Хіба Дана не живе за такими ж законами? Хіба не дотримується такої ж програми на щодень? Падре Піо говорив: щодня має бути місце для кількох важливих речей – для молитви, для чесної роботи, для необхідного відпочинку й для діяльної любові до ближніх. Він наполягав, що любов до інших має знаходити вияв у вчинках милосердя, у готовності пробачати, не тримати образу в серці. Дана приймала ці думки як свої, вони й були її думками, тільки падре Піо їх висловив у простий і зрозумілий спосіб, так наче це вона сказала. Він вмів так сказати, як вона відчувала.

Дивилася на свої мозолясті долоні, уявляла: як це, п’ятдесят років носити на долонях стигмати? Що він відчував, бідолашний?

Уночі їй наснилася відповідь. Два довгих тонких, прямокутної форми цвяхи входили в долоні. Нестерпний біль виштовхнув її зі сну, вона пам’ятала це відчуття й за місяць – достатньо було глянути на свої руки, той біль відразу нагадував про себе. Але вже віддалено, наче гуркотіння далекого грому.

Додому у відпустку вона їхала, уже знаючи, що товаришки, Оксана та Віра, заведуть її до доброго лікаря. Лікування пішло їй на користь. Їй наче все допомагало – і люди, і обставини. Вона тепер усе сприймала інакше, глибше й водночас легше. Із вдячністю за все. На дрібниці не звертала уваги, на другорядному не затримувалася. Діти мали своє життя, вона й це сприймала з розумінням. У неї був покровитель, він не забував про неї.

Коли після спільної вечері всі розійшлися – донька з чоловіком та онукою поїхали до себе, а син з невісткою перемовлялися про щось у своїй кімнаті, – вона задрімала в фотелі. Тихо працював телевізор, під його мурмотіння Дана солодко заснула. Блаженний спокій скував руки-ноги… Прокинулася від запаху квітів. Здається, фіалки. Підвелася, роззираючися: хто розлив парфуми? Коли? Запах розтанув за кілька хвилин, зник, наче й не було. «Падре Піо!» – сяйнула думка. Він так дає про себе знати. Виразним запахом квітів. Вона не відразу це згадала, лише коли аромат розвіявся.

На каві з товаришками розповіла про цей випадок. Оксана слухала захоплено, вона розуміла, що таке «багато місяців відмовляти дев’ятницю до падре Піо про мир в Україні». Інша – Віра – ніколи в житті не була на сповіді.

– Я агностичка, – казала вона подругам колись, – існування Бога не можливо ані підтвердити, ані заперечити.

– Усе, що ти розповідаєш про свого святого, – це ж якісь казки, – хитала головою Віра. – Запах квітів… Реальний біль у долонях… Це все навіювання, таке саме, як стигмати у вразливих віруючих.

Дана лише усміхалася, затискаючи медальйон у кулаці. Вона не сперечалася. Для чого? Це теж був добре засвоєний урок від падре Піо: у кожного своя дорога до себе.

Більше вони не поверталися до цього випадку з ароматом фіалки. Товаришки розповідали про свої волонтерські будні, тобто волонтерські вечори, бо ж удень працювали, одна в школі, друга в музеї, а вечорами допомагали переселенцям та пораненим. Повний звіт Дані написали, куди, кому й скільки пішло з тих грошей, які вона передавала.

– Не треба мені звітів, – зупинила їх Дана. – Я знаю, що все до копійки пішло на добрі справи.

– Треба! – наполягали товаришки. – Ти маєш знати, скільком людям і в яких ситуаціях ти допомогла…

На початку березня – Дана тоді вже повернулася до Італії – її товаришки дізналися, що до Львова привезли нетлінні мощі отця Піо. До церкви Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Пішли туди вдвох, Оксана й Віра. Людей було море, але усім було видно під склом обличчя падре Піо: наче людина спить. Не йняли віри, що тіло, ексгумоване 2008 року, після сорока років з часу смерті виявили нетлінним і саме таким воно й залишається дотепер.

Віра мовчала дорогою додому. Лише наступного вечора, пакуючи на волонтерському складі ліки для опікового відділення, сказала Оксані:

– У нас все буде добре.

– У кого «у нас»? – не зрозуміла товаришка.

– У нас, в Україні, – відповіла їй Віра. – Бо так щиро, як вчора, я ніколи не молилася.

