Від пива та гострого смаку піци його розморило. Приліг на кілька хвилин, коли прокинувся, був вечір – і вийшов у місто… Зовсім в інше місто. У те саме, що існувало з ним в одному часі. Марко навіть трохи пошкодував, бо тепер уже міг собі це дозволити – шкодувати за втраченими можливостями. Якби на площі Ринок і далі вирував тринадцятий рік, той, що сто років тому, то Марко пішов би зараз туди, куди не варто було зазирати, – у підозрілий шинок, де можна дістати по пиці, або запхав би носа в напівпідвал чи на піддашшя, де з настанням сутінок починається зовсім інше, приховане й небезпечне життя середмістя.

Площа Ринок була тепер геть іншою. Там уже не бавились у ті історичні перевтілення, у прогулянки машиною часу. Марко затримався в місті до ночі, побачив дещо з того, що радили побачити знавці, він скуштував те, що варто було скуштувати, і все було відповідно до очікуваннь. Навіть дощ на відкритій терасі ресторану і полиски на бруківці. Ну як у Львові, справді, без дощу?

Через два роки, у липні, Марко приїхав додому з-під міста Щастя. По ротації повернувся. Стягнув запилюжений, просякнутий потом та брудом камуфляж, скинув збиті берці. Дістав речі, які носив «на гражданці», вони наче стали більшими, наче з іншої людини. Так воно й було насправді, він повернувся іншим.

Світлана весь час була поруч, зазирала в очі, щось розповідала, якісь кумедні історії, і не ставила зайвих запитань. Він нічого й не міг би з себе видушити. Коли він йшов знайомими вулицями, бачив людей, чув їхні розмови, йому здавалося, що потрапив у якийсь інший, паралельний світ, в іншу реальність, в інший час.

У кишені вітрівки, у якій колись – це було немов сто років тому – їздив до Львова, він знайшов старий тролейбусний талон, рекламний флаєр і складений папір. Це була записка, він розгорнув її, безтямно втупився в літери та цифри. Незнайомим почерком було написано: «Війна 2014».

Марко лише в першу секунду здивувався, а тоді майже відразу й згадав ту дивну пригоду у Львові, той чудернацький, надто реалістичний сон, бо так йому було безпечніше – пам’ятати, як сон, ту фантасмагорію, кінець усіх часів, накладання епох одна на другу, зсув, віддзеркалення та повтор. А тепер він тримав на долоні записку від тої дівчини – бо від кого ж? – від тої дівчини у капелюшку з живими квітами. Дівчини з минулого і з майбутнього водночас. Вона намагалася його попередити про події, що насувалися. Але що б він міг зробити, якби вчасно знайшов цей папірець? Як міг вплинути на майбутнє?

Йому залишалося тепер звикнути до свого теперішнього життя. А те, що з ним сталося на Сході, на війні, що він бачив і чув, було часом таким неймовірним, таким нереальним, що іноді видавалося: вихід один – замкнути його в далекій внутрішній кімнаті й загубити ключі.

Невинний жарт. Ось як виглядала тепер та вистава, що влаштував йому Львів у липні позаминулого року. Як наче бачиш у вікні сонячний день, жодної хмарки на небі, виходиш впевнений, що так воно і є, – і потрапляєш під зливу. І думаєш, відчуваючи холодні струмені на обличчі, злизуючи їх язиком і заплющивши очі: «Це ж усе насправді?» Вода ж не може бути несправжньою, вона або є, або її немає.

Залежність

Заґратоване вікно на першому поверсі, давно не мите. Підвіконня, загиджене голубами. Між шибами погойдується брудне павутиння; звідкись війне протягом – напинаються сірі вітрила, потріпочуть, опадуть, а тоді знову надимаються. Тіні від вуличного ліхтаря гуляють темною кімнатою за склом, наповнюють простір безтілесними блукальцями.

Це тоскне вікно тримало його увагу, не відпускало погляду.

Сидів на краю дитячої пісочниці, у темряві, посеред безлюдного двору, сам-один, ковзав поглядом по шибках їхньої багатоповерхівки-«колодязя». На кожній стороні подвір’я (він дослідив це з ретельністю науковця) ще донедавна теплих вікон було більше, а тепер, так виглядало, холодних вікон помітно прибуло. Відтоді, як вперше задивився в те вікно, за ґратами з потрісканою фарбою, відтоді, як почав вишукувати схожі, усі інші почали маліти й вигасати.

