навіть привстає на лікті. – Цікавий варіант… А що ти думаєш, була й медуза! Гігантська, обвисла з країв хмара, вона застрягла на вершині Монблана… Зачепилася за нього. Точнісінько медуза.

– Дуриш?

– Правду кажу.

Два роки згодом, у липні, ці двоє прокрутили ключ у замку своєї квартири на вулиці Фрунзе, другий комплект ключів віддали його батькам, бо ті залишалися на сусідній вулиці – і виїхали до міста його друга. Того самого друга, із яким вони підіймалися у зв’язці на Маттерхорн, спускалися під гуркіт грому та спалахи блискавок, і два льодоруби, що стриміли за спиною, погрожували «законтачитися» від тих розрядів. Друг покликав до себе на дачу, у своє мирне місто, де вони ніколи не були, за тисячу двісті кілометрів від їхнього дому. Живіть, сказав, а там буде видно. Батьки відітхнули: от і добре, облаштовуйтеся там, а за нас не хвилюйтеся, ми вже звідси ані руш… Уже як буде… Вони не знали, що восени син буде поруч, на відстані погляду в бінокль, в аеропорту імені Сергія Прокоф’єва.

– Ми в новому терміналі мили ноги золотою «водкою», – сказав він їй, коли приїжджав у коротку відпустку, тоді ще цілий-неушкоджений. – Води не було, а бухла – повний дьюті-фрі.

Вона й тоді згадала їхню гру, припала обличчям до його долоней:

– Віскі? Ром?.. – запитала грайливо.

– Не треба, – відсунувся від неї, підвівся, пішов курити надвір.

Він дуже змінився тоді, вона його не впізнавала. За ті два тижні він не міг звикнути до тиші, а вона не могла вигадати, чим його затримати біля себе, як зробити, щоб він туди не повертався, у цей розвалений, розтрощений, розбитий аеропорт. Сварилися очі в очі, як ті двоє, що вона їх бачила колись у залі очікування. Пристрасне фламенко любові-ненависті. Вона засинала в сльозах, він не міг спати.

– Там хлопці, – повторював він.

– А тут я сама! – кричала вона. – Мій світ розпався, я не можу його зібрати докупи, а ти не думаєш про мене! Ти повертаєшся в пекло, ти інший, інший!

– Я вже ніколи не буду таким, як колись.

І ось вона в аеропорту, у новому терміналі. Він подібний на той, якого вже немає в її рідному місті, така сама сяюча будівля зі скла й металу, у полисках мерехтливого світла. І теж здається: стоятиме вічно. Пахне кавою з-поза барної стійки. Справа й зліва від неї люди в легких кріслах без підлокітників, усі місця зайняті. Вона чекає на рейс із Варшави. Повз неї проминає чоловік, розмовляючи по мобілці: поляки поставили його на ноги, каже він комусь, він ходить!.. Закінчення фрази чоловік ковтає, голос у нього тремтить. Вона повертає голову до нього, він дивиться на табло: їхній рейс ось-ось має приземлитися. Він теж чекає когось після реабілітації.

Довгі, безкінечно довгі хвилини очікування… Вона незворушна, як король Данило, його кам’яний бюст на зеленій колоні в залі очікування демонструє їй приклад самовладання й витримки. Вона спокійна зовні, та серце її готове вистрибнути з грудей.

Із тим, що говорив по мобілці, вони одночасно зриваються з місця, щойно угледівши своїх. «Тату!» – гукає до цього чоловіка хлопчина, схожий на школяра, він накульгує, спираючись на паличку. За спиною хлопчини – рідне обличчя. Її чоловік. Він мовчки охоплює її лівою рукою, вона встигає помітити попереджувальний жест: праву руку відводить назад у півоберті, він захищає її, він боїться, щоб не зробили їй боляче, цій руці, зібраній з уламків, як конструктор. Даремна обережність. Вона тепер торкатиметься його ще ніжніше, наче він весь із крихкого скла.

Не встигає визначитися з його новим запахом – він пахне інакше. Але це потім, потім, бо зараз він цілує її у скроню й запитує, втягнувши повітря: пиріжки з вишнями? Їхня гра. Він знав, що вона спече його улюблені, вона йому про це писала. Але гра є гра. І тому її брови здивовано скидаються вгору:

– Звідки ти знаєш?

– Та ж борошно на маківці! – відповідає він.

І вона справді вірить, у перші кілька секунд вірить, що вимастилась у борошні, навіть проводить рукою по волоссю, щось невидиме струшуючи, але відразу й зупиняється.

– Ти мене розіграв! Розіграв, як завжди!

Вона сміється, бо якщо не сміятиметься, то заплаче. Він нарешті повертається. Він зараз майже такий, як був колись. Ось цієї хвилини – майже такий.

Імовірність дощу нуль відсотків

У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана:

– Поїдемо до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і плед – стандартний львівський набір. Ти ж любиш, – мружилася Світлана, – аби все було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.

Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби все було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Щоразу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?..

Він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. Із якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень по тому минув, і от маєш, як навмисно, – йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?

– Їдь-їдь, сказала йому на прощання, – очі-щілинки, – он і дощ обіцяють…

Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що саме цього потребує – самотності, дощу та кави, але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львів, запевняли його офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні наче за тиждень. Марко сподівався саме на це. На швидку дію випробуваних багатьма ліків. Якщо це місто може пригальмувати шалений лет невідь-куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливість перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмісті, на площі Ринок, сісти в швидкісний денний потяг і зійти на незнайомому пероні. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рішень, ні за що не відповідати, лише дивитися й слухати. Лише пити, їсти, спостерігати. І не думати про Світлану, не думати про їхні стосунки, які зайшли в глухий кут.