– Ти ж молитов не знаєш!

– А я своїми словами… Дана ж казала: щира молитва – завжди почута.

Пахне інакше

Це пластикове сидіння-пелюстка створене спеціально під неї, під її зграбні сіднички – так вона думає, вмостившись на високому кріселці, намацавши ногами під собою перетинку, саме на тому рівні, де й хочеться примостити ноги. Дуже зручно. Вона спирається ліктями на круглий хромований столик, теж на високій ніжці, і роздивляється навсібіч. Має трохи часу для спостерігання за людьми – це її улюблене заняття, надто тоді, коли вони думають, що ніхто не звертає на них уваги, і даремно, бо поблизу хтось цікавий ховається за розгорнутою книжкою або повільно ковзає вдавано байдужим поглядом по своїх сусідах. Новий термінал пронизаний світлом, просякнутий запахами новизни, і Сергій Прокоф’єв зі шафранової стіни тримає всіх на оці, мружачись крізь свої старомодні окуляри.

Вона чекає.

Було таке: наснилося, що хоче зайти в новий термінал та ще встигає здивуватися: а де усі? Де люди? Так порожньо й холодно в аеропорту. Ця думка спиняє її перед скляними дверима, і дуже вчасно, бо вони не відчиняються, стулки не розходяться, не пропускають досередини. Вона здивовано все ж ступає крок, мало не притиснувшись чолом до прозорих воріт, – і нічого. Систему вимкнено, вона не працює. Ходу немає. Будівля байдуже відсвічує сріблясто-синім світлом, скло не реагує на порухи.

Термінал незворушний, як гігантська підводна рибина. Тільки ледь чутно вібрує долівка, наче десь там, глибоко, сонна істота ворушить невидимими плавниками. Кілька кроків назад. Нова спроба. А це що таке? Під ногами – широка жовта стрічка, на ній чорні літери: «STOP». Немов попередження перед стійкою паспортного контролю. Ну там-то зрозуміло, а тут вона для чого?.. Жах охоплює до кінчиків пальців. Чому стоп? Чому нема ходу? Де ж вона його чекатиме? Звідки він вийде? Як вони зустрінуться?

Вона чекає на нього навіть уві сні. Особливо уві сні. У неіснуючому терміналі.

Літо 2012 року. Він піднявся на Монблан і Маттерхорн і повертався літаком із Франції. Вона приїхала в аеропорт завчасно, сиділа на високому стільці, захоплено спостерігаючи за парою, що в кількох кроках від неї сварилася пошепки, слів було не розібрати, та це була, без сумніву, любовна сварка. Вони не зводили поглядів одне з одного, гаряче з’ясовуючи щось між собою, руки здіймалися та опадали, немов у танцюристів фламенко. Це справді нагадувало пристрасний танець – очі в очі, руки літають. Почувалася, наче підглядає в чуже вікно, та не могла відвести очей від цих двох. Вони нарешті підхопили речі, пішли на вихід.

За спиною дівчата – цих чути прекрасно, кожне слово, але їх самих не видно, хіба озирнутися. Вони не переймаються, чи до їхнього діалогу хтось прислухається. Чекають на третю, вона вже доїжджає на таксі, попереду в них відпочинок у теплих краях. Обговорюють, що куплять у дьюті-фрі.

– Дзеркальну колекцію Мюглера, тільки її, мені аж руки трусяться – так її хочу.

– А я «Ангела» мюглерівського маю. Спочатку: ах! А потім… – цокання язиком, – утомилась… Від запаху теж можна втомитися…

– А я знаєш, що куплю? З принципу. «Чорну Орхідею» Форда.

– Кому-у? Кому ти її купиш?..

– Собі!

– Це ж чоловічий парфум!

– От саме. Його й хочу. На мені цей парфум сидітиме краще. Я його носитиму ось так… – Щось показала – обидві розреготалися. – Люблю чоловічі аромати.

– Де ж та Янка, врешті-решт?..

Він вийшов одним із перших, вона відразу побачила його обличчя, вигорілий на сонці наплічник із прищепнутим до нього згортком намету, пакунком розміром із бейсбольний м’яч. Він усе це пакував при ній, збираючися на Маттерхорн. Навколо рідних очей – помітні білі кола від сонцезахисних окулярів, ніс обгорів, полущився.