За теплими вікнами – музика, сміх або спокій і тиша, відблиск настільної лампи, блакитне сяйво екрана. Вазони з квітами на підвіконні, прозоре чисте скло з вигадливими фіранками, краєчок верхньої кухонної шафки, зелено-жовтий абажур-вітраж під стелею, він ніжно світиться льодяником. Такі вікна розписують взимку білою фарбою з балончика, він бачив, як діти розмальовували їх зірками та ялинками, чіпляли до шибок сніжинки-витинанки; ніхто не боронив робити те, що хочуть. За тими вікнами – інакше світло, за ними й темрява особлива.

За холодними вікнами все не так, там пустка, байдужість і безнадія, там лунка порожнеча, хоч може бути й огром розмаїтих речей, як он там, де засмічений балкон. Гора картонно-шматяного непотребу вросла під стелю. Або ген за тим, завжди ретельно наглухо затуленим важкими оксамитовими шторами. Там теж нема тепла. Холодні вікна завжди видають свою сутність, затулені чи невбрані, зачинені чи прочинені, брудні або чисті. За ними теж живуть, до них підходять, визирають назовні, курять, спираючися на підвіконня, струшують укривала, кличуть дітей. Там теж буває весело. За дорогим оксамитом нерідко голосно й образливо сваряться, іноді б’ються. Або стоїть мертва тиша. За холодними вікнами хазяйнує спустошеність.

Вікно його кімнати виходило у двір, але було воно ні холодним, ні теплим, принаймні, на його, господаря, думку. Він випростався, стенув плечима – вітер! – і рушив додому, залишивши на піску маленьку шахову дошку, дорожній комплект з крихітними фігурками, замість одного коня – синя пластмасова фішка від якоїсь дитячої гри. Колись давно, коли він маленький їздив з батьками в Крим, тато брав із собою в поїзд ці шахи. Купе, склянки в підсклянниках, тато посував їх на край стола, під дзеленчання ложок, казав синові: отож, починаймо, Е2:Е4…

Важко пригадати, яка річ була першою. Це було щось, без сумніву, радісне, від чого настрій пішов угору, і душа зробилася на мить наповненою та легкою, як повітряна кулька.

Що це могло бути?.. Здається, хтось шукав якоїсь книжки, він приніс, той хтось зрадів. А він втішився від тої радості, бо вона має здатність розходитися, як кола по воді. Навіть передавати не треба, сама йде. Можливо, тоді все й почалося. Книжок у кімнаті було багато, тепер не пригадати, скільки саме. Та й не рахував він їх ніколи.

Хоча, можливо, усе почалося з китайського горнятка, із гейшею під парасолькою, у кімоно з білим комірцем. Чомусь саме це горнятко він добре пам’ятав. Запаковане, перев’язане вузенькою зеленою стрічкою, із порцеляновим ситечком під порцеляновою кришкою. Воно знадобилося для колеги, сміхотливої Оленки з бісиками в чорних оченятах. Напередодні довідався про її день народження та й прихопив з дому презент, лише дорогою пригадавши, що це подарунок дружині. Хтось їй колись подарував, вона ним не користувалася. Щось неприємне шкрябнуло, але відразу й попустило, бо ж подумати, для чого воно Наталці? Вона любила чай удвох – щойно із заварничка, три хвилини настояний, запашний чорний чай без ароматичних домішок.

Кімнату, де вони жили – він, дружина та малий, – нечасті гості називали гніздечком. А він жартома – кубельцем. Вона й справді була затишною, та велика кімната, що її завзято облаштовували не один місяць. Стіни та стелю він побілив разом з другом дитинства Сашком, а тоді й відреставрував високе аркове вікно, лише тому за нього взявся, що Сашко сказав: ти сам не зробиш, це робота для фахівця. Але він спробував. Передивився потрібні сайти в Інтернеті, купив необхідне й сам, без Сашка, упорався із тим вікном. Воно було подвійним, з великою кватиркою, відчинялось і всередину, і назовні, одна половинка – туди, друга – сюди. Таких зараз не роблять. Наталка замовила якісь хитрі фіранки, вони не затуляли вікна удень, лише створювали делікатну раму з тканини вгорі та залишали відкритими для споглядання вазонки на широкому підвіконні. Фіалки всіх відтінків бузкового й рожевого – особлива гордість дружини. Увечері чи за потреби (а потреба нерідко траплялася посеред дня, надто коли малий був у садочку чи в бабці) вікно заслонювали, відгороджуючися від усього світу і від Наталчиних фіалок.